подивися на ці покручені ноги від крісел! Як на них шляхтич сяде два рази, то заложуся, що зломить.
Пішли до алькиря.
— А тут хіба магазин? — закпив Михась.
— Тут спальня.
— Та тут не буде чим дихати! А на щож тільки того граття понавозили? Ну, ну... Коли вона справді на таку велику паню хорує, то не буде нашій дитині з нею гаразду...
— Не говори так, не говори... От батько виправляє дитину з хати, та хотів би, щоби мала з чим показатися...
— Та хіба, що то лише на показ, бо пожитку з цього не буде... Ліпше би вона показалася волами та коровами, чим тими фіглями, Що і сісти на це страшно...
— Кожний дає, що може і на скільки його стане...
— І скільки хто у карти виграти може! — додав
■
злобно Михась.— От Юзьо вибрав собі перепиличку! Вона йому гніздочко вистелила, що певно собі двір нагадає...
За тиждень приїхала молода пара. О. Юліян відставив їх своєю бричкою, яка другої зараз днини вернула до дому. О. Юліян не дав дочці нічого крім "виправи" і цілої вязанки добрих рад...
— Тільки не дай себе, Вандзю, взяти шляхті під ноги... Я прочуваю, що твій свекричок добре собі зі-ленько... Ціле життя була б ти нещаслива. Мужа держи коротко, поки ти ще млода, бо відтак не дасться, як побачить морщини на твойому писю...— О. Юліян ходив у задумі по кімнаті, понурив голову, а руки держав позад себе з невідступним цибухом.— Так, так Вандзю. Мусиш сама собі виробити становиско. Кожний практичний чоловік повинен так робити; коли не можна перескочити, треба підлізти... Але тобі цього не потреба, щоби аж підлазити. Перед ким? перед таким неотесаним шляхтичем? Противно! тобі випадає взяти усіх за чуприну; Юзя пестощами, поцілунками, а його сла-ветнього татунця острим словом та енергічним поведениям, щоби знав морес. Трохи він пофиркає, по-фиркає, а далі уложиться... А ні, то нехай буде, так з далека, ще ліпше для тебе, що не будуть тобі на карку сидіти. З цього собі ані раз нічого не роби, що то тато і мама твойого чоловіка. Практична людина глядить передусім, щоби їй було добре..
Вандзя, хоч мала свій розум, не погордила і цими науками проворного татунця.
Молоді, як іно приїхали, застали уже Міхаліну, що дожидала їх з хлібом і сіллю. Вона вицілувала їх, поблагословила і повела у хату.
Вандзя, скидаючи при помочи Юзя верхну одіж, розглядалася цікаво по хаті. Відтак пішла до алькиря, відчинила другі двері і заглянула до сіней. Гадала, що там третя кімната.
— А деж третя кімната? — спитала.
— Третя є пекарня,— відповів Юзьо.
— Алеж Юзечку, ти казав, що є три кімнати, а вжеж пекарня не рахується за покій! — Говорила Вандзя з жалем.
— Ей, на разі вистане для вас і цього,— сказала Міхаліна.— Абож то у вас дрібні діти? У нас такий самий розклад хати...
— Алеж, абсол ютно нема де розложити меблів... усьо так стиснене, як у магазині...
Міхаліну зараз перший цей виступ вразив немило, хоч не сказала нічого.
Мати кинулася у кухню лагодити каву. За той час Вандзя вибирала з куфра ріжні потреби і розкладала по хаті. Юзьо помагав їй. Цікаво було глянути на них. Вандзя виглядала на паню, Юзьо на її послугача. Але вона так солодко говорила, що ця слуга не була для нього прикра. "Юзуню, зроби це та те, Юзечку, занеси це там... писюнцю, подай мені он-то... кицуню, осторожно, щобись не збив... пташечко, ходи, хай тебе поцілую..." А Юзуньо, Юзечко, писюн-цьо, кицуня, пташечка бігав з кута у кут, як горобчик на ниточці та був рад. Відтак Вандзя пішла до алькира і передяглася у гарний сарафан з коронками і стяжками, а на голову задягла чипчик, ховаючи під нього своє буйне довге волосся. Міхаліна аж не пізнала її у такому одязі: виглядала величаво. А Юзьо дивився на неї, як на образок.
Міхаліна подала каву. Вандзя покушала і скривилася.
— Мама варить каву у імбричку? Фе! тепер усі роблять каву у машинці., далеко смачнійша... Мама і цикорії дають?... зараз інший смак... Я привезла таку машинку... мама мусить собі таку купити. Моя машинка запакована у скрині там, де начиння... А є яка слуга у нас?
— Ми приймали парубка і дівку...
— Рада би я її побачити...
Міхаліна пішла в кухню і привела зі собою наймичку Настю, аби її спрезентувати молодій пані. Дівка була непоказна. Боса, як звичайно, в грубій сорочці. В літі не радо йдуть до служби, бо можна й так заробити, то й не було великого вибору.
— Щож ти умієш? — спитала Вандзя дівку.
— Що вмію?... нічого,— відповіла Настя, показуючи свої здорові зуби.— Умію всьо,— поправилася.
— Каву умієш зробити?
— Чи я там знаю, яка кава?
— Ну, за прасовання нема що й говорити! — каже Вандзя,— треба буде самій засукати рукави...
— Та скільки то цього прасовання будеш мати? — обзивається Міхаліна.
— Як то скільки? Таж треба Юзеві сорочки прасувати...
— Та куди тут ходити в прасованих сорочках при роботі?
— О, прошу мами, мій чоловік мусить все ходити в прасованих сорочках і в ковнірику... Я би його такого не поцілувала.
Юзьо зараз цмокнув жінку в руку.
Міхаліна вийшла невдоволена. Вандзя їй аж тепер не подобалась. "Надто певна себе... готова дитину зароювати",— думала Міхаліна. Добре, що під ту хвилю не було Михася в дома і ніхто не спитався її про невістку. Не могла би була нічого доброго сказати.
По відході Міхаліни Вандзя попрятала скоренько і вернувши до покою сіла Юзеві на коліна, взяла його за шию і стала цілувати...
— Ти мені, Юзечку, того не відмовиш, а що тебе дуже прошу...
— Ну, говори: що? Я всьо готов для тебе зробити...
— Ще один покій нам дуже потрібний...
— А деж його візьму, моя Вандечко золота? Нема його де добудувати...
— О! я тобі пораджу... перегородити сіни на половину і зробити з того покоїк.
— Не можна, Вандечко, бо й так сіни вузькі, а тут саме в тамтій половині сіней димар стоїть.
— То можна посунути стіну, тамтуди...
— Та там комора...
— То що з того? Комору можна поставити окремо...
— То буде багато клопоту, моя Вандечко.
— То тобі такий малий клопіт для мене тяжкий? Видиш, який ти недобрий! гніваюся! — і скочила Юзеві з колін і побігла до алькиря, зачинивши за собою двері. Юзьо став добуватися до алькиря.
— Вандзю! Вандечко! пусти мене...
— Не пущу! я гніваюся,— говорила Вандзя, наслідуючи дитинячий голос.— Ти для мене такої дрібниці жалуєш?
— Ну, та почекай... я закличу майстра і пораджуся, чи буде можна...
— А зробиш?
— Як майстер скаже, що можна, то зроблю... Вандзя вибігла з алькиря і кинулась Юзеві на
шию.
— Ходім оглядати наше господарство!
Вандзя держалася одною рукою Юзя під руку, другою піддержувала свій довгий сарафан. Вийшла на подвіря.
— В дощову пору тут мусить бути болото,— сказала Вандзя.
— А деж ти виділа, щоби на селі не було болота?
— То треба навозити камінців.
— І камінці нічого не поможуть... тут хіба треба чобіт...
— Чи ти Юзечку оцапів? То я би тобі в чоботах ходила?
— Моя мама ходить...
— Но, також... ха-ха-ха! Я в чоботах... а то пишне!
Ходили довго так по подвірю. Вандзя щебетала, сміялась до Юзя.
Михась щойно вернув до дому, був в алькири і заглянув молоду пару, як прохожалися по обі йстю.
— Міхаліно, ходино сюди! Видиш? Тото Юзе-ва така голубка?
— То Вандзя.
— І тота фрига гадає в тій реверенді до стайні ходити? Цікаво буде видіти, як їй корова наступить на той хвіст...
— Але ладна кобітка! — заговорювала Міхаліна.
— Не знаю, чи з тої краси буде він ситий...
Другої днини Вандзя стала скоро-світ і взялась порядкувати. Юзьо і наймит помагали що сили, аж помучились. Вандзя вибігала частенько до кухні наглядати варення, бо на наймичку годі було спуститися. До вечера все було готове і причепурене, уставлене на своїм місці.
Юзьо післав по сільського майстра, аби порадитися що до третього покою. Вандзя що хвилі йому то нагадувала. Майстер виймив зза холяви локоть і став примірювати. Робота показувалася не легкою. Треба було відрізати стіну, що відмежовувала комору від сіней, і другу, що відмежовувала алькир від сіней, половину сіней забити новою стіною, а знов в коморі вирізувати велике вікно. Майстер рішив, що треба двох фір дерева. Та треба було ще подумати о будові комори. Вона мала станути перед вікнами пекарні, значить — дерева треба ще більше. Обчислено все на штуки і в найблищій четвер мав Юзьо їхати до Самбора. Вандзя винайшла собі теж до міста діло, отже мали їхати обоє.
В четвер скоро-день зладив наймит віз, вистелив високо соломою, прикрив коцом та що хвиля сідав то з одного боку то з другого цілою вагою свойого тіла, аби панству було добре сидіти. Вандзя за той час списувала собі в книжочці, що має купити в місті, і одягалася.
Віз вже стояв готовий. Наймит запряг коні і надягав кафтан, доїдаючи кусень хліба, котрий дістав на снідання.
Юзьо з Вандою вийшли на ґанок.
— То ми возом ідемо? — питає Вандзя, обертаючись до Юзя.
— Не маємо брички, то треба возом їхати...
— Алеж бійся Бога! віз трясе страшенно... я це відхорую... Боже мій! кудиж я вилізу на віз?
Наймичка винесла лавку і приставила до воза. Вандзя попідбирала тих аж кілька спідниць, що мала на собі, і при помочі Юзя вдрапалась на віз. Була в дуже злім гуморі і не говорила ні слова, лише поохку-вала, кілько разів віз торкнув о груду...
— В котрім заїзді станемо? — спитала Вандзя чоловіка.
— А на щож зараз до заїзду? — відповів добродушно Юзьо.— Ми стаємо звичайно на площі коло яток...
— Юзечку, що ти говориш! деж так можна?
— Можна, особливо нині, бо погода така аж любо...
— Алеж не о погоду ходить. Хібаж хочеш, щоби я на публичнім місці роздягалась і перебиралась?
— На щож тобі перебиратися! Ходи так, як є...
— Не люблю слухати такої бесіди? Так уміють шляхтянки робити, а я ні! Я одягаюся інакше до дороги, а інакше до ходу.
— Та в заїздних сінях також не зможеш пере-дягатися, бо там теж люде швендяються...
— Для того треба взяти нумер в готелі...
— А бійся Бога, Вандечко! та то зараз коштує...
— То було мене не брати до міста, коли тобі це дорого... Я інакше не можу!
— Та добре, вже добре, лиш не знаю, до котрого заїзду заїхати...
— Тато стають все у Полякевича.
— Га! їдьмо до Полякевича і ми,— зітхнув Юзьо, знаючи, що то панський заїзд і богато коштує.
Доперва в заїзді переконався Юзьо, як то пані до міста їздять. Вандзя стала скидати з себе хустку, вельоники, мантильки, порохівники, спідниці, гальки,— стільки того, що Юзьо чудувався, як можна тілько на собі двигати.