Сів на піску, схрестивши по-турецькому ноги, і задивився на завмерлу твердь річки. Здалося, що вона замерзла під цим небом, що можна ступити на неї й піти, як по льоду, що це саме та дорога, яку йому судилося пройти.
"Я заходитиму в усі села, що стрічатимуться по дорозі, — думав він, — і десь таки стріну тих, які спустили мене по дніпровій течії…"
"А може, я таки вмер, а потім ожив?" — думав він далі, і в нього похололо всередині. Замутило в голові, і він подумав про тих, хто справді був йому батьком і матір'ю. Але не відчув при тому ні хвилювання, ні втіхи — не любив їх, бо не знав. Через це знову ліг горілиць, і очі його полетіли у вишину, меншаючи й меншаючи, поки не перетворились у дві палаючі серед темного шовку іскри…
Так ішов він два дні і дві ночі спав на піску, загортаючись у кучугури, щоб не промерзнути до ранку. Але вранці все одно клацав з холоду зубами і, щоб розігрітися, біг. Кілька сіл, що зустрілися йому, обминув, наче забув, що поклав заходити в кожне. Зрештою, той шал, що погнав його в дорогу, почав вивіюватися і слабшати, і от одного вечора, поївши чаїних яєць, спечених у вогнищі, відчув, що вже немає в ньому тої озлості, яка вигнала з рідного села. Зрештою, і рідного села для нього не існувало — сидів біля пригаслого вогнища і мав напівпригаслі очі. Вперше заворушилася в голові думка про все нерозважне і дурне, вчинене ним, і вперше важко зітхнув, намагаючись тверезо розсудити, де він і куди загнала його доля.
Зараз і справді було б нерозумно ходити по селах і розпитувати, подумав він. Хто зможе його впізнати, хіба тільки його пускала мати по водяній дорозі? Був то прадавній звичай, і він сам міг пригадати не один такий човник — бачив їх, рибалячи з батьком. Спускали подібні човники і в їхньому селі. "Так дитина швидше потрапить у рай, — чув він біля себе повільний, оповідний голос, — а крім того, і ріка від цієї жертви даватиме більше риби і не топитиме рибалок. Дитина ж житиме не тільки душею в небі, а й тілом, бо піде в підводні палаци і пізнає розкіш та щастя… Він бачив худу й чорну жіночу постать, котра несла на руках засмолений човник із вічком біля личка, щоб дитя могло дихати; за нею йшов зажурений батько, який сам і тесав, і смолив човника, за ними — родичі й односельці, і голосила жінка, припадаючи вустами до вічка, і цілувала той човник, обливаючи його слізьми…"
Обірвав цей спогад різко й сердито, бо від того почало млоїти під серцем, починав навіть розчулюватися: знав тепер напевне, що і сам побував у такому човнику. Натомість вуста його кривилися, і з них витискалися слово за словом лайки. Сидів біля прохололого вогнища і цідив ті лайки. Ганив вечір, річку, дерева, кущі й пісок. Лаяв цілий світ, небо і землю, воду і вогонь. Сипів брудними словами і наче випльовував із себе скверну. Відтак, звільнений, заспокоївся і знову довго й нерушно дивився на безкінечну водяну гладінь. Думав, що найкраще для нього дійти до якогось хутора і найнятися там.
"Ще невідомо, чи не вбив я того першого парубка", — розважливо зміркував і вирішив пошукати місця якнайвідлюднішого.
3
Підійшов до воріт і застукав важким билом. В глибині двору озвалися собаки, а невзабарі почулися неспішливі кроки. Чоловік відчинив кватирку у воротях і визирнув, показавши довгі вуса і кругле немолоде обличчя.
— Чого хочеш? — спитав оглядаючи.
— Чув, що шукаєте наймита, — сказав Петро, незмигно дивлячись на чоловіка.
— А таки шукаю, — сказав чоловік, і з того боку загриміли засуви. — Заходь!
Петро зайшов у густо заросле травою подвір'я, і до нього з гавкотом кинулися собаки.
— Атю! — шикнув на них господар, і собаки слухняно присіли в траві.
— Що там таке? — вийшла на ганок гарна, нестара ще молодиця, придивилася до Петра і всміхнулась. — Ого який ладний парубок!
— Ти мені, жінко, на парубків не задивляйся, — добродушно озвався господар. — Тут чоловік у найми проситься…
— Це вже ти вирішуй, — війнула плахтою жінка і сховалась у хаті.
Собаки загарчали, коли проходив повз них Петро, і він швидко до них озирнувся.
— Не зачеплять! — сказав господар. — Вони в мене вчені… Сідай оно на лаві й потеревенимо. Не по знаку ти мені, то й розпитати годилося б.
— Прийшов знизу, — сказав Петро. — З Голубівки, може, чули?
— Голубівку чув. — відказав, сідаючи і собі на лаву господар. — Батьків і дім свій маєш?
— З сиріт я. Ні дому в мене, ні батьків.
— З таких найліпші наймити, — сказав мов про себе господар. — А служив там у кого?
— У рибалки Панаса, на прізвище Сом.
— З Сомом і соми ловив? — пожартував чоловік.
– І не тільки соми, — сказав Петро, роззираючись. Тут йому подобалося: дворище було оточено високим дубовим парканом, поверх якого набито гострого цвяшшя. Двір зеленів між сірих площин паркану та повіток, зате хата сяяла білими стінами. За хатою був, певне, сад — проглядали дерева.
— Там у мене сад, — мовив господар, помітивши, куди він дивиться. — Добрий сад! Але мені треба не садівника, а скотаря. Вмієш біля худоби ходити?
Петро похитав головою.
— Я, дядьку, вмію добре рибу ловити.
— Звати мене Симоном, — сказав господар. — Симон я, Левайда. А рибу мені ловити ні до чого. І річка неблизько, і човна не маю. Хіба що колись для свята зловиш…
— Скажете, то зловлю.
— Ну, то спочивай, а завтра й за роботу, — сказав Симон Левайда і звівся з лави. — Агов, жінко! — гукнув, і на порозі знову стала молодиця. Цього разу вони зустрілися поглядами, і обпікся Петро, як об вогонь. Спустив голову і стояв.
— Нагодуй, жінко, нашого наймита, і хай іде на сіно виспиться. Завтра піде до худоби в степ.
— Як його звуть? — спитала жінка, знову втуплюючи в Петра палкий погляд.
— Як тебе звуть, хлопче?
— Петро, — швидко сказав він, — а на прізвище… — він заникнувся, бо хотів сказати звичне — Соменко, але додав рішуче: — А на прізвище я Знайда.
— Ходи в хату, я тебе нагодую, Знайдо, — сказала жінка, звійнула хвартухом і зблиснула яскраво-білою, як і стіни хати, сорочкою.
Він зайшов у сіни, а тоді й у світлицю. Сів до столу і чекав. Жінка поралася біля печі, виймаючи рогачем горщика. Тоді зняла з мисника полив'яну миску й поставила перед ним.
— Ану побачимо, який ти до їжі, — сказала весело, насипаючи борщу. — Недаремно кажуть: який до їжі, такий і до роботи.
Але вона обірвала сміх, бо зустріла його вивідчий і трохи понурий погляд, і був він зовсім не юначий, а начебто старому, зажитому чоловіку належав. І чулися в тому погляді притамований біль і страждання — жіноче серце відгукнулося на те з дивним і несподіваним для самої себе жалем. І не могла жінка збагнути, що стривожило її в цьому парубкові, тому посерйозніла і, вкраявши хліба, відступила набік, склавши руки на грудях.
— Мабуть, велику дорогу відбув, чоловіче, що такий марний?
Він зирнув на неї і приклався до борщу і їв з такою пожадністю, що знову спалахнув у її серці вогненний жаль.
4
Симон Левайда любив після денних клопотів вийти на ганок, гукнути до себе жінку і, сидячи на лаві отак біч-о-біч, побалакати неспішливо, ділячись господарчими турботами і оповідаючи про все, що примітив, надумав і вважав за потрібне зробити. Собаки теж любили цей мент тиші, приходили й лягали неподалік: один у траві, а другий на ганку, ближче до хазяїв: це дозволяв собі пес старіший і поважніший. Жінка, як звично, притакувала чоловікові, згоджуючись з усім, що він намислював, водночас викладала й свої турботи й потреби, а коли хотіла собі нової хустки, кунтуша чи намисто, то говорила про це саме в час таких вечірніх посиденьок. Тоді довкола них тонко плівся сутінок, мирно дзвеніли цвіркуни, а над хатою шугали туди й сюди прудкі й безшелесні кажани.
— Вже, місяць у нас новий стадник, — сказав Симон. — Іван Нечерда і хвалить його, й гудить.
— Чим же хвалить? — спитала жінка, гризучи соняшникове насіння.
— Тямущий він і діло швидко освоїв, — сказав Симон і потягнув з череп'яної люлечки.
— То й добре, — сказала жінка, випльовуючи лушпиння.
— Та не так уже й добре. Каже: якийсь він не в собі. Сидить і мовчить, словом не перекинеться. Не хоче й горілки по-приятельському випити, і так — наче робить усе з примусу.
— Не таке це вже зле, — зауважила спокійно жінка. — Чи з примусу, чи ні, а роботу робить.
– І непогано робить, — сказав Симон. — Іван Нечерда так і каже.
— То, може, погано, що він горілки не п'є? — спитала жінка іронічно.
— Воно непогано й погано, — сказав Левайда. — Людина не вовк, мусить жити з іншими людьми. Жити й дружбу водити. А він ні з ким дружби не водить, одно ходить по світі, як туман. Турбує мене це…
— А як на мене, він ладний парубок, — сказала господиня і відчула знову те ж таки, що й тоді, коли вперше годувала його борщем. Знала, що правду каже чоловік, бо й сама побачила в ньому щось непевне, але згадала його смутний погляд і те, як ходили жадібно жовна, коли їв той борщ, і знову пронизлива жалість охопила її, відчула непомильно: був то чоловік, який потребував жіночої ласки. Отож, тримаючи в серці жаль, заговорила жінка повільно, наче розмірковувала, і насіння перестала лущити, а може, щось відчула глибше і незбагненніше, щось таке, на що нема слів, але раз почала мову, то вже вела її, як клалося на серце.
— Що ти хочеш, чоловіче, з сироти? — сказала вона. — Росло воно затуркане, цілий вік по чужих людях. Ні ласки не знало, ні доброї їжі. Кожне його штурхало і гнало-било. Чи не сам ти зажив такої долі?
— А може, й так, — мовив спокійно Симон Левайда. — Ти, Лідулько, вмієш переконати. Хай поживе у нас, придивимося. І знаєш, що я придумав? — повеселішав він. — Візьму-но його на спробу. Іван відпросився на два дні, то отара тепер на Петрові. Отож підкрадуся вночі і перевірю, чи добре стереже він хазяйське добро. Коли добре, хай залишається, а коли спить, вкраду в нього корову.
Засміявся тихенько, і його сміх провис у блідому сутінку, аж звів голову молодший пес, котрий лежав на траві і подивився на хазяїв, наче щось хотів запитатися, старший же спокійно вигризав із себе блохи. Відтак заспокоївся й молодший, окрім того, побачив спокійне обличчя господині, яка сиділа й монотонне лузала насіння. Погляд її блукав десь поверх паркану, де густіли, зкублюючись, сутінки і де прорізавсь у небі тоненький серпик місяця.
— То що на мою вигадку скажеш, жінко? — спитав, весело блищучи оком, Симон.
— А що мені казать? — як звично, відповіла Лідулька. — Сам розумний знати, що ліпше, а що ні.