Ця вада найбільш характерна для віолончелістів, які пальцями шукають звуку на струні, що спричиняється до виникнення уніфікованого звуку з якимось постійним стогоном. "Про акторську гру, про жести і міміку годі й говорити. Тому Королевич не виправдала жодних надій, і то не тільки в четвертій дії, де незалежно від акторської гри треба мати справну гортань і витривалий голос, який би був здатний до різких змін відповідно до різноманітних почуттів, айв усіх інших діях опери".
Коментуючи таке ставлення критика до Яніни Королевич, упорядник її спогадів Гоздава-Реут зауважить: "Так писав безкомпромісний великий знавець музики. Чи він помилявся? Ні. Королевич-Вайдова з часом пережила глибоку метаморфозу голосу, яка зробила можливими в її репертуарі, спочатку колоратуровим, партій ліричних, а пізніше драматичних". Це станеться значно пізніше, коли Крушельницької вже не буде у Варшаві. Яніну Королевич (яка після заміжжя стала писатися Королевич-Вайдова) приходиться так часто згадувати не тільки через те, що вона спричинилася до виникнення неприємних ситуацій в житті Соломії Крушельницької, але через те, що її роздратування з приводу успіхів великої співачки пережило саму Королевич. Воно залишилося на сторінках її спогадів "Мистецтво і життя", а друкованому наклепові треба давати друковане спростування і докази.
Між тим слава Соломії Крушельницької поширилася і на Східну Україну. Микола Лисенко надзвичайно зацікавився особою артистки. Соломія у свою чергу цінувала Лисенка над усіх композиторів. Ще навчаючися в Мілані, вона просить, щоб їй переслали його нові композиції, бо хоче їх співати на концертах, присвячених Т. Шевченкові. "Різдвяну ніч",— пише вона,— також хочу вивчити, бо знаю наперед, що лише та опера може заімпонувати народові, що прийде на виставу. "Купало" Вахнянина сам впаде перед музикою Лисенка, хоч правда, чи взагалі воно по нутру, вірніше по "ногах", як каже один артист, чути таку музику, як Вахнянинова, що лише на ефектах опирається".
Цілком природно, що композитор і співачка почали листуватися. У березні 1899 року М. Лисенко висилає до Варшави в дар Соломії три своїх твори —"Хіба тільки рожам цвісти", "Не забудь юних днів", "Я вірю в красу".
"Високоповажна панно!
Користую слушною нагодою через Високоповажного добродія пана Яблоновського доручити Вам гостинця українського. Три мої твори, що доеі не друкувані, прошу прийняти від мене як ознаку високої пошани моєї до таланту й артистичного хисту Високоповажної панни, котру, на превеликий жаль, й досі не мав щасливої оказії почути. І коли Україна буде мати щастя чути й бачити художню перлину русько-української нації? О, як бажано б почути!
Свідчусь глибоким поважанням до високоповажної панни
М. Лисенко З Києва, 5 марця 1899 р.".
Соломія не забарилася з відповіддю і в тому ж місяці пише до композитора:
"Коханий батьку!
Дістала Ваші пісні, котрі ласкаво привіз мені п. Ябло-новський, і сердечно Вам дякую за них! Гарні, дуже гарні! При найближчій нагоді заспіваю їх де на концерті.
Спасибі Вам також за бажання почути мене!..
Я б дуже рада у Києві заспівати, та нема оказії. Може би, там який концерт зробити? Мій сезон кінчиться тут 15/6 н. с. Може б, скочити опісля та хоч подивитися на Київ, тоді б вже Вам заспівала. Побачимо! Заки що, будьте здоровенькі та пишіть яку оперу, щоб для soprano dramatic була добра партія. Поклоняюсь. Сальомея Крушельницька.
Варшава, 30/3, 1899".
Скінчивши сезон у Варшаві, Соломія за традицією мала виїхати з концертною програмою по Галичині. Коломия, Бережани, Тернопіль, Чернівці, Станіслав — ось далеко не повний перелік міст, в яких вона давала концерти. Стефа-ника Соломія повідомила про свої наміри, і він, щиро захоплюючися талантом співачки, написав до Ольги Кобилянської: "...Є у Коломиї концерт Крушельницької. Я би дуже хотів, аби Ви поїхали на той концерт... Я тому Вас прошу, бо допевне знаю, що співачка буде дуже в нас контентна. Я з нею знаком віддавна, і вона варта того, аби з нею побути".
Стефаник чекав на письменницю, щоб поділитися з нею своїм скарбом, але Кобилянська не приїхала. "Не гнівайтеся, що я не приїду,— відповіла вона йому,— мені самій прикро — певно, що воно було би гарно такого соловея почути, як Крушельницька; і я знаю наперед, що если мені лучиться почути її коли, спів її мене спаралізує, як взагалі музика страшно сильно впливає на мене. Мені тепер так здається, що недалеко попри мене пересунеться щось дуже гарного і величавого й що я могла його діткнутися — а не діткнулася".
Але Стефаник не заспокоюється і намагається все-таки умовити заклопотану письменницю, познайомити її зі співачкою. "Лише один бог знає, як радо я хотів би слухати співанок Крушельницької разом з Вами. Ви би сиділи коло мене, а Солоха наперед нас так би файно виспівувала, що аж! А я б коло Вас таку гадку гадкував: і я не розумію, і всі душі, що отут коло нас слухають концерту, не розуміють, і сама Солоха не розуміє,— лише панна Ольга та дуже, вона одна, розуміє оці співанки...
Або таки над'їдьте. Крушельницька не горда і дуже буде тішитися Вами..."
Вони зустрілися як друзі, що скучили одне за одним, їх розмова була весела й невимушена. Стефаник зізнався Соломії, що навіть побував у Білій; бачив її батька, сестер. Вона так само гадками полинула до рідного гнізда і зі сміхом оповідала Стефанику про те, як колись люди в селі перший раз побачили поїзд. Жалілася, що її село не таке красиве, як його гірські околиці. Залізниця перетинає Білу навпіл, і по ній раз у раз двигтить машина.
Стефаник засміявся:
— То яка вам із того вигода?
— Мені є. Легше виїжджати з Білої у світ,— і собі сміється Соломія.
— Це вам вдається аж надто...
— Ні, справді, послухайте, старі люди розказують, що як перший раз пустили оту машину, як її називали — парсонку, то великого лиха накоїлося в той день... Була косовиця, на полі стояло чоловік п'ятдесят; як побачили ту чортяку, та як кинулися врозтіч — стрімголов до лісу... Дехто попадав на землю ниць... Кругом коси... скалічилося людей багато.
Помітивши раптовий Стефаників смуток, почала щось веселіше, та раптом і собі вмовкла. Зупинилися. Стефаник узяв її руки в свої... схилив голову.
Концертна зала в Коломиї була велика, народу повно. Квітів — море... Соломія переживала духовне піднесення, вона відчувала себе закоханою.
Після концерту на честь співачки влаштували великий вечір, на якому громадськість вітала артистку.
Соломія погодилася на все це перш за все тому, що концерт пройшов блискуче, по-друге, що тут, у Коломиї, із нею був Стефаник. Це для нього вона співала: "Ой під гаєм, гаєм..." та "У сусіда хата біла".
На вечорі він сидів поруч, темний і невеселий. Дякуючи товариству, Соломія проголосила тост і поділилася своєю чаркою шампанського зі Стефаником. Стефаник мовчки випив шампанське, всміхнувся їй, ще хвилину посидів так само темний та похмурий, а потім вийшов.
Він не мав що відповісти Соломії, вони нагадували дві планети, орбіти яких ніколи не перетнуться.
Цей вечір у листі до Вацлава Морачевського Стефаник описує так: "Я був в Коломиї на концерті Крушельницької. По концерті був комерс з тостами. Говорила публіка — не артистка.
Перший пан як став говорити, то ціла публіка здригнулася. Ще чула в собі спів і правду, ще очі мала блискучі і здригнулася, бо пан мав позу на собі, як брехун на ярмарку, в роті слова солоденькі, як ті Омеляна Огоновського, і плаксиві, як того попа, що звіщає про упадок кандидата руського до сейму. Як сей пан рот розтворив, то правда і сила втекла від публіки, а вона лишилася, як коли би "Діло" читаючи.
А другий пан говорив за меншого брата і заплакав. Комерс опустив голову в долину. А підвів єї в тот раз, як другий пан крикнув: "Тирани, що неньку розпинають!"
То північ була, і дощ накрапав. Під мурами сиділи менші брати з парасолями для "панства".
— Але-бо й співає якась дівка, най їй пес маму!
— І я би за гроші день і ніч співав.
— Говорили свої, то як заспіває, як гай розвиваєси. Панство тепер єї вина купує і дєкує єї, і пани, і ксьонзи...
— А якби так підокравси та став коло дверий, аби послухати...
— Ігій на тебе, та пани би зараз прігнали, тут хлоп смердзі та й маршір!
Не знали бідні менші браття, що над ними плакало панство.
— От здав би си дощ, бо земля аж порозпукаласи.
— Земля, як оцей камінь, тверда. Як нас бог не потішить, то й торби шиймо.
Та й замовкли, та й заснули на камінях".
І в іншому листі про це ж до Кобилянської додає: "Я не міг Крушельницькій показати менших братів, бо вона мусила слухати похвали для себе, мусила, та й годі!"
Того вечора Стефаник уже не повернувся. На другий день Соломія вирішила піти до нього сама і відверто поговорити. Мусила на щось рішитися... Вчорашнє піднесення ще жалібно тліло, віддаючися пекучим болем. Душа її повнилася гіркотними словами. Сама не відала чому.
Що за прокляття тяжіє над нею! Чому за те, що кожна пересічна жінка має задарма, вона мусить заплатити найвищу ціну. їй лише хотілося кохати і бути коханою... Все її життя — суцільна праця і зречення, невже вона не варта відданого серця або простого чулого ставлення до себе? Хіба вона грається? Вона кохає і не приховує цього. Він знає, він добре знає, що кожну вільну хвилину вона виглядає на нього! Господи, чому ти дав чоловікам усе: і силу, і волю, і мужність — обділив їх тільки одним... Ти не дав їм мудрості.
Але чим більше Соломія думала і нервувала, тим чіткішими і впевненішими були її рухи. Одягалася, щоб йти до нього. Мучилась і тому мусила йти. їй привиділася раптом його рука... Сильна чоловіча рука з довгими пальцями... Потім її біла, наче вирізьблена, на його темнуватій.
Соломія вирішила: йде, і хай буде те, що повинно статися. Вона скаже: "Послухай, подивися на мене, я така самотня... Я не смію втішатися без любові... не кидай мене... я, напевне, цього не витримаю. Мені вже не двадцять років... Я не можу чекати, коли ти прийдеш або прийде інше кохання! Я маю тільки сьогоднішній день..."
Хто б міг здогадатися, куди і чому йшла оця висока, гордовита пані. Убрана в темно-блакитну сукню зі сріблястим мереживом на грудях, у маленькому капелюшку з китайської соломки на пишній зачісці.
Вона йшла неквапом, часом опираючись на парасолю, розглядаючи бруківку під ногами.
Але ось скінчилася алея і почалася вулиця...