Я кивнув головою, аби не образити сина, бо нічого не зрозумів, але вдав, що ніби так воно і є насправді.
Коли все вляглось, якось зранку по дорозі на роботу я зустрів цю фатальну красуню-жінку, але упіймав себе на думці, що мені навіть не треба докладати зусиль, аби вдати, що я її не впізнав. Я розумів, що коли оглянусь, то неодмінно зустрінусь поглядом з двійником. Але я цього не зробив, бо просто не був готовий до контактів з інакшопланетянами. Якщо це, звісно, були вони…
2013
БОМЖ І ПРОКУРОР
Василеві КАЛІЧАКУ
У нашому місті Васю-бомжа знали, мабуть, усі, а не лише вулиця Шкільна, де він вшивався. А після тієї історії з прокурором про нього заговорила вся область.
Як Вася став бомжем, можна розповідати багато, і в цій історії буде більше вигадок, ніж правди. Можна видумувати, яким чином він позбувся квартири, і чи не фатальну роль у цьому відіграв прокурор. Але тепер Вася-бомж жив на березі Смердючки (по-іншому цю річку вже й не називали в нашому місті й мало хто пам'ятав її справжнє найменування, хіба що краєзнавці). В неї зливали всі нечистоти, гори сміття утворювали острівці, перекриваючи рух річки. Знаходитись близько біля Смердючки було небезпечно для здоров'я і самого життя, але Вася-бомж на це не зважав. Він спорудив собі на березі халабуду з дощок і лінолеуму, жив там увесь рік, навіть у люті морози, і нічого з його безцінним здоров'ям не ставалося.
На Шкільній Васю-бомжа любили. Не те щоб це була християнська любов, але він нікому шкоди не робив. Часто бабусі, затикаючи пальцями ніс, приносили йому щось поїсти. Вася-бомж був філософом, аби дякувати їм за це. Весь його вигляд говорив: добре, що принесли, а якби не принесли, було би друге добре.
Вася-бомж рідко інспектував навколишні смітники, здебільшого йшов до найближчої церкви Різдва Пресвятої Богородиці й ніколи порожнім не повертався. Відтак доходив до магазину, брав сякі-такі продукти собі й Пікчі, вірній собачці-дворняжці. Звідки Пікча мав таку чудернацьку кличку, не знав, мабуть, і сам Вася-бомж. Пікча, крім усього іншого, був ще й вірним охоронцем і не підпускав до свого господаря й близько того, хто міг йому нашкодити. А собаки це відчувають набагато глибше, ніж люди.
Звичайно, Вася не відразу став бомжем, але коли розпочався цей процес, мало хто зауважив. Здавалося, що він вічність жив на березі Смердючки на Шкільній. Казали, правда, що в його житті сталася трагедія, коли в автомобільній катастрофі загинули дружина і двоє дітей, але ніхто не міг достеменно стверджувати, що це було саме так. Інші казали, що у Васі-бомжа ніколи не було сім'ї, а сам він змалку – хворий на голову. Збоку, можливо, так і виглядало, бо сам він був малослівним. Проте досить було заглянути в його очі, аби зустрітися з розумним поглядом людини, загнаної в глухий кут створіннями на двох ногах – і тоді всі сумніви відпадали, дивацтво Васі-бомжа не кидалось у вічі, а сам ти думав про те, що просто випадково живеш у квартирі, не жебраєш під церквою, не нишпориш по смітниках, хоча розумієш, що у будь-який момент усе може змінитись.
Тієї фатальної ночі, коли вбили прокурора, Вася-бомж святкував своє п'ятдесятиліття. Це вже потім вдалося встановити, коли розпитали продавчиню магазину, в якому він купив чвертку "Медової з перцем", триста грамів докторської ковбаси і буханку хліба. Він тоді підморгнув їй і сказав, що йому сьогодні стукнула пів-сотка. Добра жінка на десерт дала йому по жмені "Ромашки" і "Дюшесу" й побажала міцного здоров'я.
Ніхто потім достеменно так і не зміг встановити картину того, що сталося. Казали, що зранку біля халабуди Васі-бомжа знайшли труп прокурора. Сам Вася був п'яним до неможливого і тримав у руці ножа, яким нібито й зарізав цього прокурора. Як він міг до нестями напитись, якщо взяв лише чвертку горілки, залишалося загадкою. Кудись зник Пікча, хоча люди з навколишніх будинків стверджували, що чули вночі постріл і собаче передсмертне скавуління.
Але найбільшою загадкою, звичайно, було те, як прокурор міг потрапити до Васі-бомжа. Цю місцину оминали десятою дорогою не те що віп-персони на кшталт прокурора, а й звичайні громадяни. Подейкували, що хтось спеціально підпоїв Васю-бомжа з нагоди його п'ятдесятиліття, а тіло прокурора підкинули, списавши вбивство на ювіляра. Казали, що ніби того вечора прокурор пиячив з якимись міліцейськими чинами в барі й хвалився, що раз і назавжди покінчить з бомжами у нашому місті. Щоправда, під час судового засідання про це навіть не заїкалися, так що для багатьох залишилося загадкою, як саме прокурор потрапив до Васі-бомжа.
Усім було зрозуміло, що Васю-бомжа підставили, навішавши на нього вбивство прокурора, а самі замовники й організатори тихесенько сидять у куточку й задоволено потирають руки.
Захищала Васю-бомжа молода адвокатка, майже дівчинка, і до її слів не дослухалися ні працівник прокуратури, ні суддя. Доля Васі-бомжа стала зрозумілою від самого початку судового процесу. Розходилося лише на тому, скільки років йому дадуть.
Сам підсудний тримався гідно, хоча спочатку й розгублено. Здавалося, що найбільше його хвилює відсутність Пікчі, до якого він прив'язався. Все інше Васі-бомжу було неважливим, ніби якимось злим жартом. Мовляв, пожартують-пожартують, та й відпустять його до Пікчі, до звичного способу життя.
Суддя був тертим калачем, розумів, що Вася-бомж не причетний до вбивства прокурора, але якщо хтось хоче зробити крайнім цього безхатченка, то нема на те ради. Зрештою, є труп, є ніж, яким убили прокурора, є відбитки пальців Васі-бомжа – які ще докази потрібні? Все решта була рутина з відомим фіналом.
Васі-бомжу дали дванадцять років, і більше його ніхто в нашому місті не бачив.
Кажуть, що після вбивства прокурора в халабуді Васі-бомжа знайшли Біблію і грубезний зошит під назвою "Філософський трактат", в якому Вася-бомж записував свої думки. Потім хтось чув, ніби п'яні міліціонери веселились у якомусь барі й хвалилися, що позбулися дурнуватого прокурора. Ще хтось ніби бачив живого Пікчу в іншому кутку міста. Ніби той приткнувся до якогось бомжа…
2013
ФІЛОСОФІЯ АНТОНЮКА
Юлії ГРЕСЬ
Я люблю випивати з Антонюком. Якщо з іншими все перетворюється на банальну пиятику, то для нього це – ритуал. І не має значення, чи ми вип'ємо по п'ятдесят грамів, чи роздусимо по пів-літри на брата. Головне в цьому процесі, як він каже, — процедура.
Антонюк – філософ. Ні, ви не зрозуміли. Ми всі в душі філософи, бо без філософії зараз важко вижити. Але Антонюк – філософ професійний. Він закінчив три чи навіть чотири курси філософського факультету Ленінградського університету ще в радянські часи. Як у місті на Неві опинився сільський хлопчина і чому його поперли з університету – через ритуал чи процедуру, чи за те й інше разом, — тема окремої розмови. Але, як каже Антонючка, його дружина, він філософ по життю, тобто шизанутий на всю голову.
До будь-якої проблеми Антонюк підходить по-філософськи. Ні, щоби просто цвях забити в стіну чи відремонтувати кран на кухні, так треба ж обов'язково згадати Канта або Гегеля, а то й китайських мудреців до цього процесу приплести. Я був свідком, коли Антонючка, не дочекавшись від чоловіка допомоги, сама виконувала всі хатні роботи, а той філософствував і не вбачав у цьому нічого огидного.
Коли під кінець робочого дня Антонюк завітав до мене із сяючими очима, я зрозумів, що він зробив геніальне відкриття. Зрештою, так воно згодом і виявилось, але тепер для нього було важливо, чи підтримаю я його. Антонюк ще здалеку помахав перед своїм носом десяткою, а я слухняно кивнув головою: мовляв, ми за ціною не постоїмо.
Він чемно дочекався, коли я закінчу перекладати папери на своєму столі, а по дорозі до магазину зробив довгу передмову до свого геніального відкриття:
— Ти розумієш, Менделєєву наснилася таблиця хімічних елементів, а не валіза і навіть не сорокаградусна горілка, хоча саме він був автором цих геніальних відкриттів. Нас постійно штовхають до того, що ми повинні робити великі справи, а насправді відволікають нашу увагу, бо ми задумані для того, щоби виконати щось дріб'язково мале, але без цього нашого дріб'язково малого не відбудеться щось велично велике у масштабах Космосу з великої літери. Причому не все наше життя розглядається як ланцюжок, нехай і найменший, у всесвітньому поступі, а лише якась незначна часточка того, що ми дійсно зробили в цьому житті і на що можемо навіть не звернути увагу, настільки для нас це дріб'язково, що, здається, вже навіки стерлося з нашої пам'яті. А насправді воно все записане, аби в потрібний момент висмикнути це й сказати нам: ось для чого ти жив і для чого насправді був нам потрібний.
Антонюк глянув на мене, аби усвідомити, чи я сприймаю його слова, але я вдав із себе задуманого чоловіка, який здатний побачити у найменшому проблиску розуму щось геніальне. Це, мабуть, втішило мого приятеля, бо він продовжував:
— Ось я вчився на філософа, хотів переплюнути самого Сократа, мені це вдалося – так, так, не смійся, ти ще не усвідомив, з ким насправді маєш справу, — потім одружився, в мене народилося двоє дітей, купив квартиру і машину, зараз з тобою буду пиячити. І мені здається, що це головне, що я зробив на цьому світі. І нас підштовхують зробити саме такий висновок. Але це автоматично не означає, що саме в цьому моє призначення, мій сенс існування на цьому світі. Можливо, моє призначення, мій сенс існування на цьому світі полягав у чомусь іншому. Поки я живий, я не можу цього усвідомити, і немає гарантії, що я знатиму про це після смерті. Мені тоді на фік це буде потрібно, мені лише дадуть зрозуміти, що в одному із життів я свою місію виконав, а все це – університет, женячка, діти, робота, квартира, машина, пиятика з тобою – дріб'язкове, і лише для того, аби я раніше терміну не зійшов з розуму, бо ми в абсолютній більшості своїй сходимо з розуму лише тоді, коли помираємо, усвідомлюючи абсурдність усього, що робили до цього. Але це тема окремої розмови і ти мене не зіб'єш з головного, тобто з того, що я тобі хотів сказати.
Я й не намагався збивати Антонюка, просто дивився на нього, сподіваючись второпати, що ж він такого геніального верзе. Поки я лише розумів, що без бодай п'ятдесяти грамів горілки мені ні на йоту не наблизитися до геніальності Антонюка.