Заревли мотори. За мить, заглушивши всі шуми автоматними чергами з задніх машин, есесівці рушили далі. Валка машин сховалася за поворотом автотраси.
Віктор перший прибіг до Вадима з лісу, вхопив за плечі, щоб підняти з землі. Та Вадим у ту ж мить пружно звівся й сів.
— Порядок! Повний порядок!
— Значить, повний порядок, Вадю?
— Чудовий народ оці підпільники, тільки... якісь чудні!
— Старий, молодий?
— Станіславових літ. Він таки німець, видать... А важко ж йому, біднязі, калічити мову! І школи ще не має... Чи ж я не переплутав пароль: "Бременський Сергій велів"?
— На цей раз — Бременський, Вадиме, Бременський!
Ошелешений такою зустріччю, фельдфебель Шютце відчув, як ніби захитався під ним грунт насипу, в очах замиготіли солдати, офіцер. Мимоволі глянув униз, куди безладно, неначе труп, падав селянин. "Бременський Сергій велів! Тепер стріляй, тільки ж мимо, друже!" Яка бездоганна вимова у радянського партизана!
Фельдфебелеві тепер-то вже треба було грати — йому довірено таку таємницю! Але ж кому адресується вона, потрапивши йому лише, як на етап? Офіцер наказав рушати далі, мінери скінчили свої справи. Шютце пробіг повз легкові авто до свого всюдихода, в якому їхав і офіцер поряд з водієм. На задньому сидінні з фельдфебелем сидів і польський перекладач. "Може, він?" — торкнула думка. Але, пробігаючи повз машини, Шютце побачив у одній з них і того прикордонного чиновника, одягненого в свою казенну форму. Невиразне обличчя отупілої, засняділої людини. Спробуй домовитися з таким... "Бременський Сергій велів!.."
Валка машин неслася вже по території Польщі. Комендатура, де вони підночовували, попередила, що на польській землі партизанських наскоків треба сподіватися навіть удень. Шютце аж зворухнувся від раптової думки, що зараз партизанський напад був би таким зручним моментом для розмови і, може, для поквитання з тим чиновником.
Але поговорити з чиновником так і не пощастило аж до самого Освєнціма. Хоч би знати, чи не того самого майора-комуніста мають допитувати, з-за якого і його вирядили в таку складну подорож.
Жозеф Бердгавер — згадав прізвище комуніста, про якого говорив офіцер з чиновником на попередній ночівлі. Жозеф Бердгавер — типове німецьке ім'я. Навряд чи потребували б для розмови з ним перекладача-знавця російської мови. Жозеф Бердгавер "Бременський Сергій велів..."
У приміщенні комендатури Освєнціма здибався на якусь мить з прикордонником у приймальні перед кабінетом, куди зайшов офіцер прибулої групи. Тут було повно офіцерів, штурмовиків, есесівців. Чиновник, зайшовши разом з офіцером до приймальні коменданта, відразу ж сів у крісло. Його привезено сюди лише на очну ставку з Бердгавером.
— Хайль Гітлер! Вітаю вас. Здається, ми з вами разом їхали ці дві останні доби,— ніби знічев'я звернувся фельдфебель, спинившись біля чиновника в кріслі.
Чиновник щось пробурмотів собі під носа, схопившись з крісла. "Наляканий, здається, і тупий..." — констатував у думці Шютце. Другого випадку зустрічі важко чекати тут, у такому жахному закладі. До того ж вирішується доля людини. Певне, німців вони не палитимуть в отих пекельних печах...
— Чи справді досі пам'ятаєте того бременського комуніста? Адже минуло стільки часу! — запитав між іншим, неначе й співчуваючи чоловікові.
— Бременського? — похопився чиновник.— Ви певні, що він був бременський?
— Диявол їх розбере, цих комуністів. Пам'ятаю, що і наш особливий відділ армії мав справу з якимсь комуністом Бердга...
— Бердгавер! Справді, прізвище цього Бердгавер. То не... Варшава?..
Фельдфебель відчув щось нове в людині, чиновник теж вишукує привід для розмови.
— Яка там Варшава? Типовий бременський. Напрочуд німецьке прізвище,— поквапився відповісти.— Десь, мабуть, з півночі Німеччини. Робітник судоверфі, портовик. То вам і не сказали досі? А... "Бременський Сергій велів", це точно. Сміху було: всі захоплювалися цією єдиною російською фразою...
В цей час ворухнулися двері, міг вийти офіцер, з яким прибули вони сюди.
— Хайль...— відкозиряв Шютце, поспішаючи в ті ж двері на явку до коменданта. І встиг помітити, як чиновник аж похопився притримати його ще біля себе. Уста, на диво, по-ідіотському скандували пошепки: "Бременський Сергій велів!" Скільки клопоту завдав чоловікові. Напевне ж, це не йому адресувалося.
З дверей дійсно вийшов той офіцер, який привіз цього на очну ставку. Вийшов не сам, а з молодим, в ад'ютантських аксельбантах есесівцем. "Молодий, а яке бите це есесівське щеня!" — мимоволі подумав. "Щеня" окинуло поглядом приймальну, ніби несподівано зустрілося очима з чиновником. І здалося тому нещасному, що в ад'ютанта на устах, як і в нього, бринить якась фраза — теж зв'язок шукає, а чи провокує? Підійшли до чиновника, спинилися. Він важко зітхнув, ніби і не помітивши тих спазматичних посмикувань уст ад'ютанта.
— Вам доведеться пройтися з ад'ютантом. Там скажуть... Раджу добре роздивитися і пригадати, якої держави паспорт мав той комуніст.
Шютце міг би ще і не йти до коменданта. Та повертатись до чиновника ще раз не наважився: можна викликати підозру принаймні у нього ж. Рішуче зайшов на прийом до коменданта. До того ж раптова думка, нарешті, знайшла якийсь вихід. Швидше б до коменданта!
Полковник військ СС зустрів його з-за столу допитливим поглядом примружених очей. "Людина вкрай зморена",— констатував Шютце. Щаслива ознака.
— Хайль Гітлер! — чітко відрубав фельдфебель, доповнивши ту чіткість міцним пристукуванням каблуків.— Фельдфебель Шютце, відібраний за спецнаказом з перекладачів особливого відділу штабу!
— Мова? — ледве видушив з себе полковник.
— Російська! — також піднесено відрізав фельдфебель.— Три роки мюнхенської спецшколи російської мови, два роки праці в державній комісії розвідки при...
— Досить! Відпочинок лише до ранку. Праця в групі Норд-Ост! Завтра з'явитесь до капітана Брюнне. Все...— полковник ударив долонею по розпухлій папці з паперами.
— Дозволите? — запросився Шютце, перемігши вагання. Полковник тільки підвів голову, але очей не роз-кліпив дужче.
— Разом зі мною привезено того... на очну ставку з якимсь комуністом.
— Ну?
— Він може... не впізнати, завагатись.
— Що ж порадить фельдфебель? — Трохи розкліпилися очі в коменданта, уважніше оглянув фельдфебеля.
— Нехай би свідок посидів прихований в час допиту того ворога. Напевне, пригадає, давно ж не бачилися.
Полковник відвернув погляд, ще більше примружив очі. Товстим червоним олівцем заклопотано стукав по столу. Думав, а чи просто грав?
— Фельдфебель давно працює перекладачем на допитах?
Шютце вважав за найдипломатичніше знизати скромно плечима і нічого не сказати. Це ж так зрозуміло, що він не новак у цій справі.
— Чудово, фельдфебелю. Повернути до мене ад'ютанта. Молоде, вчитися йому ще та вчитися!
— Єсть позвати ад'ютанта! Хайль Гітлер!
Фельдфебель чітко повернувся і, мов вистрілений, вискочив з дверей до приймальні. Ад'ютант уже відкозиряв офіцерові, який вийшов разом з ним від коменданта і заговорив до чиновника.
— Момент! — тихо гукнув Шютце до ад'ютанта.— Гер полковник наказав заховати свідка і дати йому можливість послухати допит того комуніста. Але так, щоб свідок міг бачити його, роздивитись і... пригадати. Зрозуміло?
— Цілком. Хайль...— відкозиряв ад'ютант, різко обірвавши розмову з прикордонником.
Як і годилося, в цій жахній установі, допит Жозефа Бердгавера другого дня провадили майже серед ночі. На цей раз допитували не в тій камері слідчого, обставленій приладами для кривавих допитів, а в сусідній кімнаті одного з помічників коменданта — капітана Брюнне. У широкій кімнаті поруч з портретом Гітлера висів дротяний нагай, аж чорний від людської крові. Кімната була обжита: стільці, навіть диван, висока спинка якого майже закривала віконце до сусідньої кімнати. Допитуваний пам'ятає і ту сусідню кімнату, і віконце з неї. Кілька разів і його допитували кати через те віконце. Бо за ним у кімнаті були всі жахні прилади звірячих методів допиту.
Сьогодні віконце недбало заставлене диваном, поверх спинки якого зяє чорна прірва неосвітленої кімнати. Арештант відразу зрозумів, що з того чорного отвору за ним стежать такі ж кровожерні кати.
А за стіною на цей раз в глибу кімнати за арештантом стежили аж двоє. Молодий ад'ютант, як ретельний службист, мусив супроводити свідка на ці таємні розглядини. Зроблено справді винахідливо: з темної кімнати було добре чути і крізь віконечко добре видно арештованого, що сидів боком, освітлений сильними лампами.
В цій кімнаті допитують востаннє — це знав і Берд-. гавер. Потім, якщо не "лабораторія", де робляться жахні експерименти з кров'ю арештанта, то крематорій. Бердгавера довгий час взагалі допитували якось по-особливому. Обвинувачення в зраді батьківщини було записане лише в першій картці арешту. Але жодного факту тої зради не наведено. Старий і давній запільник, комуніст, він мав бездоганні документи. Ще задовго до іспанських подій його розшукували по всій Німеччині як зрадника, який буцімто змінив громадянство на радянське. Під час іспанських подій стало відомо, що він — солдат Інтернаціональної бригади. І знову зник безслідно. Лишалося тільки одне — пересвідчитися в зраді, в переході в підданство до "російського комунізму". Але саме це лише натяком звучало в тому доносі і жодним фактом не було підтверджене. Бердгавера заарештували в діючій армії, десь на Київському напрямку, коли він особливо виявляв охоту піти в індивідуальну розвідку. Найдивовижнішим було те, що в армії він служив під власним ім'ям. Нікому й на думку не спадало, щоб під справжнім ім'ям міг приховуватися невловимий підпільник-комуніст. Після арешту, коли переглянули його речі, знайшли в них лише якусь пом'яту партизанську листівку з підписом "Маруся". Знайшли якийсь пакувальний папір у речах. В листівці було кілька підкреслень. Це давало якісь підстави запідозрити в намірах дезертирувати. Та й тільки...
А як би придався їм цей Бердгавер з його радянським підданством, з партійним стажем і такою бездоганною російською вимовою!
Допитував сам помічник коменданта капітан Брюн-не. Він сидів не за столом, де мав усі кнопки сигналізування, а поруч.