Кождий лиш боїться, щоби його, сохрань боже, за ніщо голова не заболіла.
Та й при вечері не подобріла їмость. Панотець їв, їв і нараз перестав. Витріщив очі й цямкав губами.
— Гм, не можу їсти, — говорив ніби до себе. — Жура мене геть перемогла. Таки не буду їсти!
— Уже не влазиться? — запитала їмость, також тихенько, буцім не панотця, але кого іншого.
Ще не могла позбутися ненависті й тої думки, що ця провина по стороні панотця. Він же повинен був якось допильнувати Славка, адже сам до лиха кінчив якісь університети. Через такі думки робилося гидко їмості, що панотець та допрошується доконечне від неї потіхи.
Але панотець не міг це порозуміти, що то вже такий довгий час, а ще ніхто не хоче за нього подбати. Він не привик до цього. Правда, і досі не раз їмость лишала його якийсь час без потіхи, коли була трохи люта. Отже ніколи так довго, як сьогодні. Панотець дивувався й ставав дуже нетерплячий.
— От як вона мені? Що, не влазиться! — говорив із докором. — А мене їда не береться, бо я журюся.
— Чи я тебе заставляю? То не журися!
Аж уночі діждався панотець того, чого впоминався довше як півдня. Коли перевертався на ліжку з боку на бік, не можучи заснути, думав, що їмость спить. Така думка завдавала йому великого жалю. Зачав голосно нарікати, щоб їмость збудити.
— Мене сон не береться, я не годен уснути. Жу-у-рю-ю-ся, — стогнав.
Їмость, розуміється, також не спала. Але тепер уже їй відійшла ненависть із серця. Почувалася вже до обов'язку потішити подруга.
— Но-но! Не журися! — сказала ласкаво. — Поїдем обоє до Занозова, та я то вже якось полагоджу.
Ці ласкаві слова неначе злизали журу з панотцевого серця. Обернувся до стіни й зараз захаркотів на ціле горло. Неначе віз їхав по замерзлій груді.
Але як надійшов день, що їхати би до Занозова, то панотець засмутився. Де ж таки?! Їхати би майже два дні й одну ніч. Тричі пересідатися, товктися двома локальними залізницями. Два обіди в дорозі, вечеря в дорозі. Ой-ой-ой! Ані з'їсти, ані виспатися. Та й за що? За яку покуту? За те, що Славко пописав сам свідоцтва?!
Панотець побіг до своєї канцелярії. Відчинив бюрко, вийняв усі три свідоцтва й важив їх на долоні. Пішли золоті ковніри, куди гладко! Не буде вже чим налякати пастуха Василька. А свідоцтва дивляться на панотця двокороновими штемпелями й підсміхаються. Чого вони так весело кліпають тими штемплевими очима? Еге, чого! Якби мали так штемплеві ротики хоч по одному сотикові, то глумилися б над панотцем: "А ти, старий йолопе, думав, що це правдиві свідоцтва?"
Панотець прибіг із ними до їмості.
— Нащо він штемплі попсував? Но, міркуй собі! За шість корон штемплі. Та й вони вже ні до чого. Треба кинути в огонь, нехай отам попеліють разом із свідоцтвами. Нащо йому було псувати птемплі? Ніщо інше, лиш наважився навмисне зробити мені шкоду. Певно, так собі думав: "Чекай, старий батьку, зараз я твої шість корон кину в болото!"
Їмость мовчала. Чи лиш удавала, що не слухає панотцевої промови, чи таки зіправди не чула її тому, що прибиралася до подорожі. А це додавало тілько завзяття панотцеві. Став собі біля вікна та й пробував віддирати нігтем штемпель.
— Фть! Таки пропало, — свиснув панотець. — Хто знає, чи не навмисне він їх так міцно поналіплював?!
Подумав хвильку, а лице його прояснилося. Замахнув свідоцтвами й сказав:
— Отже, я таки не поїду, лишуся дома. Як хочеш, то їдь собі сама.
— Чому? — запиталася їмость.
Не здивувалась анітрошки цею панотцевою постановою. Догадалася, що так буде, вже тоді, як лиш панотець зачав конозитися з тими свідоцтвами.
— Бо я його не хочу знати, — відповів панотець, замахнув свідоцтвами, аж вітер повіяв по хаті, та й притакнув собі завзято головою. — Я його відрікаюся; він не мій син, а я не його батько!.. Таку шкоду, таку шкоду! Та ще взяв та попереписував штемплі. На збитки, аби попсувати.
Їмость не перечила. Роздумала собі, що панотець лиш їй заважатиме, а помочі з нього не буде ніякої. Зовсім, напевне, причепиться до Славка за штемплі, а хто знає, чи й з маленькою Олею не посвариться.
Але як їмость справилася вже вийти, щоби сісти на віз, то панотець затріпав руками й стрибав на однім місці, як та дитина в великій потребі.
— Та ти їдеш, та ти їдеш?.. А Пазі не скажеш, що має мені варити на обід?!
Не бійся, не помрете з голоду! Я вже зарядила.
Отже панотець не дуже вірив. Таки побіг до кухні:
— Біжи, Пазю, їмость кличуть. Мають тобі сказати, що будеш мені варити.
— Їмость уже мені казали.
Панотець затис кулаки й махав ними перед Пазиними очима:
Біжи, кажу, їмость кличуть!
XII
Було вже з полудня, коли їмость доїздила до перестанку Занозова. Сльота припинилася, небо прочистилося, лиш час до часу налітали ще хмари невеличкі й розливалися по землі рясним дощем. Ніби викапували вже останки небесної води на землю, хоч вона мала вже тої води аж поза вуха. Та не лиш земля, але здавалося, що й сонце від цеї сльоти та промокло наскрізь; геть затеряло свою силу і вряди-годи завмирало. Як тільки небо прочиститься, то воно світить і гріє. Як же заступить його найменша хмарка, ого, вже завмерло. Студений вітрець потягає, настає холод, неначеби там не лишилось ані знаку з теплого сонечка. Отак завмирає ранньої весни бджола в тіні. Летить вона проти сонця, бринить весело, як же залетить у тінь, дивись, уже закостеніла. Сяде на листок та й труп бездиханний.
На перестанку зліз із їмостю якийсь жид, гарно одягнений, з чорною бородою, з підстриженими пейсами. До нього причепився молодий парубок, загорнений у кожусі, а верх кожуха чорний сардак. Сардак був так туго натягнений на кожух, що на плечах морщився, а рукави відставали на боки й не могли в ліктях згинатися. Парубок із батогом підбігав за жидом і приповідав:
— А чи не з Вороничів?
— Ні! — відповів жид, не обзираючись.
— А може, таки з Вороничів? — допитувався парубок. — Бо тут фіра на вас чекає.
— Я маю свою фіру, дай мені спокій!
Парубок став і оглядався заклопотано на всі боки. Їмость догадалася, що це буде фірман від Галі.
— Я з Воронич.
Парубок поглянув на неї й усміхнувся. Він був у баранковій шапці, насуненій аж на брови.
— Може бути?! — сказав таким голосом, що треба було догадуватися, що "може бути", а "може й не бути".
Але поїзд рушив, а парубок знявся на пальці, натягнув шию й заглядав до кождого воза. Створив рот і з якимось острахом водив очима за пробігаючими возами.
— Та чого ти ще стоїш? Не віриш мені?
Парубок відповів аж тоді, як поперед його очі промайнув послідній віз:
— Ну, а панотець же де?
— Видиш, що нема.
— Шкода! — сказав парубок і, очевидно, хотів ударитися руками об поли, але не досяг, бо рукави не пускали. — А ми всю надію мали.
— Та хто ми?
— Люди в селі. Хотіли видіти панотця з таких далеких сторін.
— Чого ж ти хотів від жида?
Парубок знов поглянув цікаво на їмость і всміхнувся:
— Я гадав, що це буде панотець.
— Тобі що таке? Та з бородою панотець? — дивувалась їмость.
— А чому ж би ні? З таких далеких сторін. Ось Буковина під боком, а відти приїздять до міста на ярмарок попи такі бородаті, аж ну!
Приглядався їмості цікаво й усміхався. Так і видко було, що він би дуже радо побалакав собі з їмостю.
— А ти не витріщайся, але забирай пакунки.
Коли парубок завважив, що їмость оглядає здивовано віз, то обізвався:
— А в нас є повуз, лиш тепер нема й гадки ним їхати. Коні би не витягли, таке болото. Ще найлегше би їхати саньми, бо санка не поринає так у болоті. Коли ж бо тут коло колії та не знати якого лиха понасипали каміння. Так попсували дорогу, що не дай господи! У сухе не поїдеш, бо камінь стирчить, як кінські голови, а випаде сльота, то дивися, а дорога перевернулася: болото зверху, камінь насподі. Дорога ніби гладка, а возом крутить, аж скрипить. Але то байка, коби добитися до гостинця, там за гостинцем то вже дорога наша, камінчика нема й на лік. Та най їмость сідають!
Їмость оглядала віз і не знала, з котрого боку вилізати на нього. Це була маленька дерев'яна скринька на чотирьох колесах, а приступу до неї не було нікуди.
— Осюди спереду, — показував парубок. — Най їмость зіпруться на коня.
— Так же?!
Дорога дійсно перевернулася. Зверхи чорне болото, густе, лиш там, де повинна бути колія, виднілися дві смуги рідкого, розробленого водою болота. Зате насподі, закриті від людського ока, чатували каменюки на колеса й підкидали їх угору. Коні спотикалися, віз скрипів, колеса гримали, а болото шуміло.
"То це той "інни сьвят"? Та й поганий же він!" — думала собі їмость, нагадуючи Галині похвали на Занозів, їмость не привикла до таких доріг. Бачила досі лиш піскові дороги й гостинці. На пісках же сльота не псує так доріг. Хіба що місцями змиває пісок та лишає водяні калабані, але зрештою пісок від дощу стає тугіший, а через те дорога твердша.
— А мені Ілько, — хвалився парубок.
Обернувся лицем до їмості, а плечима до коней та й не міг здержатися від сміху. Його дуже кортіло побалакати з їмостю з таких далеких сторін. Він стільки наслухався від Гандзі про бойків, що хотів доочне переконатися, чи те все правда, що вона розповідала.
— Хоч ти Ілько, та дивися до коней, бо ще заїдеш у рів.
— Е, ні! Вони додому йдуть просто, — відповів Ілько, але все-таки подивився на коні. Потім подумав хвильку та й говорив далі:
— А панич хотіли їхати зо мною по їмость, та й потому обрадилися.
Думав, що нею звісткою спонукає їмость, аби з ним розмовляла. Але їмость подумала собі тільки: "Бідний, боявся матері!"-та й мовчала, їй зробилося жаль Славка, й вона посумніла.
Ілько ж, як помітив, що розмова не зав'яжеться, то обернувся до коней і також мовчав, їхали так доброї чверть години, їмості навтямилася така повільна їзда.
— А далеко ще?
Ілько борзенько обернувся до неї:
— Осьде перед нами гостинець. Переїдемо його впоперек, та й там уже наша дорога. Буде легше: каміння нема. Якби так сухо, то ми би вже давно були дома. А так прийдеться ще з годину їхати.
Отже, показалося, що було легше лиш сидіти на возі, натомість для коней, хто знає, чи не було тяжче. Віз загряз по самі осі та й хитався, мов човен на воді, а коні западали по самі коліна в болото. Не було найменшої надії приспішити ходи.
— А оце вже наші поля, — Ілько показав батогом праворуч.
Їмость побачила нивки з обмоклими, обслизлими кукурудзами.