Коли чужинці їх помітили і знайшли для них час, то чому наші хлопці їх ігнорують, навіть не помічають, а вони таки живі люди і хочуть спілкування, щоб якось прикрасити свою долю та сірі будні. Щоб напад був більше переконливим, дівчата вдалися до дипломатичного прийому. "Наші хлопці уникають з нами контактів, бо напевно зайняті фліртом з вільнонайманими жінками". О, як хитромудро повернули вони своє оправдання на звинувачення.
Івахів охарактеризував дівчат словами: – Хоч вони в бушлатах, та виразно виділяються від інших красою, манерами, витримкою, бо в їх листах ніколи не писалося про любов.
Зенко ще того ж вечора запросив Анатолія, Івана й Богдана до себе. Коли хлопці зняли бушлати і перестали тупцювати біля "буржуйки", Зенко витягнув з–під коців довгого листа з жіночої зони і повільно почав читати: "Ну, як?" – запитав на закінчення. "Та вони правду пишуть", – згодився Богдан. – "То які ваші пропозиції?" – перепитав Зенко. – "Само собою розуміється, що треба дівчат брати на свої плечі", – сміючись на всі двадцять чотири, розтягнув Анатолій свою пропозицію. Щоб хтось із хлопців його не випередив, Зенко запропонував зараз-таки розібрати дівчат між собою. – "А як? Коли їх три, а нас чотири", – знову зареготав Толя. – "Ну, то як? Проблема…Не журіться, я вибирати не буду, бо жонатий і для всіх буду кваліфікованим консультантом – маю досвід".
Зенко на клаптиках паперу написав "Дарка", "Оля", "Реґіна". Зігнув у трубочки клаптики папірців і передав Богданові. В такий спосіб хлопці розібрали дівчат і розійшлися писати своїй "вибраній" листа. Написані листи Івахів вручив адресатам на наступий день. І з того часу почалася переписка. Спочатку вона була захоплюючою, бо дівчата були студентками Львівського і Чернівецького університетів.
Підходив Новий 1950 рік, а за ним Різдвяні свята. В кімнату до Зенка ввечері зайшов бригадир "власівців":
– Я прийшов познайомитися, – він говорив суржиком, – моя фамілія Доленко, колишній комуніст прийшов з миром до націоналіста-бандерівця, – сміючись подав руку. – Ми в листопаді приїхали етапом прямо з Одеси. Тут нас одягли, як зеків – старий одяг, старе взуття. За цей місяць ми вивчили обставини й побачили, що ваших небагато, особливо молодих бандерівців. Наших суттєво більше і можемо зробити тут погоду. Тобі потрібно прикриття, щоб ти втримався на тій посаді до весни. Я тобі його надам, а від тебе вимагається небагато. Нас одягнути і видати нові валянки. Ну, як? – вичікуючи, власівець дивився у вічі здивованого Зенка. Щоб відтягнути відповідь і вивчити ситуацію, Зенко запитав: – А як ви попали всі в Одесу?
– Довго говорити і нецікаво слухати. – А все ж? – наполіг Зенко. Доленко хвилинку думав, чи варто другий раз після слідства сповідатися, та все-таки згодився розповісти:
– Я сам з Кубані, батьки українці а я, – розвів руками, – москаль. Вам цього не зрозуміти. Воював за "красную Родіну", потрапив у полон. Щоб не здохнути з голоду, пішов у армію Власова. Воював за "бєлую" родіну. Наша частина за щасливим випадком опинилась на французькій території і була там інтернована. Потім французи нас розпустили. Та тут появилися червоні агітатори. Французькі комуністи підносили нам совєтську пресу. Совєтські агітатори кликали додому. Я вже там працював, мав непогану роботу. Та туга за домом, за батьками гризла душу, і я попався на їх гачок. Таких, як я, було багато. Накупили ми подарунків, сіли на корабель до Туапсе, а там, думав я, рукою подати до батька. Проплили Босфор. Раділа душа – ми на Чорному морі. І тут капітан оголошує, що причалюємо на заправку в Одесу. Тут мені тьохнуло під серцем. Щось тут не те. Але людина завжди думає про краще і сама себе тішить. Їдемо додому, як не тішитися? Пришвартувалися під вечір. Заправка тривала до 12-ої ночі, а після того дано команду зійти на берег з речами для реєстрації. Тут ми все зрозуміли, бо вже вели нас під посиленим конвоєм. Всі речі і подарунки для рідних забрали. Після місячного слідства "с пристрастієм" оголосили: "За зраду Родіни" по 25 років виправлення в таборах. Ось коротко все про себе, – закінчив зрезигнованим голосом сумну історію своєї біографії Доленко. Обидва мовчали. Два українці, майже ровесники, з різною долею, позбавлені волі одним і тим же ворогом.
Доленко прокинувся від напливу спогадів і запитав: "А тебе за що?" – усміхаючись, додав, – "мабуть, з лісу стріляв по москалях? Та я тут не для того, щоб слину розпускати, хочу почути конкретну відповідь: так чи ні?"
Зенко вже під час оповідання Доленка прокручував варіанти відповідї і тепер рішуче заявив: – Своїм треба помагати: тільки мені потрібно пару днів, щоб прозондувати в складі можливість…
– Якщо захочеш, можливість завжди найдеться. Тим більше гроші ми найдемо і горілку теж, май це на увазі. А тепер бувай! – Доленко одягнув шапку і вже біля дверей, сміючись, додав: – Передай своїм бандерівцям привіт від кубанських москалів. Через пару днів я зайду, – і зачинив за собою двері.
Після вечері, в неділю напередодні Різдвяних свят, зібралися товариші, щоб обговорити, як провести свят-вечір, хто що має приготувати, хто відправить Службу Божу. Іван пообіцяв переговорити з польським священиком. Анатолій запротестував: – Та він же буде правити по-латині, ми нічого не зрозуміємо. Ні, краще помолимося і з'їмо вечерю разом. – Зенко пообіцяв у їдальні замовити варений пенцак і дістати цукру. Богдан отримав з дому посилку. Там є і печене, і сушня. Розподіливши між собою обов'язки, товариші вже хотіли розходитися, як Іван скрикнув: "А наші дівчата?" – "А що дівчата? Хочеш іти до них колядувати, може, там щось оближеш?" – розсміявся зі своєї в'їдливої насмішки Анатолій.
– Не смійтеся, їх потрібно гарно привітати зі святами. Як ти, Зенку, думаєш?
– Думаю, що треба, – підтакнув Зенко з розумінням. – Добра пропозиція, – погоджується Анатолій. – Ось ти, Богдане, запропонував, то і напиши, а ми всі підпишемо.
– Ба, ні, хлопці. Я своїй Олі пишу поздоровлення віршем, бо в неї завтра день народження, тому зайнятий. Найкраще це зробить Зенко. Ти згідний? – Я згідний, якщо нам прочитаєш те, що ти вже написав? – недовіряючи, запитав Зенко.
– Хочете слухати? – Хочемо! – в один голос всі підтвердили.– Тоді слухайте, може щось підправите, бо вірш ще незакінчений:
В день Ангела складаю
Китицю побажань,
А як розшифрувати маю?
Їй Богу, не знаю сам.
Почав би лавром ідеалу,
Емоцій спільноти.
Скінчив би страстю персоналу
І грацій темпераментності
Манить Вас? – Прошу.
Дразнить Вас, зношу.
Краща мрія Вас голубить
В леті буднів, хай розгубить
Спомин буднів і страждань.
– Ну, як? – обвівши поглядом товаришів, спитав Богдан. Перший, як звичайно, взяв слово Анатолій. – З якого енциклопедичного словника ти набрав таких пишномовних слів і зворотів. Це, по-перше. По-друге, не в'яжеться мета початку вірша "В день Ангела", тобто іменин, а в неї, як ти сказав, день народження. По-третє… – Напиши краще, – перебив Анатолія Зенко. – Пройде і таке, це ж не в збірник поезії. А їй буде приємно читати й усвідомлювати, що про неї хтось тут, далеко від дому, пам'ятає… – Не слухай, Богдане, того критика. Мене називає придурком, Івана – лінтяєм. Ти мусиш колись стати літературним критиком. Якщо тебе, – перевів у жарт, – мухи не з'їдять… – Скоріше щурі, бо їх тут багато, вночі по головах скачуть, – доповнив жартома Іван. – Ну, то як? – тепер вже перепитав Зенко.
– Неси свій вірш до Івахіва і не питай ні в кого поради, – зробив своє резюме сам Анатолій, – а ми йдемо писати різдвяні привітання.
Зенко використав рештки своєї і Богданової посилки, за які виміняв 30 комплектів одягу і новісінькі валянки на центральному складі. Тут працювали люди, сім'ї яких жили в селищі, а глава дому дбав про матеріальне забезпечення. Бригада Доленка була ощасливлена. Стільки похвал на адресу бандерівців Зенко давно не чув.
Зенко почав зазнаватися. Причин було багато. Перша з них та, що він закохався в Баранівську, якій систематично писав записки. Маючи "дах" від бригади Доленка, Зенко знехтував дружбою з азербайджанцями. А також менше уваги приділяв своїм товаришам, серед яких були: волинянин – Володимир Казьмірчук, львів'янин – Ярослав Мудрий, гуцул – Степан Лісовий і ще багато інших. Кожний з них щось хотів: нові валянки, другий коц, новий бушлат, кращу шапку на вуха, бо мороз тримався в межах 35-45 градусів. Зенко по наївності признався, що одягнув бригаду Доленка від ніг до голови. Товаришів заїло, а чому не нас? Поясняти їм, що на складі йде ревізія і завідуючий має велику недостачу, було марною справою. Втрату добрих відношень компенсувала Дарка своїми теплими записками. В кінці лютого Дарка стала писати рідше, зміст листів був холодний. Випадково Зенко довідався від Івахіва, що у нього появився суперник – Петро Валюх, який з бригадою монтує риштування на об'єкті, де штукатурні роботи виконують жіночі бригади. В одній з них працює Дарка.
Ревність є небезпечною хворобою, тим більше, коли з-під рук тікає об'єкт захоплення. Зенко не міг второпати, як то сталося, що дівчина його не хоче. Він, колишній студент, а тепер начальник, і його поміняли на Валюха – колишнього учня 9-го класу, чорнороба з монтажної бригади. Такого сорому він не зможе перенести. Що робити? Як запобігти невдачі?
Ввечері Зенко іде до нарядника і просить записати його в одну з монтажних бригад, що виходить на будівельну площадку, на якій працює Дарка Баранівська. Нарядник попередив бригадира, щоб залишив у зоні одного зі своїх робітників, а замість нього взяв Зенка.
Вранці Зенко з бригадою виходить на будівництво. Бригада займається монтажем риштування, а Зенко йде шукати Дарку. Вештатися по майданчику було суворо заборонено, тому Зенко, криючись, перебігає від одного будинку до іншого, і знаходить Дарку. Вона прийняла його привітно, навіть здалося Зенкові, що він перебільшив у здогадах. Її землячка, Катерина Тимошенко з села Волосянка Сколівського району, з якої був знятий конвой, запобігливо приготувила чай з тістечками. Розмова була жвавою.