Яко невісти, ошатно спускали додолу свої розложисті віти, підставляючи їх щедрому промінню сонця й клопітливим бджолам. Цвіла земля. Буяло життя в межені[69] літа. Тугокрилий вітерець, звідкись
вихопившись на волю, навівав у душу бентегу, будив одвічну жагу людського життя.
До Нерадця під'їхав отрок з його дружини.
— Бачив щойно у лісі, під сосною, двох жон. Ягоди, мовлять, беруть. Може, що знають, спитати б у них?
Погляд Нерадцевих очей вигострився.
— Веди їх сюди.
Жінки йшли обережно, тримаючись за руки. Одна була надто старою, скоцюрбленою, важко опиралась на сучкуватий ціпок. Інша — молода, легко, яко олениця, переступала високими ногами сухе патиччя, перехитуючись тонким станом, немовби прослизувала крізь зарості. Отрок їхав за ними на коні назирці.
Раптом молода здивовано спинилась, рукою прикрила обличчя. Лише тоді Нерадець помітив, що обидві були без кошиків. Куди ж ягоди брали? Він напружився усім тілом і завмер. Упізнав свою матір — і не вірив очам. Спішився, ближче підійшов до неї.
— Це ти, Ніго?
Ніга Коротка приставила над очима дашком долоню, вдивлялась у могутнього воя, на якому виблискували проти сонця шолом і кільця кольчуги.
— Я…
— Кого ведеш за собою?
— А ти хто будеш? Ніби… ніби знайомий голос.
— Я Нерадець. Новий посадник у Чернігові.
— Коли Нерадець, пощо не називаєш мене матір'ю?
— Немає у мене матері. Я сам по собі.
— У кожного листочка є гілочка. У кожного древа — своє коріння. Відцурається древо од кореня — загине.
— То древо. А я, бач, людина, живу. Посадник нині у Чернігові.
— Хіба ти живеш? Ти давно уже згибів душею і серцем, бодай я тебе ще дитиною зіллям обпоїла! — Ніга сердито сплюнула на землю.
— Ага, як отеє осторожників обпоїла маком?
— Нікого не поїла, — застогнала стара.
— Пощо забрала її? — кивнув на другу жінку, що похилено стояла збоку від посадника. — А-а… се ти, Гайко? — приглянувся Нерадець і здивувався собі, що ця довгоочікувана зустріч не принесла його серцю радості. — Я тебе не впізнав одразу.
Гайка розігнулась, одвела руки від обличчя, труснула русяво-золотистим волоссям, яке сягало їй пліч.
— Де ж косу поділа?
— А я й не ховаюсь від тебе, Нерадцю, — лагідно мовила Гайка й зітхнула.
— Даремно. Знаєш, що петля по тобі плаче чи вогнище відьомське. На майдані у Чернігові або у Києві, біля святої Софії, — де захочеш.
Гайка блиснула на нього суворим поглядом.
— Немає за мною вини. — Її сірі очі потемніли від гніву. Як у криниці вода, коли із дна вдарить потужне джерело.
— Маєш, Гайко. Перед княжою владою і можцями. Перед ними і одвіт даси! — Нерадець завважив, що від цих його слів вона зіщулилась уся, знітилась. Мав від того насолоду в серці. Бо сам тепер судив, яко князь.
Ось так, Гаєчко. Білій, тремти тепер перед ним і його владою, кусай свої губенята, обпивайся тією зневагою, якою колись пригощала його… Ні, таки не було вже до неї ні потягу, ні навіть жалості. Одна радість від помсти. І Нерадцева душа возносилась у тій радості. Ось зараз вона упаде на коліна перед ним. Заломить руки… Почне благати-голосити… Хай!..
Але Гайка мовчала. На побілілому спітнілому чолі зачервоніло коло ханської тамги. Нерадець жахнувся. Вона… раба!.. Поганського хана рабиня!.. Нарешті її запечені смагою, потріскані вуста скривились у жорстокій посмішці.
— Не бути сьому, Нерадцю. Мої боги захистять мене. Відпусти додому матір і поможи їй дійти.
— Я не піду од тебе, дочко, не жени, — стрепенулась Ніга.
Нерадець хмикнув — стара матір його, бач, собі й дочку знайшла вже.
— Іди, Ніго, своєю дорогою, як прийшла! — грізно крикнув до матері. — А цю… Скрутіть їй руки!
Отроки в одну мить відштовхнули Нігу і накинулись на Гайку. Скрутили їй за спиною руки.
— Нелюди кляті! Що робите? Відпустіть її! — шамкотіла стара жінка навколо Нерадцевих дружинників.
Але на неї ніхто не зважав.
— Ведіть назад до Чернігова. А ми ще інших збіглих татей пошукаємо. Від княжого суду ніхто не втече! — Нерадець задоволено підняв догори руку з батожищем.
Два отроки накинули на Гайчину шию міцну конопляну вірьовку й повели її, як гов'яду, на налигачі. Слідом, спотикаючись, потупцювала і стара Ніга. Вона важко дихала від швидкої як задля неї ходи, губила і шукала свій ціпок і знову тюпала.
Стояла гаряча літня задуха. Повітря каламутилось паркою млою. Дихати було важко. Та коли вибрались із розпареного лісу на узвишшя, одразу збагнули: поблизу була ріка. В обличчя війнуло прохолодою, вологістю, духом лугу. Через кілька поприщ опинились на березі Десни. Гайка обернулась до отроків:
— Пити.
Двоє молодиків перезирнулись, зняли з її шиї воривку. Хай іде до води!
Ніга, що з усіх сил доганяла їх, бачила, як Гайка увійшла по коліна у воду. Як нахилилась, тримаючи за спиною зв'язані руки. Вмочила у теплу хвилю, що відсвічувала ясністю неба, своє обличчя.
Задихана Ніга добігла нарешті-до обох отроків. Упала перед ними на коліна.
— Синочки, витязі мої, одпустіть душу праведну, чисту на волю! Увесь вік будемо за вас молитись.
Ніга припадала до ніг охоронців, хапала їх руками, тулилась обличчям до землі.
— Ходи звідси, стара. Служимо князеві, не тобі.
— Охо-хо!.. Небо і боги! Поможи, ріко Десно, душам нашим. Ох, річечко світлая, матінко Десно чистая… — Ніга молилась до землі, до неба, до ріки. — Обмиваєш ти круті береги, жовті піски і білий камінь горючий своєю бистриною і хвилею ясною. Порятуй дочку мою єдиную! Винеси у чистеє поле, у теплеє море, за топучі болота, за зибучі піски. За соснові ліси, за осинові тини!.. Матінко водице, рідна голубице, біжиш ти по пеньках-колодах, по лугах-болотах, біжиш чисто і цнотно, очищаєш береги і землю від гнусу. Зніми із Гайки, дочки моєї, прокляття смерті-Морани, заховай у хоромах Перунових, за замки вогненні. Порятуй рід її від смерті. Забери намість неї мене, стару-немічну, усіма покинуту… — стогнала-молилась стара Ніга.
— Мамо, що ти так побиваєшся? — від ріки гукнула до неї Гайка. — Нащо мені таке, життя? Не хочу його, нене. Прости!..
— Ой доню, життя єдине має людина, яке воно не є. — І знову припала до землі у молінні.
Гайка подивилась на своїх охоронців. Вони сиділи над берегом, дивилися на плин води. Гайка рвучко шубовснула у бистрину й сховалась під хвилею. Потім виринула її голова, голосно зареготала до розгублених отроків, що заметушилися на березі.
— Ловіть! — І знову зникла під водою. Лише чорторий закрутився на тому місці— та бульбашками взялося плесо.
Як не вдивлялась стара Ніга у середину ріки, вже не бачила Гайки.
Отроки теж не бачили. Бігали на березі, не знали, в який бік кинутись.
Над зеленими лугами і темною, синьо-чорною смугою лісів прогуркотів розкотистий грім. Збурунилась білою піною ріка. Перун-громовик метнув по враз зчорнілому небу вогненну стрілу.
На березі Десни стояло три розгублені постаті. Ніби не помічали шаленого дощу, що періщив їхні спини. Даждьбог посилав Землі свою любов і життєву снагу.
Буяти врожаю на землі руській… Та не всім жати його…
Оглавок четвертий
Смерть племені
Пильно вдивляються очі в рядки. Ледве прочитує слова. Скоріше, здогадується.
А воно ж одне слово — а цілий світ встає за ним.
Навала… Орда… Здається, вони були одвічно… Відколи існує руський народ.
Чорніє обрій від чорної орди. Широчінь степу перегородили списами вої князя роденського — Люба. Перегородили грудьми своїми свій степ. Своє поле. Кольчуги й шоломи їхні виблискують на сонці.
Чорна курява все ближчає. Ось відривається од неї загін комонників. Мчить, яко вітер, на Любових мужів, що стоять залізною стіною, ощетинені ратищами й списами.
Смагляві, чорноокі, вилицюваті степовики, загорнуті в сірі повстяні вотоли, з лютою несамовитістю мчать на край роських шерег і заїжджають зі спини роським боям. А від орди вже летить новий загін і шарпає довгими списами передні лави воїв. І знову загін. І ще один… ще… Ніби лавина зірвалась з гори й уже обступила звідусюди острівець росичів. Здригнувся ялівець[70] на високому шоломі князя Люба, потонув у кипучому вирі несамовитої січі. Тріщать, ламаючись, списи. Бряжчать мечі, скрегоче залізо кольчуг. Над головами шумить дощ стріл.
Коли сонце зачервоніло, обпившись людської крові, й обважніло скотилося на захід, до росичів пробився загін Будимира. Прокладав шлях через людські тіла, через чорні голови степовиків, на поміч князю Любу і невеличкому гурту його вцілілих ще роденців.
Як тільки сонце-Ярило всілось на пурпурово-сизій подушці хмари й вечірнє небо оповилось прозорою серпанковою пеленою, степові ординці відступили од росичів.
Будимир оглядався довкруж: де ж князь Люб? У січі бачив його мерехтливий червоний ялівець поруч.
До Будимира ведуть бранця.
— Хто єси? — прохрипів уличанин. — Якого роду-племені народ твій? Звідки?
Бранець гордо зиркав на всіяне мертвими тілами світлочубих росичів поле. Лиховісно блиснули його очі, скривились тверді, запечені смагою вуста. Засмагла до чорноти його пика була суцільно змережена рубцями від давніх ножових поранень. Так, що на тому обличчі вже не росли ні борода, ні вуса. Такі ж спотворені лиця були і в інших поранених ординців.
Степовик тицяє себе в груди пальцем і показує вдалеч, туди, куди відійшла орда. Його різкий гортанний голос виокруглював усі звуки, і від того здавалося, що мова його клекотить у горлі.
— Наш народ великий і могутній. Наше плем'я найбільше і називається воно — алани, або яси. Ми — яси. Ніхто нас іще не переміг. Ви хоч мужні воїнники, та не здолаєте нас. Бачите, скільки вас уже лишилося? Купка! А нас — тьма. Ми розчавимо вас…
Бранець гордовито оглядав баралище[71]. Усі, хто слухав його, збагнули: це прийшли алани, яси. Це прийшов новий народ, якого ще ніхто не переміг…
— Ми ніколи не зупиняємося перед заставами. Ми їх трощимо, як сухий бур'ян під копитами наших комоней. Ми знаємо тільки перемоги… або смерть… Ми…
В цей час над головами росичів прошуміла стріла і вп'ялася бранцеві в горло.
Він хитнувся, м'яко підкосивши коліна, звалився на землю.
Будимир підняв очі до своїх воїв, іронічно кинув:
— Переміг….
Обвів поглядом похилені голови росичів. Але ж… де Люб?
— Де ж князь?
Вої розступились. Перед ними на землі лежав князь Люб. Довге русяве волосся, як солома в снопу, стелилося по зраненій копитами землі.