2013-2015. На межі

І люди перераховують гроші або ж самі купують медпрепарати, — розповідає Володимир. Чимало київських родин взяли під опіку певних пацієнтів: відвідують їх, приносять їжу, купують ліки. Щодня волонтери стають свідками якоїсь зворушливої милосердної акції. Прийшов якийсь чоловік, приніс три великі сумки, відкрили — а там тюбики із зубною пастою, на кожному дитячою рукою написано побажання пораненим: "Одужуйте, ви наші герої!". Виявляється, це подарунок від української громади Франкфурта-на-Майні. Італійські заробітчани передали протипролежневі матраци. Представники нашої діаспори в Америці привезли рідкісні й дуже ефективні ліки. Приїхав підприємець, мовчки вивантажив медпрепарати і з десяток стійок для крапельниць. "Хто ви?" — запитали. "Раб Божий Андрій...". Люди не хочуть рекламувати свою благодійність. І таких прикладів чимало. Спільними зусиллями волонтерів, матерів, дівчат та дружин поранених при госпіталі облаштовано простенький готель, в якому тимчасово можуть перебувати рідні пацієнтів.

— Ми щодня відчуваємо, що сила українського милосердя зростає, а тому впевнені, що всі душевні і тілесні рани будуть заліковані. Але молімося за те, щоб не було нових, — сказав на прощання Володимир Ткачов.

Там, де гартується криця

1. липня 2014 року

АТО-Саша

Є у мене хороший товариш Сашко, який живе в Кагарлику під Києвом. Славиться на кілька районів золотими руками, здатними оживити, "омолодити" будь-який транспортний засіб. Кілька разів випадало спостерігати за його роботою. Схиливши голову набік та прискаливши око, обдивиться свого "пацієнта" з різних точок, потім, ніби екстрасенс, проведе по ньому руками, наче лікар, обстукає його, зазирне під капот, днище, в салон. "А-я-яй, як же це ви?" — мацає зморшки на розбитому крилі. "Та я не винен..." — чухає потилицю клієнт. "Зазирніть через тиждень", — урешті каже майстер. Власник приходить, бачить свою "Ластівку", "Жужу" чи "Білу блискавку" (майже кожен придумує своїй автівці любовну назву) і від здивування та захвату перетворюється на стовп, не впізнаючи оновлену машину.

Три місяці не бачив я Сашка. Телефоную наприкінці червня, кажу, що треба у машині дещо підлампічити. "Не вийде, — відповідає, — я на АТО, говорити не можу, передзвони ввечері". Я в шоці. Сашко, цей скромняга, який і мухи не образить, на АТО?! Просто не міг собі уявити замість гайкових ключів у його руках автомат. Але довелося змінити запис у телефоні: був Авто-Саша, а став АТО-Саша. "Ну, розповідай, що та як?" — розпитую його пізно ввечері того ж дня. "Мотаємося Донецькою і Луганською областями, — розповідає. — Служимо в резервній групі, супроводжуємо колони, постачаємо боєприпаси, а якщо хтось потрапляє в "котел", спішимо на виручку, лупимо сепаратистів із тилів. Нещодавно "розвалили" цілу колону. З їхнього боку — близько п'ятдесяти трупів. Решта розбіглася".

Я мовчу, "переварюючи" почуте.

"Екіпіровані ми добре, — веде далі Олександр. — Щоправда, їхали туди без нічого, та район допоміг, спонсори купили бронежилета, каски, навіть форму. Потім передали ще білизну, мило, зубні щітки... "Броніки" нормальні, 4-5-го ступеня надійності, витримують кулю калібру 7,62, я свого сам перевірив: бахнув метрів із 18 — у тканині дірка, ніби хтось цигаркою пропалив, проте пластина залишилася ціла".

Сашко мало уваги звертає на моє "нічого собі!" — розповідає далі: "Стоїмо в лісочку, живемо в наметах. Харчування нормальне, з польової кухні. Меню традиційне — каші або макарони з тушонкою. Коли в дорозі — сухпайки. Американські. Гарні на вигляд, проте на смак погані й малі — наче для слона горошина, добової норми навіть на сніданок не вистачає. Єрунда, одне слово. Наші — інша річ, наїдаємося від пуза, ще й залишається". "Чи вписався ти у війну?" — запитую. "Знаєш, — каже, — спочатку нам було все незвично, навіть тіні своєї боялися, нудило, коли бачили трупи, перший тиждень я не спав — така напруженість була, а потім поступово зашкарубли, пристосувалися до польового побуту, де падаємо, там і спимо: під кущем, деревом, у чистому полі, і до небезпеки стали якісь нечутливі. Словом, людина звикає до всього. Та найбільше шокує те, що війна і мир уживаються поруч, на віддалі кількох метрів, кількох хвилин, а то й секунд одне від одного. Їдемо селом — люди пораються на городах, женуть худобу, сім'я вечеряє біля хати, хтось воду з криниці набирає, хтось розвішує білизну, хлопчаки на велосипедах намагаються обігнати бронетранспортери. Отож не можна сказати, що війна геть усе паралізувала — всі заховалися в льохи і чекають миру. До речі, місцеві ставляться до нас набагато краще, ніж було досі, кажуть: "Не треба нам ніякої Росії, хочемо жити, як раніше". Допомагають водою, харчами. Приїздить до нас раз на тиждень автомагазин місцевого підприємця, бо нам хочеться чогось "людського": ковбаси, кетчупу, огірка. Продають усе за прийнятними цінами. Кілька разів я передавав продавцем гроші для дружини. Дуже порядні люди, жодного разу не підвели".

Через два тижні знову телефоную Сашку. Відчувається, що настрій поганий, бо говорить неохоче. Що сталося? Потрапили під обстріл "Граду" під Зеленопіллям, пояснює. Дивом уцілів. Пощастило — упав у якусь яму, а багато хто з хлопців не встиг. "І що ж воно таке, отой "Град"?" — цікавлюсь. "Я його спершу відчув, а вже потім побачив наслідки на власні очі. Враження таке, ніби танк по вухах проїхав, а по голові хтось розпечену праску протягнув", — пояснив.

1. липня знову набираю Сашків номер. Довго йдуть виклики, нарешті чую знайомий голос, але глухий, трохи хриплуватий: "Усе нормально. Вилежуюсь у госпіталі в Дніпропетровську, знову накрило "Градом", але вже під Амвросіївкою. Нічого серйозного, так, дрібні неприємності війни: упіймав осколок, забив спину (кидонуло). Догляд прекрасний, дніпропе— тровці приносять їжу, постачають ліки. Тепер у мене аж три дні народження: перший 11 квітня (за паспортом), другий — 11 липня, третій — 15 липня". "Ну, з днем народження тебе, Сашо!" — вітаю його. "Дякую!" — сміється.

Коти і миші

Це було поблизу Артемівська. Їх семеро їхало БТРом на прикриття розвідгрупи. За містом Нік помітив, як у лісосмузі щось блиснуло. "Снайпер!" — майнуло в голові. Наказав пригальмувати, приготуватися до бою. Якби не зробили цього, то їх розстріляли б майже впритул із гранатометів "Оса" (це з'ясувалося згодом). У "колорадів" здали нерви, відкрили вогонь із далекої відстані. Наші відповіли з усіх стволів, дуже вдало спрацював снайпер, який поклав гранатометників. Бандити не витримали шквалу вогню і стали втікати. На дорогу вискочила біла "Нива", її задні двері були відкриті, а звідти... "смалив" кулемет. Ну чисто тобі махновська тачанка! Але недовго тривав її вояж — зрешечена зупинилася. Вона, мабуть, виконувала відвертаючий маневр, бо "Чері", "сімка" і "Газель" пробували драпати полем. Проте втекти вдалося лише "Газелі". На полі цього короткочасного бою залишилось п'ять трупів сепаратистів. "Ми підійшли до пробитих автівок, у яких вони сиділи. Троє солідних дядьків і двоє — безвусі пацани. Видно — російські заробітчани. Заробили по 9 грамів свинцю", — розповідає Нік.

У вівторок Денис знову зателефонував. Взяли Попасну, доповів. Але втратили чотирьох хлопців, 20 поранено, із них 15 — тяжко. Чотири дні пішло на визволення міста. Спочатку оточили його сталевим кільцем, яке поступово стискали. Вели розвідку, намацували слабкі місця. Потім пішли в атаку. Розповідає, що "лугандоси" чинили відчайдушний опір, били по наших прямою наводкою із зенітних гармат, обстрілювали з мінометів, гранатометів та великокаліберних кулеметів. "Донбасівці" метр за метром під прикриттям БТРів просувалися вперед. Коли зламали опір першої лінії оборони, решта сепаратистів, як це бувало й раніше, розбіглася. Десятьох узяли в полон. На рукавах у них — шеврони російського спецназу (летючі миші на тлі прапора РФ). "Якщо вони миші, то ми коти", — пожартував Нік. — Місто майже не постраждало, окрім того, що його осквернили великою кількістю російських прапорів. Замість них одразу ж вивісили українські. "Зараз сидимо в місцевій міліції, викликаємо працівників і з'ясовуємо, де вони були, чим займалися, коли місто було під сепаратистами, всі божаться, що вели героїчну боротьбу в підпіллі. Але, мабуть, те підпілля таке глибоке, що вилізти з нього було дуже важко".

• Як поводилися хлопці в бою? — запитую.
• Не бачив ні разу, щоб хтось сачкував чи ховався за спини товаришів, але й дурного героїзму не виявляли — діяли дуже виважено, з головою, адже більшість наших бійців — люди з великим життєвим досвідом, — відповів.
• Змінилися за цей час?
• Дуже. І не тільки щодо бойового досвіду чи психологічної готовності стріляти в когось і помирати самому. Вони набули гідності, впевненості. Одне слово, крила за плечима виросли. Вважають себе найпотрібнішими людьми в державі. І це справді так. Сподіваюся, що суспільство віддасть їм належне", — підсумував командир взводу...

Мов рідні брати

Я застав їх обох в одному із кафе на "Шулявці".