Але десь напівдорозі він починає думати про "старого черкеса" — це так Галина придумала на того сухенького місцевого бібліотекаря. Цього літа Сивий був єдиний у таборі, хто побажав його слухати. Так звично йому було бачити, коли він вертався з бібліотеки, свою дружину у товаристві керівника групи. Він не поспішав наближатися до них; керівник звіддалік вітав його, повертався обличчям до нього й продовжував розмову. Дружина ніколи не змінювала пози,— її розморювало від вечірнього сонця й напівсну у їхній кімнаті на пагорбі; він пробував перестрибувати з камінця на камінець, якщо вони траплялися на шляху, і думав, що мало знає свою дружину. Там, звідки вони приїхали, все було по-іншому. Там він ніколи не бачив її втомленою, а тут щось змінилося, тобто вони тут поводили себе зовсім не так, як там,— навіть більше вона, тобто майже вона, він розумів, що який там, такий він і тут. Це його тішило й дивувало. Він теж хотів почувати себе тут не так, як там,— а може, так воно й було, тільки він цього не розумів. Коли він підходив до них і чув перші слова, то дивувався, що ніякої зміни не відбувалося — ні в настрої співбесідників, ні в їхній розмові,— він так не зміг би, мова його неодмінно спіткнулася б, рухи зробилися б або скутими, або ж надто переконливими. Він не знав, як себе поводити, яке перше слово мовити, в його пам'яті ще жили розмови про Коста Хетагурова, і він міг би балакати тільки про це. Він раптом усвідомлював, що їм і не треба робити того, що він зробив би на їхньому місці й про Що він подумав.
— Скільки ми тут пробудемо? — запитала дружина, оглядаючи вершини гір на заході.
— Ви самі розумієте, що це залежить від вас,— усміхнувся їхній керівник.
— І від умов,— додав Сивий.
— Я не хочу про цс думати,— сказала дружина.
— Зрозуміло, хто ж про це хоче думати,— так само одказував керівник.
Сивий звик до цих розмов, до цих зустрічей на горбі, неподалік їхнього дощаного помешкання; але все, що хвилювало його цього дня та всі інші дні, відходило, як закон, у ту ж мить, коли він опинявся на пагорбі поруч з ними обома. Він знав, що дружина не спатиме цілу ніч, сонливість її, що володіла нею увесь день, зніме як рукою, і щастя буде в тому, що й він не хотітиме спати, і вони й слова одне одному не скажуть. Враження від того, якою він її бачив, коли виходив увечері за поріг, щоб іти до бібліотекаря й балакати там про Коста Хетагурова, набуватиме тепер іншого змісту; також те, що він майже фізично відчував присутність ще й того, третього, додавало йому такої жаги, яка здатна була побороти усі перепони, які будь-коли існували між чоловіком і жінкою... Сивий бачив, як за вікном над побитими морозом бур'янами пролітали птахи. Птахи, ніби цс були ластівки, летіли зовсім низенько, аж можна подумати, що це не пізня осінь, а літо перед дощем. Не стало птахів, а Сивий намагався втримати перед зором кілька тіней, котрі ще жили на пухнастих китицях полину і дрючкуватої лободи. Ці тіні розпливалися трохи згодом, сонце їх розтопило так само легко, як і легко створило надвечірньої пори". Чого це було не радіти: він притримував безпалою рукою пляшечку під плащем, на етикетці негр намальований, що тримає весло,— він там на Русаиівці знав один магазинчик, де можна було дістати. Ось примчить, вбіжить на якийсь там поверх й почне прощатися зі своїми. Вони ж його так усі любили. Чогось кого не візьми, кожне підійде, розкаже — й тому він знав геть усе й за цих, й за інших. Гм, це наче й добре було — живеш собі, ні в кого нічого не просиш, а тобі все розказують. Та й треба хлопцям поставити. Вони ж теперечки самі позалишаються у тих стінах,— йому то добре, де хоче, там і робитиме, хоч і сторожувати піде. А та наука й без нього проживе. Там є кому. Там такі, що все знають. Це він дурний був, багато чого не знав, але всім повірить, поможе. Людині перший вклониться. А перед цими люди самі вклоняються. Та ні, це він чогось не допетрає,— він дуже ж давно звідти. Находило на нього у такі дні, що хотілося всім добро робити,— наче впився, й здається, що всі кругом впиті. Така йому ця жінка нещасна була, що вбігла тільки-но у вагон метро. Знов темрява за вікном, кілька хвилин їзди — й зупинка. А жінка лапає по вікнах, Костя, гукає, Костя. "Нічого, він добереться, сяде у другий вагон".— "Він вперше під землею, це вже я його не побачу, о Костя",— ридала жінка. Чим же їй тепер допоможеш, ти скажи,— й хоч Сивий володів цим спадковим умінням заспокоїти, його раптом аж занепокоїли ці якісь несправжні перепади темряви й світла, буцім вони не в метро, а вже по дорозі до, сказав би, космосу; й тепер навіть у темних проміжках шляху йому відкривалися по обидва боки якісь великі дзеркала — що в них вони обоє з жінкою тільки й видні; але й нікуди не дівався постійний страх, що вже комусь добре відомі їхні стосунки, й Сивий бачив, яка в того,
першого, біла шкіра на тонкій кістці під холошею, чув його докази про недоречність такої допомоги, всіх бо переселено до інших вагонів, там же вдвічі тісніше стало, й хоч там тісно, але ніхто не поскаржився, але ця жінка ні в чому не винувата, мова не так про неї, як про вас; їх винесло до наступної станції з розмальованими підпорами, й Сивий зрадів, що людей знов повпускали — цей, другий, чорнявий, добріший трохи; та й ця жінка, стоячи до Сивого спиною, не давала заглядати собі в обличчя. "Він дожене вас, чого ви, все буде добре",— тіпав Сивий жінку за лікоть. "Нема в мене ніякого сина, одчепіться..." Сивий перший зайшов до зети, ще не було нікого. Він думав, що йому вже снилася така зала давно, ще до того, як він потрапив у цю. Він тоді не бачив однакових дубових столів з лампами, але пам'ятає, що були ці високі вікна з мармуровими плитами поміж ними. У найвищих шибках вікон стояли стовбури каштанів — то вони там, за вікнами, ростуть на горбах. Уві сні він бачив осінь, багато золотого листя, тому й було дуже сонячно, хоч і сумно-Це знов вони у цій залі, Жашко аж десь на трибуні, питається в них за те слово: які ж ви редактори Що пропустили? З яких словників подіставали; це ж звичайний методичний посібник — людям треба знати, як що робити, виставку де й яку поставити, а ви в мові вправляетесь. Сивий жалів Миколу, треба було щось робити; він підняв руку, щоб сказати на захист. Що йому вже боятися,— це він те слово вставив, ні, підказав молодому колезі. Микола йому щось казав про Жашка. Сивий показував усім своїм тілом: т-ш-ш. Вони добре почули, що сказав Жашко; він би Ще попрацював, але йому не дають. "І цей сказав правду наостанок,— думав Сивий,— але ж сказав, коли вже нічого не боїться". Усі боялися Зої. Там така воля була,— чула б вона за це тс дають", вона 6 йому дала. Але Жашко мусив іти, десь він щось не врахував, тепер буде час подумати. Сивий знов поринув у беззвучігу посмішку: він згадав, як Жашко ловив на дверях дівчат — а це ви куди, а чому так пізно й т. д. Вони пробували захищатися, але всі ті дівочі чари були безсилі супроти Жашкового аскетизму. "Ви ж ходите собі, й удень виходите прогулятися". Сивий був би промовив Жашкову відповідь,— та що там казати, геній: "Я не просто ходжу! Я — думаю"... Сивий уважно слухав, про що говорилося в залі, але зауважив, коли саме упав дощ. У тому вікні, що виходило в двір, поставав затишний світ. Там двірник у підперезаній тоненьким ремінцем куфайці втоптував папір і сміття, тримаючись за стінку цистерни, в якій топта-вся... "Якої ж він міг помилки допуститися,— думав Сивий серед тиші, обмацуючи ручки й м'яке сидіння крісла, па якому сидів,— ця людина, яка ніколи не помилялася". Він міг ще повірити в сон, в сон у сні, у що завгодно, але й це не втома розуму давалася взнаки,— ні, це те знайоме відчуття, зовсім не зі снів чи марень: через площу голки, торкаючись вістря її, відчувати ваіу всесвіту, і ти втримуєш цю рівновагу й не тяжко тобі, але ж розум не витримує цієї напруги, усвідомлення, що там така вага. Сивий приплющив повіки, як це він часто робив, погоджаючись із кимось, коли йому дуже вже до смаку була чиясь думка,— повільно так, аж видно збоку, як розрівнюються клітини на його повіках, не те що зморшки,— тепер треба було зняти цю напругу, просто відпочити, бо вже й час такий минув, що все сказано, а тобі всього й лишається, що стояти на площині землі й засвідчувати мовчазним зором сутність скоєного й того, що коїться; в усі ці величні, хай часом гіркі для однієї котроїсь особи коїння, йому хотілося вірити,— але мовби це й не тепер, не з ним таке. Тепер Сивий уявив собі двох старших коней, які чим далі, тим більше шкодують одне одного, знаючи добре, скільки їм ще тягти. Чи не так він шкодував і Жашка, по-конячому, хоч тягнути з ним в одному запрязі чи така вже й утіха була б. Але коли не бачить око, хто йде поруч, то чого гордувати — тягнув би собі, та й годі. А трапиться добрий хазяїн, що прикриє очі шкіряними клапанчиками — немов од мух, то й зовсім добре, тягни та й тягни. "Чимся ми з ним і схожі,— думав Сивий, пробуючи трохи зводитися в кріслі, щоб не засиджувати боків,— якщо я його так шкодую". Пригадувати довго не треба було: знаходилося пояснення цій міфологіза-ції, до якої він ще досить недавно з іронією поставився б. Просто якийсь новий досвід з'являвся, який ну вже поза його волею заперечував те, раніше, старе... До табору під'їжджало кілька верхівців, а це було перед обідом, і всі почували себе втомленими. Верхівці сподівалися проїхати тут і, видно було, поспішали. Ніхто 6 не звернув на це уваги, якби не керівник групи. Він замахав до першого верхівця й різко вимовив кілька слів. Той почув, але так само спокійно їхав далі — ні швидше, ні повільніше. Керівник групи пішов навперейми, маючи намір зупинити їх. До Сивого долинали деякі зрозумілі з їхньої мови слова,— керівник пояснював, що стороннім тут заборонено проїжджати. Але що в тому поганого, коли ми проїдемо, дивувався гість. Є інші місця, де можна проїхати, відповідав керівник, Але ми дуже поспішаємо, а це найкорот-ша дорога. Молодший верхівець зупинився позаду, слухав мовчки, і обличчя його було спокійне й тверде, як і в старшого. Раптом старший різко крутнув головою у бік товариша і замахнувся нагайкою.