До Тосі — її товариші. Підоплічка з геологічного факультету (тепер — академік Підоплічко, а тоді непоказний собі хлопчина). Стельмах із біологічного факультету. Не заходив Іван Дубина з геологічного, але я його добре знала. До мене з Василиною часом заходили Косяченко й Жигалко — щоб познущатись. Ото йдуть, ідуть, обійдуть усіх своїх знайомих кубучівських дівчат, та ще й до 19-ї кімнати зайдуть. Хоч гартованці вважали себе блискучими талантами, а всіх плужан — бездарами, але гартованець Жигалко й плужанин Косяченко й далі були нерозривними друзями, де один, там і другий. Разом вони до дівчат ходили, разом і висміювали все — саркастично, звисока. Це не заважало нам купою ходити на різні літературні вечори та гуртом вертатися. Але гай-гай! Уже ніколи не було тієї ставищанської атмосфери поваги до мене, що запровадив Віталій Самійленко. Я тільки й чула, що насміхи та кпини. Ці два хлопці чомусь вважали себе більшими інтелектуалами за нас — мене, Василину й Тосю. Може тому, що обидва вони були з Баришівки, учні Миколи Зерова? Жигалко був "гоголіянець", мав Гоголеву прозу собі за зразок і плекав гоголівську зачіску. Косяченко ж взорувався на Єсєніна, також включно із зачіскою.
Крім цих двох, у їх товаристві приходив ще Олекса Влизько, глухий і німий. Побачиш його — ніколи цього не скажеш. Мініятюрний і філігранний рисами лиця, завжди дуже дбайливо вдягнений у порядний костюм (протилежно до розхрістаних селюків Жигалка й Косяченка), з невідмінним "метеликом" при шиї на сніжнобілій, випрасуваній сорочці. Справляв вражіння міського плеканого синка, якогось адвокатового чи що... Я так і не знаю, якого він був роду, — серед цих трьох він тільки один був комсомолець. І чому він якось двозначно завжди всміхався?
Трохи згодом прилучився до них ще й Олександер Корнійчук. Ще до того, як він вступив до "Плуга", я цього хлопця вже бачила, на вечорах ІНОвського клюбу. Він там виступав із смішними каламбурами, анекдотами, скетчами, які кінчав словами: "Ви ж понімаєте!", ще й із містечковим жидівським акцентом. При цьому розмахував руками так, що складалось вражіння — у нього їх не дві, а чотири. До "Плуга" він вступив оце недавно і виявився дуже товариським. Був це робфаківець, а всі робфаківці вирізнялись найперше одежею: носили довгу шевіо-тову синю "толстовку", підперезану вузьким цяткованим на кавказький лад ремінцем. Одночасно із вступом на робфак вони діставали повне утримання держави: добре впоряджені гуртожитки, спецїдальні, оцю добротну одежу. Робітничий факультет був для тієї касти, що щойно народжувалась: студентів робфаку підготовляли до першого курсу, як тих, що робили революцію і не мали часу пройти регулярну середню освіту. Отож і Корнійчук був один із тих щасливців, що не знали студентських злиднів, не шукали, де б попиляти дрова чи повідкидати сніг удосвіта. Він був син залізничника з Христинівки, отже й з упривілейованої кляси.
Але він не підкреслював різниці між собою, упривілейова-ним, і нами. Був приятельський, завжди медово усміхнений, з товстими губами, які він уміло підбирав, швидкий на веселе слово, не заносився, бо й не було так дуже чим... З усіма відразу на "ти", за панібрата, приходив з товаришами до Ку-бучу, їв разом із нами пригорілі млинці, потім ми гуртом ішли на Володимирську Гірку... Корнійчук, — ми його звали Шурка, — навіть не насміхався, як Жигалко з Косяченком, а навпаки, відчувалася повага, наче запобігання перед "більшим стажем у літературі". Він же ще зелений початківець, а ми вже друкувалися! Словом, нічим не вирізнявся і ніхто з нас не мав здібносте ясновидця, щоб проглянути в майбутнє.
Нікому й у голову тоді не прийшло, чому це він не до "Гарту" приплив, а до "Плуга". Він же там був більше до місця. Тепер я думаю, що мабуть "за рознарядкою", бо в "Плузі" тоді не було жадного комсомольця. Було два члени партії, Щупак і Дубков, обидва жиди. А для комплекту треба ще й українця.
Приходив ще й Борис Коваленко, себто відпроваджував мене, але він волив приходити без компанії.
25
Вже тоді Коваленко виступав, де тільки можна було, куди пускали, з якою тільки не є найкрайнішою пролетарською грім-лайкою. Це напевно в ньому сплелося два компоненти. Перший — невситиме честолюбство, другий — злість за свою невдачли-вість. Виступав він не тільки в "Плузі", а й на тих всіх літературних вечорах, що так рясно тоді засіялися.
Як його описати? Лантух бараболі в одежі, а лице — розре-пана паляниця з картоплиною носа, з двома віхтями губ. Чоло ж величезне, опукле, чи то рахітичне чи мудре. Але очі завжди скислі, понурі. Який діяметральний контраст до променясто зеленого кольору очей Шмигельського (теж паскудного на вроду) чи до Шурки Корнійчука, губатого Красня Медовича! Коваленко поруч них виглядав, як могильник. Розум його теж був особливий. Він міг досконало запам'ятовувати довжелезні цитати, наче зфотографовані, й при потребі торпедував ними без єдиної помилки. Але нічого з тих цитат не пропускав він через власну призму. Нічого свого, все — начинка з цитат, із Маркса головним чином.
Його амури виявлялися таким примітивним парубоцьким стилем, що того не можна було стерпіти. Я й не стерпіла. Залицяння не вдалося. З того часу стала я об'єктом його лютої ненависної лайки. Мої "серпанкові" мініятюрки він називав інтелігентськими ремінісценціями у стилі Чарської-Вербицької. В нашій хаті не було таких творів, а як я доросли, то вже з бібліотек цих авторок вилучили. Так я й не знала, за що я — "Чарська-Вербицька". А Коваленко періщив, голоблею розтрощував мене, пошматував би мене зубами.
Це була перша порція нищівної критиколайки, що потім стільки було її мені відмірено.
Пізніше стало Коваленкові в "Плузі" тісно і він покинув його, перейшов до "Гарту", а потім до комсомольської літературної організації "Молодняк". Я із здивованням дивилася на ту його пролетарсько-марксистську галоп-кар'єру і намагалася пов'язати з тим, що він говорив колись про національно-укр'ю-сівську душу, яку він ладен віддати Україні. Не той Коваленко!
* * *
Інших членів "Плуга" я зустрічала лише на наших недільних зборах. Невідмінно приходив поет Юхим Дубков із своєю солодко-винуватою наче усмішкою. Прозаїк Євген Брасюк був, мабуть, учитель. Завжди в акуратній одежі з краваткою, дбайливо підстрижений, ввічливий і ні з ким особливо не дружний. Був він трохи старший за нас, як не віком, то дозрілістю. Я бачила не раз, що він був у ближчому стосунку з Меженком. Після зборів-вечірок верталися вони разом і захоплено розмовляли. Так що про Брасюка не можу нічого більш пригадати, був він не близький і не чужий, а просто приємний.
Трохи згодом вступили Василь Атаманюк і Віра Нечаївська. Був ще й Марченко, якого скоро заарештували. Люди, невкли-нені в мою літературну біографію.
Інша річ — Антось Шмигельський. Багато було мені неясного в ньому. Жив він у Кубучі і мав окрему кімнату, як ніхто. Це ж небувала привілея! Вважався студентом ІНО, але я ніколи його там не бачила. Яким чином цей галицький хлопець відірвався від своєї військової частини і акліматизувався в Києві, я не довідалася. Оце вперше побачила його в їдальні АРА і не сподобався чимось він мені: Дуже пом'яшкорене вузьке обличчя. То дивувалася, коли Качура не раз повторював: "До Антося жінки липнуть, як мухи до браги". Є до чого липнути! Видко, пройдоха, — думала я, — скрізь пролазить і до всього доскакує. Ось у "Плузі" як скоро втерся в "свої люди", вже й працює в редакції газети...
Коли сміявся, то все обличчя, хоч молоде, було у вахлярі зморшок і тільки ласкаві зелені очі усували вражіння від цього вахляра.
Єдине позитивне в ньому було те, що мав товариша, сина письменниці Романович-Ткаченко, з яким удосвіта бігав до Дніпра купатися та зустрічати схід сонця.
26
Вперше довелося мені виступити на літературному вечорі прилюдно у великій круглій залі того дому, де були історичні засідання Центральної Ради, а тепер — Музей історії комуністичної партії ім. Леніна. Влаштовував цей вечір Качура. Це було в січні 1925 року (здається) і я читала там оповідання "Савка", що було потім друковане у журналі Нова громада, де редактором був Варавва. Зміст оповідання — хлопчик Савка журиться смертю Леніна і обіцяє йти його слідами... Саме тоді помер Ленін і вся преса цим була повна, то й я "включилася в кампанію". Я згадую це тому, що потім мені переказали, як висміяв мене Григорій Косинка за це оповідання. "Папір усе терпить!" — сказав він.
Так потроху входив у мою свідомість інший полюс літературного життя тогочасного Києва. Звичайно, я знала про Косинку й Осьмачку, бо не раз уже бувала на їхніх вечорах, влаштовуваних заходами Академії наук. Публіка на ці виступи летіла хмарами і то власне задля Косинки. Він мав особливий дар. Читав свої новелі так, як ніхто. Це був справжній духовний бенкет — чути, як Косинка читає свою ще ніде не друковану новелю. Я боялась пропустити хоч одне слово. Новелі були економно малі розміром і становили викінчену цілість. Косин-чине читання було вершком майстерности, чудо мистецького читання, магія. Я навіть думаю, що магія Косинчиного читання вища за магію його писання. І де він її взяв? Щось чула я, що брав лекції техніки мистецького читання у Ревуцького. В усякому разі, цей студент із зухвалою чуприною, із отим одним непокірним пасмом відразу ввійшов у літературу, як викінчений майстер. От тільки шкода, що він своє гарне прізвище — Стрілець — змінив на Косинку.
І ще одна риса. Коли харківський "стиль" — бундючної, пихатої самовозвеличувальної пози — був найвиразніше, навіть шаржовано, представлений Божком, то київський — Косинкою. Це — глумлива, саркастична усмішка, ще й зухвала. Мовляв, усе бачимо й знаємо, розуміємо, але залишається тільки глумитися з вашої глупоти та ідіотизму. "Папір усе терпить!"
Так ось звідки оті глуми й кпини, ось що стало зрозком для Косяченка з Жигалком!
Про Марію Галич із цього ж самого кола я знала, що вона — студентка ІНО на старшому курсі і що вона виступає разом із ними. І що навіть належить до літературної організації, яка зветься МАРС (Майстерня революційного слова). Марія Галич читала свої імпресіоністичні коротесенькі новелетки на пів сторінки в дусі стефаниківському.