До Києва передавали 500 примірників, які там дослівно розхапувалися. Нам бракувало паперу, не було пошти, кольпортери самі приїжджали і забирали свій тираж, часто підплачували подарунками наших адміністраторів, щоб більше дістати. Ще згодом зголосилася і Східня Україна, одна Криворіжчина прислала замовлення на 40 000, якого ми не могли, за браком паперу, виконати.
А одночасно справи особисті .. . От хоч би мешканеві, побутові. У такому розтрощеному і перевантаженому німецькими прибульцями місті, як наше, це була не легка справа. Тут отаборився головний воєнний штаб, головна централя військової пропаганди, головний уряд безпеки, а згодом і сам райхскомісаріят з головним державним банком і центральними господарськими установами. Самі головні, і всі вимагали найкращого, а такого було дуже мало. Конфіскували направо й наліво, так що для місцевого населення лишалися жалюгідні рештки.
Я довгий час мешкав у моїх дорогих приятелів Бульбів, але розпачливо потребував власного приміщення. Не було часу шукати, і куди не звернешся, скрізь натикаєшся на "бешляґнамт" (конфісковано). Як звичайно, мені помогла Марія Іванівна Бульба, яка всіх знала, і в скорому часі я став окупантом невеликого, але приємного помешкання з трьох кімнат і кухні — другої половини одноповерхового будинку проти міського парку, власником якого був один з братів Мучинських. Не обійшлося без драми. На дверях цього помешкання так само красувалася цидулка "бешляґнамт", але до цього часу ніхто туди не зголошувався, мешкання було порожнє, за винятком однієї кімнати і кухні, де мешкала невелика жидівська родина. Можливо, що за нього було забуто або воно було резервоване на пізніше, але тим часом як сам власник будинку, так і мешканці кухні, які мене добре знали, настирливо просили мене зайняти його, щоб не прийшли сюди інші. І я нахабно ризикнув. Поруч з "бешляґнамт" я пришпилив свою візитівку редактора і зайняв помешкання. Пізніше я справді мав з цим клопоти, але їх вдалося перемогти.
Я мав помешкання, дві кімнати, ніщо не було впорядковане, не було досить меблів, речей, але вже восьмого вересня я там спав, приймав гостей, порядкував. Мав чудову господиню Анну Антонівну, яка прибирала, діставала продукти і варила чудові обіди. Моїми найближчими сусідами були Цісики, Мучинські, Кравці, Багрянівські. І це всього кілька десятків кроків від редакції.
Розуміється, я мав вечорами завжди гостей, як також на цих днях прибула зі Львова моя найцінніша гостя Олена Теліга.
Ми розпрощалися з нею місяць тому у Львові досить холодно, я мав повні руки роботи, змінилися умови життя, а тому все минуле емігрантське почало швидко забуватися. І несподівано, здається, в середу, 12 вересня, по обіді, секретарка повідомила, що до редакції прибула пані Теліга, яка хоче зі мною бачитися. Негайно виходжу назустріч і бачу розчервонілу, усміхнену, у знайомому сірому костюмі Олену в товаристві Олега Штуля. Кидаємося в обійми, ніби ми не бачилися вічність і зустрілися на іншій плянеті.
Розуміється, ця зустріч була для нас особливою, Олена була захоплена, їй подобалася наша редакція і її ділова атмосфера — кабінети, бюрка, машинки, секретарки; і все за працею, все зайняте, черга відвідувачів. Зовсім інакше, ніж було там, у Львові.
Розуміється, нашим гостям було одразу запропоноване місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення у нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно, запрошено багатьох членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення і одразу сприятелювалася з Танею Праховою. І було все дуже добре.
Але як тільки ми залишилися самі (останніми днями у мене жив Іван Рогач з Закарпаття, який приїхав зі Львова, але напередодні виїхав на схід), щоб "порозмовляти", Олена, закутавшись у мій плащ, умостившися вигідно по-турецьки за браком канапи на моєму ліжку, почала тоном інквізитора мене розпікати. Я вже й забув, що існують ті наші різні "бе" і "ме". моя "політика" зовсім зопортунилась, і, розуміється, для ортодоксальної моєї прин-ципіялістки набралось досить нищівних аргументів, щоб мене дощенту знищити. Це були не тільки її особисті жалі, а й жалі всієї партійної лінії, а Олену, як найбільш недоторкану, висунуто для цієї грізної ролі прокурора... І те, і друге, і третє ... Чому так мало відмічено в газеті таку подію, як трагічна смерть Сеника й Сціборського у Житомирі, чому я вибрав таку невиразну лінію між "бе" і "ме", чому я сиджу на двох стільцях, чому так мало співробітничаю з "нашими". Чому, чому і чому... з вашим авторитетом, вашими успіхами ви могли б робити чуда. Ми ж чули про ваші тріюмфи, але, замість використати їх для "нашої справи", ви проповідуєте "згоду в сімействі", невиразність, компроміси ... Це ж революція! Збурити маси! Поставити їх дуба! На вас діє школа чеських швейків, міщанство, шельмен-ківщина ..."
Мила, чудова Олена! Коли говорить — затинається. їй бракує дихання. Сливе дві години слухаю сувору мову моєї Кассандри. А коли дійшла до мене черга, я говорив приблизно таке: "ви безперечно маєте рацію, але дозвольте також комусь помилятися. Чого можете вимагати від такого вродженого селюха-гречко-сія, як ваш шановний слуга. Мені відома діялектика героїзму — "доба жорстока, як вовчиця" ... І Ніцше, і Гітлер, і Сталін... І навіть Ганнібаль . .. Але що я зроблю, коли в моїй крови так мало того динаміту. .. Правильно, абсолютно правильно! Моя лінія крива й невиразна, але я абсолютно не буду перечити, коли моє місце посяде хтось із більш покликаних ...
Олену це обурило:
— Це ... Це ... Це . .. Це, Власе, цинізм! І нахабство!
— Чому аж цинізм? От хочу сказати, що недавно я мусів писати статтю про Гітлера... І підписати її своїм прізвищем.
— А навіщо?
— А тому, що навіщо.
— Переходите на лінію Тичини, Рильського ... Пісні про... того бугая ...
— І за що тільки люди не вмирали. За озірійського бика, за соціялізм ... А тепер ось за расу ...
— Хіба це наші справи? Життя вимагає жертв.
— Саме тому.
— Це значить кривити душею.
— Хіба це вперше?
— Це вам не личить.
— А кому личить?
— Мерзотникам ... Рабам ...
— Ну, що ж ... Доба, як вовчиця ... Партія веде ...
— Партія, партія... До чорта з партією!
— А чи справді?
Хотілося розлитися широкою рікою проповіді про наші вимоги і потреби, але що б це дало. Вона це розуміє по-своєму, вона в ритмі доби, вона має заучені канони, і було б зайве її розчаровувати. Я міг хібащо жартувати. Ми говорили й говорили, весь час контра, часто верталися до того самого і не могли розійтися .. . Ані зійтися... І я знаю, що я її не переконав, але разом з цим у чомусь переконав. Вона більше любила деяких своїх друзів, ніж мене, але разом з тим більше любила бути зі мною, ніж з іншими. Бо, крім доктринерства, у неї був сильно розвинутий інстинкт порядности і чистоти. І практичности. І коли б я сам не уникав її, як часто затяжкої, ми були б з нею нерозлучними, вічно сварливими друзями. А так ми були друзями, лише розлучними. Я любив її як цікаву людину, яких у нас так мало, але я не вважав, що з нею можна робити діло на довшу відстань.
І ще одна справа мене турбувала: я боявся за неї на цьому терені. Особливо коли вона буде в Києві. З її прямолінійною вдачею вона туди абсолютно не підходила.
ШМЦІ
Останній з наших хлопців на стайні мас бути вищий за кожного тубільця.
А. Гітлер
Хоч ми жили під ними, але довгий час не мали з ними ніякого контакту. На еміграції приватно я мав між ними чудових друзів, але німці, що ходили в сіро-синіх уніформах по наших вулицях, були далеко не ті самі, що ті там, дома. І причиною цього не була лише сама уніформа. Вони були штучно напомповані "духом фюрера" і стали подібні до бальону, що ось-ось розірветься ... Це ж римські легіони, це фаланги Кортеза, це брі-танські Томмі. А ми лише варвари, інки, Індія. Таке зосередження традиції підбоїв у одному часовому фокусі робило з них трохи комічних маріонеток, що їм, як нащадкам Канта, Ґете, Геґеля, Шпенґлера, не дуже пасувало. Люди, що люблять довго і барвисто думати, під командою завжди стають бездумними, а тому безрадними, втрачаючи рівновагу, як ті, що несподівано, не маючи вправи, опиняються на ковзькому льоду.
Щоб зрозуміти це явище глибше в його реальній подобі, потрібно знов таки вернутися до Ортеґи і Ґассета з його дефініцією: "коли хочемо розуміти якусь епоху, то першим питанням має бути: хто управляв тоді світом".
Засадничо нашим світом управляв Гітлер. Отже хто такий Гітлер? Про це вже багато сказано, але послухаймо ще і таку відповідь, яку дає англієць Г. Р. Трейвор-Ропер у своїй передмові до англійського видання найбільш цинічного прикладу думання, висловленого людиною так званих "Тіш ґешпрехе" (застольних розмов), Гітлером.
"Історія його політичної кар'єри, — каже Трейвор-Ропер, — є твердо удокументована, і ми не можемо заперечити її грізного ефекту. Ціла Генерація може бути названа його іменем, і ми змушені говорити про епоху Гітлера, як про епоху Наполеона або Карла Великого. Але все таки, не дивлячись на жорстоку очевидність його впливу на світ, якою невловною лишається його вдача! Що він зробив — ясне; його щоденне життя і особиста поведінка була перевірені і вияснені. Але все таки, коли питатися не що він зробив, а як зробив, або ще краще, як він міг це зробити, то історик від цього ковзького питання воліє ухилитися до невизначеної відповіді. Для марксистів, як най старомодніших, він просто був пішаком на шахівниці подій, витвором вимираючого капіталізму в його остаточній фазі. Інші бачили в ньому шарлатана, який використав серію випадків, неперевер-шеного актора-лицеміра, хитрого балакучого мужика, або гіпнотизера, який зводив з розуму людей своїм чаклунським чаром. Навіть сер Лейвіс Немьєр погоджується з звітом про нього, зробленим розчарованими офіційними німецькими чинниками, як про неграмотного, нелогічного, несимпатичного, блефуючого дилетанта. І навіть містер Баллок (біограф Гітлера — У. С.) погоджується вважати його як пекельного авантурника, жадібного влади. І тепер ми мали б розібратися, чи міг би авантурник, спритний шарлатан зробити те, що зробив Гітлер, який почав з нічого, як осамітнений плебей великого космополітичного міста, згуртувати і командувати всіма тими темними силами, які він мобілізував, скеровував і мало не підбив цілого світу? Так ми питаємо, але рідко дістаємо відповідь: бо історики відвертаються, і, як античні герої, ми тільки знаємо, що говоримо з безсмертними тільки тому, що їх більше нема між нами.
"Син скромного урядовця провінційної Австрії, з незначною освітою і дуже латаною минувшиною, в кожному разі бідний, безпорадний, безробітний невротик, який живе з дня на день поміж віденською гал ай строю, — він появляється в Німеччині як чужинець і за днів найскладніших її умов заявляє, що німецький народ своїми власними силами і проти волі переможців може не лише відзискати утрачені свої домінії, але ще й додає, що він може домінувати і управляти цілою Европою.