В перший-ліпший — хоч за хвилину перед цим нікуди не збиралась їхати. Автобус був майже порожній. Єлька сіла, принишкла в кутку. Кондукторка, чомусь суворо глянувши на неї, оголосила, що автобус іде на Скарбне.
Простоволосий, сивий, як Саваоф, сидить старий металург біля воріт свого раю. Саваоф у вилинялій робі заводській. Вийде, сяде отак, не боячись сонця, і старечий, засльозений погляд подовгу плаває в далечі, на знайомих обріях. Собор просікся з імли. Димлять заводи. Що є ріднішого в світі? Між мурами заводськими одцвіло життя. Все вам віддав. Як там господарюється там без мене? На цехах, кажуть, стільки сажі нападало, що зараз доводиться лопатами згортати її, скидати, як сніг, — траплялися випадки, коли провалювались дахи під тією чорною вагою.
Дивиться у заводську далеч старий. Спокійно снується на екрані неба фільм його молодості, його життя. Людина смеркання, чого він жде? Хто йому відгукнеться із тієї далечі, від бур відшумілих, від жароти цехів, де вже сто літ виплавляють метал, від людей, що колись були йому близькими? Сидить і наче жде когось.
Щовихідного веселим грайгомоном повниться ліс. А зараз тихо. Слухає тишу старий. Чує перегук віків, голоси з туманів. Дзвони козаччини йому гудуть. Дуби революції шумлять.
Є в нього тут друг, Яровега, теж металіст, барикадник, колись ще в молодості разом ходили в Нардом на проспект лекції Явориицького слухати... Яровезі тільки й відомо, кого отак подовгу жде біля воріт старий Лобода: очі замружіють слізьми, а він усе виглядає бездушного сина свого. Клянеться, що й бачити його не хоче, а потайки жде, сподівається. Дожити кортить йому, щоб глянути на своїх нащадків. Може ж, колись із внуками прийде син, і старий пригорне внучат, і вони його полюблять. Може, коли-небудь діждеться-таки.
У будній день нема наїзду на Скарбне, всі по роботах. Дубовий ліс підступає до самого раю металургів, велети гіллясті, віки вони стоять. Ночами тіні минувшини населяють урочища Скарбного, з ними лише й спілкується нічний рибалка Лобода Ізот. Вусаті, тристалітні запорожці, буває, десь вогнище розведуть, лежать, люльки покурюють, консервні бляшанки розглядають знічев'я. Котрийсь вуса погладжує в подиві: "Що вони з цих бляшанок вживають? І які вони тут є, теперішні? Чи є лицар серед них? Чи самі гречкосії? Не може ж так буть, щоб лакизи та казенники, крутії та трусії? Бо ж найгірше з усього, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!"
Почуває, як ці думки роздмухують у ньому зненавиду до когось, збурюють не охололу ще кров. Приїхали якось в отакий будній день троє легковою. Виклали з багажника снасті браконьєрські, лопати саперськи добули, стали берег копати. Кожен робить собі крісло земляне, щоб із вудкою сидіти в тім кріслі, мов у кабінеті. Підійшов до них, соромити став: "Що ж ви землю рушите? Берег обвалюєте?" Грубощами йому відповіли. Не довго, мовляв, уже бути цьому Скарбному. Осушать його, під огороди се буде пущено. Під боком у промислового міста намули такі пропадають. Городина була б яка! Коли будуть тут приміські господарства — овочеві бази баклажанами заб'ємо... Того й не думають, що як води не буде — нічого ж не буде... Став проганяти їх від берега. Огризалися, один навіть лопату підняв, босяцькою лайкою не посоромився ображати старого. Та хоч один проти трьох, все-таки прогнав, витурив їх, браконьєрів. Правотою своєю прогнав.
Отакі й плюндрують. Коли-далі так піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною... Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС — і на тобі ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль, топить мільйони, до марганцевих рудників підбирається... Невже й на Скарбне посягнуть? Як осущать, нічого ж не буде! Туманів не буде! Чуєте? Не буде туманів уранці!! — як щось жахливе вигукував у думці комусь.
Перед ним повз Будинок металурга стежина в'ється, одна з тих, що від шосе в глибину лісу горожанами протоптана. Під вихідний і вранці в неділю тут валом валить люд із міста на природу. Буває, що й заводчан своїх між ними побачить: із сім'ями йдуть, шанобливо вітаються із старим обер-майстром. А буває, що компанія жевжиків якихось проходить, галасують на весь ліс, з приймачиками в руках, антенами аж у вічі старому тичуть. Ще й насмішки пускають. Молоді, зовсім юні, а такі вже черстводухі. Що їх робить такими? Звідки в них оця зневага до всіх, навіть до трудової сивини? Спробуй зауважити цьому непоштивцеві, він одразу ж у відповідь: "А хіба я не маю права?" Пройдуть із своїми антенами-штрикачками, а старий ще довго дивиться їм услід. Без озлоби, скоріше з болем, наче рідні внуки пройшли перед ним. "Чого ви такі? Чому неповажливі до людей, сумні, дражливі? Чому пісень не співаєте, а слухаєте тільки готові з отих коробок? Чому навіть сміх ваш не схожий на той, яким сміялось козацтво? Жалко мені буває вас. Допомогти б вам, а як?"
Багато про що передумає Ізот Іванович, сидячи тут. Підлітком біля горна починав. Потім півжиття на мартенах. Варив не тільки м'які, рядові сталі... І синам браму відчиняв, з собою привів на завод. Переглянуто ще раз фотографії загиблих синів. Роздивлено синій океан з пальмами, Індійській океан. Ген аж куди сягнула твоя наука металурга! Скрізь, де є руди в надрах, буде й наука твоя…
Під обід уже бралося, коли якась дівчина виринула на стежці. Похнюпившись, прямувала до лісу. Проходячи, насурмлено блимнула у бік старого, густо смаглява, циганка, чи що. Зараз циганів чимало з'явилось, переводять їх із кочового на осідле життя, комусь вони там дорогу перейшли... Але ця не в рясних спідницях, у звичайному, у кофтині біленькій. Коли зиркнула спідлоба, губи самі за звичкою тихо мовили: "Здрастуйте", — сільська, видно. А в очах таке горе глибоке, такий закипілий розпач, що і дна йому нема. Не з добра такі сюди заблукують, прямуючи часом, як сновиди, до лісу, до темних скарбнянських ям-чорториїв…
Уже минула його, коли він, відчувши якусь бентегу, окликнув:
— Дочко, а вернись-но сюди.
І вона покірно вернулась, мовчки зупинилася перед ним з тією ж похнюпленістю, з важким тягучим поглядом відчаю, де вже ніби й воля до життя згасла. Спитав — відкіля і куди. І ніби аж тепер помітила вона старого і в тоні вловила співчуття.
Як блудниця збайдужена, відкинута всіма, стояла Єлька перед ним. Здається, ніколи не дивилась вона в такі мудрі і людяні очі, що, може, просвітлені власним і болем, гіркотою самотності, набули здатність зазирати так проникливо і в душу іншим. Ніякий не родич, а помітив її стан. Окликнув, розпитав лагідно. Навіть не знаючи, хто вона і чи співчуття його варта. Двоє людей, зовсім незнайомих, випадково зустрілись, і ось так… Про матір, про батька ще запитав. Де працювала. Слухав її скупі зізнання, і велика, в сивині голова його весь час зичливо покивувала, ніби приймала без осуду її життєві зриви, й помилки, і невміле каяття приймала, все далі читаючи заплутану книгу Єльчиного життя.
Почувала Єлька, як помітно відтає в ній крига озлобленості проти себе і проти всіх, як поволі повертається вона до чогось людського, що було перед тим уже ніби навіки втрачене. Згодом і сама запитала старого: чого він тут? Сторожує, чи що?
Старий пояснив, що це за будинок. Патронат для колишніх металургів, для самотніх людей.
— Райська обитель, — додав з гірким усміхом.
— А хіба у вас… Ні синів хіба, ні дочок? — спитала Єлька і тієї ж миті відчула, що не слід було запитувати про це.
Все обличчя старого враз зіжмакалося, перехопилося спазмами болю, він нахилився, в грудях заклекотіло, кістляві плечі затряслись у важко стримуванім риданні. Людина плаче! Старий чоловік і... сльози, великі, світлі, течуть по щоках. Це так приголомшило Єльку, що вона ладна була закричати — від нестерпності бачити це! Нічого нема страшнішого, ніж бачити стару людину в риданні. Бачити, як щойно осінньо-спокійне, гартоване життям обличчя раптом спотворюється гримасою страждань. За хвилю старий змахнув сльози долонею, сива голова піднялась, він вернув собі самовладання. А Єльці душа горіла болем, гострим до щему, до крику. Не могла простити собі цій необачності, картала себе, що необережним своїм запитанням так вразила старого, торкнулась, видно, найболючішої рани його життя. Бачила Єлька горе, знає, як людині болить, але яким же мусить бути горе цього старого, якщо від найменшого доторку до якоїсь затаєної душевної травми міг його скрутити цей раптовий судорожний плач! Чи сподівався він, що вінцем його старості стане біль, непогасний, щодня ношений, щодня здавлюваний у собі? Такий велет, а був зараз зовсім беззахисний у своєму горі. Хотілося знайти слово втішання, виказати шану, руку оту темну, велику хотілося поцілувати звікованій цій людині, що когось втратила чи кимось покривджена тяжко.
Старому, видно, було ніяково за те, що виявив перед незнайомою людиною слабкість, хай навіть скороминущу; знову, як і перше, добрими, успокоєними очима глянув на Єльку:
— Голодна ж?
Підвівся і, звелівши йти за ним, повів у свою райську обитель.
XXII
Один із заводів скинув брудні, отруєні води в Дніпро, і риба подохла. Знялась ціла історія. Приїздила з центру відповідальна комісія. Секретар обкому зібрав з цього приводу директорів заводів, керівників партійних і профспілкових організацій. Сердитий був:
— Доки будемо отруювати Дніпро? Доки труїтимем повітря? Держава дає кошти на очисні споруди, а ви з року в рік тільки штрафи з тої ж державної кишені? А профспілки? Які ваші обв'язки, ви забули?
В зв’язку з цим згадали про оригінальну систему очищувачів, що її запропонували заводський механік Олекса Артемемко та студент з металургійного Микола Баглай. Секретар обкому виявив бажання сам познайомитися з раціоналізаторами. Того ж дня був дзвінок у район, аж на тік Баглаєві передали, що його терміново викликають до міста. Сказали, й чого саме викликають. Свого часу обоє вони побували в директора із своїм проектом, нічого тоді не вийшло. Вислухав на бігу, відмахнувся від них:
— Не до вас мені аараз, з планом завал, міністра ждемо!
Олекса й після того не втратив надії, тягнув Баглая ще кудись іти, але студентові терпець урвався: осточортіло.