Мы улавливаем и сознаем только ничтожную часть этих излучений. Солнцем в корне переработан и изменен лик Земли".
Як мало ми про це думаємо!..
Далі йшли виписки із Боратинського. І власні слова Сергія — гордість за те, що він народився в буремний вік, котрий мусить завершити формування земної людини.
То й було велике прийняття природи, яке невластиве тільки низьким, темним душам. Низькі душі завжди шукають для себе дрібненького заспокоєння, — навіть тоді, коли природа закликає прийняти її такою, якою вона є насправді. Без компромісів, без казенного оптимізму, — суворо, гордо, діяльно!..
До своєї хати я наближалася так, ніби зараз має статися вибух. Я розуміла, що Сергій уже прочитав мої записи. Тепер він знає, що не я його рідна мати — мати його загинула під баштовим краном. Як він зустріне те, що я вважала найбільшою таємницею його і власного життя?..
Погляд мій упав на випадкову річ, і вона мимоволі зафіксувалася в пам'яті: стовпець під дерев'яними сінцями почав підгнивати. Ми живемо на піску, а він швидко переїдає дерево. Може, я звернула на це увагу лише тому, що мені страшно було глянути на двері? Ці двері треба зараз відчинити, — і я опинюся віч-на-віч з Серґієм. Мені було страшно, я нерішуче тупцювала біля порога.
Двері тим часом відчинилися. Спершу я побачила ноги, взуті в старі черевики, — Сергій у них виходив похазяйнувати, — і поволі, дуже поволі погляд мій підвівся до його обличчя. Яким я сподівалася його побачити? І сама не знаю. А проте воно було зовсім не таким, яким, на мою думку, йому зараз належало бути. Ні болю, ні смутку я не помітила в обличчі Сергія. Воно було світле, спокійне, трохи усміхнене. Відчинив двері, пропускаючи мене в хату, і тихо мовив:
— Ти стомилася, мамо. Зараз пообідаємо. Я борщу наварив.
Як я чекала цього слова: "Мамо!" Від нього залежало все. Або скаже, або не скаже. Все буде чемно, як і годиться, але слово випаде із його мови, — те слово, без якого я вже не уявляла свого життя. Боялася також надмірної чемності, запобігливості, — тобто всього неприродного, навмисного. Хотіла, щоб Сергій був таким, як завжди. Трохи ревниво поставилася до того, що він наварив борщу — а чи не навмисне? Потім подумала: так можна зіпсувати життя на дрібницях, — у кожному кроці вбачатимеш те, чого й близько немає.
Вирішила йти навпрошки. Зібравшись з духом, запитала:
— Ну як, прочитав?..
Сергій підвів на мене ясні очі й трохи лукаво відповів:
— Звичайно.
Я помовчала. Мене насторожила ота лукавість у його погляді.
— І що? — нарешті спромоглась вимовити. Сергій поворушив бровами, трохи подумав і сказав:
— Загалом згоден. Але подекуди ти надто обережна. Тут ширше мислити треба.
Мені здалося, що обривається серце й падає в якусь безодню.
— В чому обережна? — півголосом вигукнула я.
Обличчя Сергія було цілком серйозне, очі дивилися щиро, безхитрісно, — в них зникла та лукава посмішка, якої зараз я не розуміла.
— Обережна, коли про гумус пишеш. За Вернадським це... Ну, словом, дзеркало Космосу. Живий екран, на якому розгортається космічне
дійство.
Не знаю, як я в цю мить виглядала, мабуть, очі мої розширились від надмірного напруження нервів. Я була здивована й приголомшена: про що він говорить? Та хіба ж я про це в нього питаю?
— Серґію, — гірко промовила. — Тепер ти знаєш правду. Тітка
Марина... Вона — твоя мати.
Сергій узяв мої руки, припав до них обличчям. Потім підвів голову, ніжно, з любов'ю заглянув у мої очі.
— Заспокойся, мамо. Я давно це знаю. Вона все розказала.
— Коли?..
Голос мій дрижав, якісь незрозумілі почуття заволоділи серцем. Мені хотілося і сміятись, і плакати. Все завирувало в моїй душі — і смуток, і радість, і надія. Те, чого я найбільше боялася, виявилося таким простим і природним, що мене тепер лякала сама ця простота.
— У Ніни. Але я знав це й раніше. Словом, догадувався... Вона дуже
тебе любила... Ну, чого ти, мамо?
Я не могла утриматись — сльози потекли з моїх очей. Упала головою йому на груди, а він стояв посеред хати, боячись поворухнутись. Отак і прийшла розв'язка! І всі мої страхи виявились марними. І нічого небезпечного в цій простоті не було. Я так довго себе лякала, що й тіні на його обличчі тепер боюся. Та це минеться, бо в душу мою поволі входив спокій.
Вже за обідом Сергій запитав про свої зошити. Я висловила те, що вже відомо читачеві. Сергій слухав заклопотано, але без тієї гіркоти, яка властива моїм переживанням. Це добре, що в нього міцні нерви. А я... Я — тільки слабенька жінка. І нехай пробачить мені читач, якщо подекуди помітить у моїх записах щось болюче.
— Що ж ти збираєшся робити? — запитала в нього. — На роботу
підеш?..
— Туди не піду, — твердо відповів Сергій.
— Так, поспішати не варто. Відпочинь трохи.
Уперше за чотири місяці заснула глибоким сном. Чомусь наснилися виноградні дерева, про які розповідав дядько Сашко. Не лози, а саме дерева. Так він бачив майбутню землю. Біля дерев поралися прекрасні люди, яких я ніколи не зустрічала на землі. То були променеві істоти, вони вільно плавали в повітрі, ніби для них не існувало тяжіння. І серед цих людей був Сергій. Він покликав мене й запитав:
— Бачиш, мамо, що ми — Живе Світло?.. Я сказала:
— Бачу, синку.
Розплющивши очі, справді побачила: кімната моя залита ранковим сонцем.
— Доброго ранку, мамо, — посміхнувся Сергій, що стояв серед хати
в білій майці, з волохатим рушником на плечі.
Зошит четвертий
І. ПРО ГНОСИС І ЛЕЛЕКУ
Літо ніби й збігало, але календар просувався вперед якось повільно — буцім час їхав на волах. Я давно помітила: чим більше на тебе насувається подій, тим місткішим робиться час. І тим довшим він здається, коли назад оглядаєшся. А дні одноманітні тягнуться ніби й довго, якщо брати кожний день окремо, та всі разом ніби сплющуються, меншають, перетворюючись на безлике сіре місиво. Такі відтинки часу губляться, ніби їх взагалі не існувало.
У мене подій не бракує — якраз навпаки: було їх аж надто багато. Та понад усе, безумовно, хвилювало й тішило повернення Сергія. Двічі він привозив Ніну, був приємно здивований, що ми в перший приїзд обнялися, мов рідні, — мабуть, Ніна промовчала про наше знайомство, готуючи йому сюрприз.
Що й казати, Ніна мені подобалася. Трохи непокоїло те, що вона росла серед високого добробуту та ще й по-міському. А Сергій, бач, почав задивлятися в бік Нової Семенівки. Проте я вірила, що в людині все вирішує міра її духовності, а тут вони обоє були варті одне одного. Про Ніниного батька думати не хотілося так само, як і про зухвале сексотство Кулика. Була переконана, що мені боятися нічого — адже ж істина на моєму боці. Точніше на Василевому, бо на його боці природознавство середини XX століття. Що ж до Маркса, то він тяжко грішив проти найголовнішого закону Світобудови — закону збереження й перетворення енерґії. А за такі гріхи Всесвіт немилосердно карає.
І все ж переховала третій примірник Василевої праці на горище. Сергій мене картав за цей вчинок, але я звикла час від часу перечитувати дорогі мені сторінки — отож не могла погодитися, аби й цей примірник Сергій вивіз із дому.
— Віддай Ніні, — лукаво посміхаючись, переконував мене Сергій. — Вона вдома сховає. Серед своїх книжок. Там ніхто не шукатиме. А треба буде — привезе.
Може, це й справді була б надійна схованка, але я не погодилася — хотіла мати заповітний машинопис під рукою.
Одного разу полізла на горище і серед старих газетних вирізок зненацька наштовхнулася на сторінку із учнівського зошита, кілька років тому покреслену рукою Карпа Трохимовича. Будь-хто, трохи подивувавшись чудернацьким витівкам якогось тлумача Євангелій, відкинув би цей папірець геть та й забув про нього. Будь-хто, але ж не я. Мені він говорив так багато, що я аж здригнулася від несподіванки.
Було це тоді, коли Василь натрапив у БСЭ на статтю про фізіократів, ілюстровану "Економічною таблицею" Ф. Кене. Добре в ній розібравшись, Василь помітив ті ж самі закономірності, котрі вважав своїм власним відкриттям. Його це приголомшило: виявляється, двісті років тому у Франції жили люди, яких Василь мав право назвати своїми однодумцями. Він намагався пояснити це Карпові Трохимовичу, який, безумовно, також був його однодумцем, хоч і викладав свої переконання аж ніяк не науковою мовою. У Карпа Трохимовича був свій словник, своя система образів.
— Закрий оту грамоту, — сердився Осадчий. — Це зовсім не те.
— Чому ж не те? — спокійно заперечував Василь. — Тільки тому,
що "Економічна таблиця" оперує тисячами ліврів? Але ж ці тисячі можна
записати як п'ять рівновеликих одиниць біологічної енерґії, що надходить
від землеробства. Фізіократи не знали, чому це так, проте П'ять Пальців
Космосу вони знаходили у грошовому обігові. І три економічні сфери,
наче три струни, на яких грають Космічні Пальці. Ми можемо вдатися до
інших образів, але справа не в засобах віддзеркалення схованих у Космосі енерґетичних сутностей, а в самих сутностях. Вони існують вічно —
ось у чому справа! Космічні Пальці ліплять земні держави, а коли ці
держави виходять за межі трьох економічних сфер — знов перетворюють
їх на глину й ліплять заново. Біда в тому, що заміс виготовляється не на
воді, а на людській крові. І в цьому, між іншим, винен не Космос —
винні ми самі. Бо не розуміємо законів ліплення. Чинимо опір там, де не
можна його чинити. Це однаково, що намагання зупинити тисячотонний
потяг власними грудьми.
Не хочу запевняти, що Василь промовляв саме такими словами, як я оце передаю. Мабуть, слова були трохи інші, але зміст я відтворюю точно.
— Твоє пояснення приймаю, хай буде П'ять Пальців, — згідливо
захитав масивною головою Осадчий. — Навіть п'ятикутну зірку приймаю.
Але краще П'ять Хлібин Христових. У тебе є чистий аркуш паперу?
Вони сиділи за кухонним столом після помірної чарки. Я вирвала чистий аркуш із домашнього зошита, в якому Сергій записував чорнові рішення математичних задач, і, відсунувши полумисок з квашеними помідорами, подала цей аркуш Осадчому. Після тривалої полеміки поміж Василем і Карпом Трохимовичем помальований олівцем аркуш лишився на столі. Я прибрала його до шухляди, а потім не могла відшукати. Гадала, він загинув. Цей аркуш був мені дорогий тим, що я добре знала: так само бачив земну дійсність дядько Сашко.
Ось як виглядали креслення Карпа Трохимовича.
П'ять Хлібин Христових
Василь поставився до цього тлумачення євангельських істин так само спокійно, як Осадчий до П'яти Пальців Космосу.