Вони дочки падишаха, а хто вона?
— Здається, ви казали мені, що вона королівна.
— Султан не повинен вірити дурним вигадкам!
— Але султан вірить своєму розуму і своєму серцю. Дозвольте, моя царствена валіде, хай кизляр-ага проведе вас у ваші покої.
Після цього Сулейман замкнувся на кілька днів, не підпускаючи до себе нікого. Постився і молився, молився і пестився, прагнув почути голос аллаха, а чув голос зеленоокої, золотоволосої, світлотілої, яснотілої, її голос! "
Через три дні звелів писати фірман про народження доньки падишаха і про надання їй імені Міхрімах. Ще й не бачивши її, вже назвав Міхрімах, що означало: ніжна, як місяць. Бо називав і не доньку, а її матір, Хасекі Хуррем, для якої готовий був віддати всі жіночі імена: Махвеш — місяцелика, Ельмас — алмаз, Кеклік — куріпка, Гюнеш — сонце.
Мале дитя прив'язали до вузької чорної дощечки, сповили його міцно, щоб не дихало занадто жадібно і не п'яніло від повітря, яке могло б тільки зашкодити такому кволенькому тільцеві. Матір обливали солодкою водою, натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати їй з тіла жар. Султан послав до Хуррем свого лікаря Рамадана, але той не смів бачити султаншу, стояв, пильнований гаремним лікарем-євнухом, за шовковою запоною, крізь яку недужа подала йому свою ніжну прозору руку, де імлисто синіли тоненькі жили, ніби далекі ріки її втраченої навіки вітчизни.
— Ваша величність,— прошепотів крізь золотий шовк хитрий араб,— падишах молиться аллаху за ваше швидке одужання. Він бажає вам швидкого одужання.
І вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як її незбагненна влада над Сулейманом.
Нетерпіння султанове побачити коло себе свою Хуррем було таке велике, що він не став очікувати, поки минуть ті сорок заповіданих днів, протягом яких жінка має очищатися після народження дитини, і вже знов маленька Хуррем проростала, мов зелена трава, на зелених покривалах султанського ложа.
Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. Замість сподіваного пониження, мало настати ще більше возвишення, і мовби в подяку за це в невситимому маленькому тілі Хуррем знов зародилося нове життя, вона знов була в надії і вже чомусь переконана, що цього разу неодмінно буде син, і султан так само вірив у те, що тільки він може принести справедливість світові, а більше ніхто.
Поки Хуррем була між життям і смертю і поки гарем та двір султанський причаєно, у зловтісі ждали неминучого падіння скороспілої султанші, валіде, вдавшись за порадою до великого муфтія, обрала вихователя для малого Мехмеда.
Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволість, щосили боровся з нею, вже дев'ятимісячним майже без нічиєї допомоги зіп'явся на ноги, кричав і відбивався, коли йому пробували помагати вчитися ходити, від гніву аж заходився і весь синів, так що навіть валіде, яка в душі просила аллаха прибрати з землі це недолуге життя, захоплено дивилася на царевича і чорногубо бурмотіла:
— Ось росте падишах.
Хуррем любила Мехмеда болісною любов'ю, він був для неї надією, вибавленням, силою і волею. Нікому не давала дитини, не вірила й не довіряла, тож як була здивована й обурена, коли виявила тепер, що приставляють до Мехмеда якогось чоловіка, не спитавши в неї, не сказавши їй, відбираючи в неї дитину, так ніби знов кинуто її у безнадійне рабство. Вона зажадала випробувати вихователя, покликала його до султанської книгозбірні, може, сподівалася, що розтлумачить він їй якесь темне місце в старовинних рукописах, викаже щедроти свого розуму, з якого, мов із глибокої криниці, питиме малий царевич. Та коли побачила перед собою червоноокого, зашмарканого клема з ріденькою борідкою, коли почула його плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб напханий тільки сушами корану та безнадійною дурістю, обурилася і запалала гнівом. Хто сказав, хто підказав, хто порадив?
— Розкажіть мені, о шановний,— попросила вона, притискуючи долонями до щік яшмак і ледь не задихаючись під тонким шовком від шалу,—розкажіть, з чого ви почнете навчання царевича?
— З корану, моя султаншо, з корану,— проплакав Шемсі-ефенді — так звали цього некликаного вихователя.
— Але ж царевич ще занадто малий.
— Не буває чоловік малий і не буває старий, щоб учити цю велику книгу книг, це єдине джерело знань, цю...
Вона підняла руку, уриваючи потік його пустослів'я.
— А коли царевич вивчить коран?
— Тоді ми будемо тлумачити книгу книг. Існує сто двадцять тлумачень корану, і ми всі пройдемо, розберемо і засвоїмо.
— На це не вистачить життя!
— А навіщо ще потрібне життя правовірному?
— Аллах покликав його на світ, щоб володарювати. Шемсі-ефенді грізно наставив на султаншу рештки своєї борідки.
— "Скажи: "Він — той, хто виростив вас і дарував вам слух, і зір, і серце. Мало ви дякуєте!" Благословен той, який сотворив смерть і життя, щоб випробувати вас, хто з вас ліпший по діяннях, який створив сім небес рядами..."
Вона знов урчала ного мудрослів'я, піднесла застережно руку, але, переконавшись у марності зусиль, уже не стала звертатися до його здорового глузду, збагнувши: Шемсі-ефенді давно вже забув, що таке здоровий глузд, а намірилася посміятися з цього пихатого дурня.
— Скажіть, о шановний, як можна витлумачити і чи можна витлумачити велику пригоду пророка, коли він на Бюраку [50] залетів до сьомого неба, і пролетів далі крізь сто тисяч запон світла й мороку, і досягнув місця, де немає ні шести властивостей, ні чотирьох елементів матерії, де не існують ні земля, ні небо, немає ні верху, ні низу, ні початку, ні кінця, ні сліду мови, ні слуху, ні понять, ні розуму і навіть щонайменшого розуміння?
Шемсі-ефенді поглянув на султаншу з неприхованою ненавистю, але стримався і тільки пробурмотів невиразно:
— "Скажи: "Знання — в аллаха, я — тільки умовляч, що ясно викладає".
Дяка богові, що її уста закривав яшмак, і Шемсі-ефенді не бачив посмішки Хуррем. Але сміялися її очі в прорізах яшмака, сміх бив тепер із кожного нового запитання цієї незвичайної султанші-гяурки.
— Ваші руки, о шановний, як і ваш розум, не мають спочинку, перебираючи зелені зерна чоток. Чому ця низка розділена на три рівні частини, які значаться червоними зернами?
Шемсі-ефенді пожвавішав, діставши нагоду виказати своє знання.
— Під час битви при Бедері, о моя султаншо, пророкові, хай завжди буде над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тоді пастух з Йємену Увейс Карані, палаючи ревністю у вірі, став висмикувати один за одним свої зуби. Тридцять два зуби Увейса Карані і один зуб пророка склали основне ядро мусульманських чоток-теспіх. Друга частина зветься тахміт, себто "нанизана", третя такбір, від "аллах акбар" — бог великий.
Хуррем насилу втрималася, щоб не спитати, чи "тахміт" не походить від "ахмак", себто дурень.
— А скажіть мені, о ефенді, яку жону порадите ви з часом для свого царственого вихованця? — поспитала вона.
— Відповідь на ваше запитання, о моя султаншо, ми знайдемо в одному з наших сказань. Нух [51] мав одну дочку, а женихів прийшло три. А що приходили вони один за одним, то Нух усім пообіцяв. Тоді звернувся до аллаха: що робити? Аллах звелів узяти кішку й ослицю і замкнути їх на ніч з дочкою. Коли вранці Нух пішов туди, то побачив трьох однакових дівчат. Яка з них його донька — не міг виявити. Тоді взяв мушту, якою шевці вигладжують шкуру, і спитав, з чого вона зроблена. Одна дівчина сказала: з заліза. Друга сказала: з міді. Тільки третя, перш ніж відповісти, вимовила ім'я аллаха. Так Нух здогадався, що це його донька. Ось чому жінки неоднакові. То вперті, як ослиці, то хитрі, як кішки, тільки деякі — хай буде над ними привіт бога! — тихі й слухняні, як донька Нуха. Женитися треба із сліпою, глухою, безрукою і кульгавою — це означає, що йде вона праведним шляхом, ніколи не відхиляється, не бачить і не чує нічого, що супротивне шаріату, і не простягає руки до того, що заборонено законом.
— Дякую вам, о шановний,— відпускаючи Шемсі-ефенді, чемно мовила Хуррем і ще довго потім сиділа в книгозбірні, не знаючи, дивуватися їй, обурюватися чи заридати від безнадії і відчаю.
Проклятий світ! Прокляте життя! Ні спільника, ні помічника, ні душі співчутливої, вимушена зоставатися сама, нікого не знайдеш, не вибереш, не наблизиш, не зробиш сповїрником, бо ще й досі становище твоє непевне, нез'ясовна захопленість султанова може зникнути так само нез'ясовне й несподівано, а довкола самі вороги, підступи, зловтішне вичікування, євнухи, які сьогодні повзають біля твоїх ніг, завтра залюбки зав'яжуть тебе в шкіряний міх і вкинуть тайкома в Босфор, кизляр-ага, що поштиво вклоняється ще здалеку, стежить за кожним твоїм кроком і мерщій доповідає чорногубій валіде, султанська мати, одною рукою даруючи Хуррем шовки, у другій тримає шовковий зашморг, щоб при нагоді затягнути його на твоїй шиї, султанська сестра Хатіджа, зла на весь світ за своє безнадійне сидіння у дівках, готова зігнати зло на своїй невістці без нічиєї спонуки. Матусю рідна, порятуй мене від цих нелюдів!
Але знала, що відступати вже не можна, що вперте її просування може обернутися або ж шляхом до вершин, або страхітливим падінням; чіпляючись надіями за нову дитину, за нового сина для падишаха, при першій же зустрічі з Сулейманом після своєї розмови з Шемсі-ефенді спитала султана:
— Ваша величність, ви знаєте, кого поставлено вихователем царського сина?
— Без моєї згоди цього ніхто б не зробив.
— Зате ніхто не спитав моєї згоди.
— Шемсі-ефенді достойний чоловік. Його порадив мені сам великий муфтій.
— Він же дурний, ваша величність!
—— А хто це сказав?
— Я кажу.
— Чим можна виміряти розум?
— Знаннями, які дають користь.
— А що дає користь? І кому? Хуррем гірко засміялася.
— Ми з вами можемо стати схожими па Шемсі-ефенді в цій суперечці. Благаю вас, ваша величність, не підпускайте цього міха, напханого пустослів'ям і дурістю, до вашого царственого сина! Гаразд, я подумаю над цим.
— О мій повелителю, не думайте довго, зробіть це для вашої маленької Хуррем! Для щастя і мудрості нашого сина, благаю вас!
Сулейман скупо усміхнувся.
— Коли він тобі не до вподоби... Згода. Ми усунемо його.
Хуррем поцілувала свого повелителя в щоку, тоді в чоло, припала до нього всім своїм тілом.