Має значення інше: є у світі сильні і кволі, впевнені і невпевнені, є ті, що живуть без задуми, а є ті, що доля їхня — від думок усихати. Однак в усіх б'ється живе серце, всі мають широке й тепле бажання бачити світ — чи ж найнепотрібніші таки зайві у світі?
Ці питання привіяв мені вітер, який і досі б'ється в мої шиби, наче птиці стукають у них крильми.
Я теж уписаний у круговерть людського буття як звичайна істота, нічим від інших не відмінна. І в мені спалахує той-таки відчай: не хочу і не можу бути як трава. Через це й долинає до мене у вікно вічний поклик, і кличе покинути ці порожні стіни, котрі так легко продуває вітер. Мій неспокій і є свідченням того. Відтак боюся, що покину-гаки це тимчасове пристанище — дах порожнього дому, і стану під голе небо. Там зможу закинути голову і порозмовляти з високістю. В мене є що спитати, як є що спитати в усіх тих Петрів утеклих, що про них я тут написав. Але є у мені і страх інший. Не зовсім безпечний цей мій порив — бажання ввійти в сокровенне. Ще дід мій казав: був і є на землі вічний закон, якого треба боятися переступити: той, до кого являється віще одкровення, перестає жити в цьому світі.
ВІРШІ ПРО ПТИЦЬ, ЩО НАПИСАВ Я ЇX СТРОЄМ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА
Що це діється зі мною в часі цьому, боже,
Хто це стукає у вікна, чом неспокій гложе
Моє серце у тривозі? Вітер б'є у шиби,
І якесь письмо таємне на шибках він вибив.
Йду його я прочитати — прикиплю очима
І не можу крику свого я при тому стримать.
Хтось приклеїв крила білі, поруч — крила чорні…
Що це сталось, що послали сили необорні?
Може, вітер ці два птахи народив у лоні,
І розбилися об шиби у своїм розгоні?
Може, знак мені ці крила, що пора ладнати
В світ незвиклий свої коні, дім свій покидати?
Може, душі це пропалі стукають у дім мій,
Й не розважили ті душі руху в дикім стрімі?
Може, дня і ночі знаки кинуто до мене,
Щоб забув я свій неспокій, — це таке шалене
Й незбагненнеє нашестя? Чи послались крила,
Щоб зі мною в ніч із вітром разом полетіли,
Щоб здійнявся я над світом подивитись звідти
Землю, і людей, і світ весь, а відтак летіти…
Я сиджу самотньо в хаті, тихо тут, бездушно,
Крила є, та як дістати за тим склом нерушним?
Як добитися крізь стіни на ясний той берег?
Вікна в гратах, і забито всі знадвору двері!
РОЗДІЛ V
Знайда
1
Петро ішов сільською вулицею позичити в дядька свердло. Вже він доходив до обійстя, коли пролунав з-за тину чи з дерева тонкий хлопчачий голос:
— Знайда! Знайда! На річці зловлений! Петро різко роззирнувся.
— Знайда! Знайда! — закричали дві голівки, визирнувши з-за тину.
Лють струснула Петровим тілом, і, як шалений, стрибнув він через тин, женучись за дітьми. Хлопці тікали через садок, але він схопив одного й другого за барки.
— Хто вас навчив так дражнити мене? — просипів він із такою люттю, що хлопченята заревіли в один голос.
— Це нам хлопці на вулиці сказали, — мовив один крізь сльози.
— А їм їхній батько, — додав другий. — Пустіть нас, дядьку Петре!..
Петро випустив хлопців, і вони чкурнули в гущавину саду.
Переступив через тин, але по свердло не пішов. Махав довгими ногами, женучи додому. Мав бліде обличчя, губу закусив, а очі палахкотіли. Летів, аж вітер звивав його довге волосся.
— Не застав? — спитав батько, уздрівши його порожні руки.
— Я до нього не ходив, — гостро відказав Петро.
— Що з тобою, синку? — здивувався батько, зводячись і дивлячись на сухе і гостре Петрове обличчя з колючими, розпаленими очима.
— Кажете до мене "синку", — так само гостро відповів Петро, — але чи син я вам?
Старий знітився і знову опустився на лаву.
— А хто ж тебе виростив і вигодував? — спитав гірко.
— Ви мене виростили й вигодували, — сказав сердито Петро. — Але я вже вдруге чую: дражнять мене знайдою. Батько зітхнув.
— Чи легше тобі буде, коли розповім? — сказав він. — Є в тебе батько, ростить тебе й годує, бач, он який парубок вигнався, то й живи собі без біди. Все моє добро тобі перейде, не казна воно й що, але я жив ним, то й ти житимеш. А так стривожиш душу собі, і ні тобі добра не буде, ні мені…
— Значить, правда, що я таки знайда?
— Та вже ж сам додуматися можеш.
— Розкажіть, як це сталося?
— Та що тут і розказувать?.. Послухав би ти мене краще: забудь про це і не думай.
— Я вже не можу про це не думати, — роздратовано сказав Петро. — Вже й кроку ступити не можу, щоб мене не дражнили. А я не з тих, хто таке терпітиме. Може вийти так, що комусь недобре від того буде.
Аж задихався, промовляючи ці слова, ніздрі його тріпотіли, а обличчя покрилося плямами. Очі спалахували іскрами, і весь він став нашорошений, їжачкуватий та злий.
— Шалений ти, хлопче! — сказав батько. — І то так, що можеш собі лиха накоїти.
— Таки шалений!.. — кинув гостро Петро.
— Коли так, доведеться тобі оповісти, — зітхнув батько… Петро стояв серед хати сухий, виструнчений і напружений. Підборіддя йому звелося, долішня губа прикусилася, а очі стали вузькі й пронизливі. Дивився на стіну і не її бачив, а Дніпро, яким пливе човник із засмоленою в ньому дитиною. Його навіть погойдувало, як ту дитину, — спершу вона мовчала, бо вчувалося їй, що біля материних вона грудей і несе мати н кудись. Але надто тверді були груди, до яких тулилася, та й не дотяглася до солодкої пипки, з якої можна смачно напитися, і дитина закричала, а звук прорвавсь у вічко біля голови — його й почув рибалка, що ловив у затоці рибу.
— Розбив я той човник, — сказав старий, — і побачив у ньому дитятко, таке гарне, що замилувався. Ми із старою дітей не мали, то й узяли тебе. І були з тобою у капшучку якісь папери, але не змогли ми їх прочитати, бо неграмотні, так їх за образи й заклали… Це мати сказала так зробити, хай, сказала, лежать…
— Покажіть мені ті папери, — попросив він і аж затрусивсь із нетерплячки.
— Та що тобі з них, синку, — сказав старий. — І ти їх не вчитаєш.
— Хочу на них подивитися! — мовив Петро і вже йшов до образів, тоді як батько сумно дивився на нього.
Засунув руку і справді витяг звідти шкіряний капшучок, а з нього сувій, який зашелестів у його руках, і були на тому папері значки, які не зміг він розгадати — застрибали й затанцювали перед очима.
— Спершу ми хотіли просити пана дяка, щоб прочитав. Та мати твоя, покійниця, відрадила. Що його читати, сказала, коли воно вже наше… Хай, сказала, так воно й буде…
На те повернувся різко Петро до батька і подивився щілинкуватими, примруженими очима.
— Зле зробили, батьку, що зберегли ці папери… Зле зробили, що оповіли мені все це, і що про те всі люди навколо знають…
— А може, зле я зробив, що підібрав тебе, а не дав рибам на з'їжу? — вже сердито сказав батько. — Що мені й тобі до людей, коли вигодували ми тебе з пуп'яночка…
На те нічого не відказав Петро, тільки всміхнувся тонко й зневажливо. Відтак узяв капшучок і начепив його шнурком на шию. Повернувся різко і вийшов з хати.
Йому в вічі вдарило сонце, а перед зором лягла широка просторінь Дніпра. І побачив він увіч малий, засмолений з усіх боків човник, у якому пручалася й кричала дитина.
Йому захотілося повернутись у хату і запитати в батька про ще одне: адже в таких човниках пускали на воду не живих, а мертвих дітей. Озирнувся на хату, в якій виріс, і не відчув ніякого тепла — була то не його хата. Побачив подумки батька, який все ще сидів на лаві, сумно спустивши голову, і не відчув до нього любові — був то не його батько. Стрельнув очима в той бік, де лежала на сільському цвинтарі мати, — напливло на нього знайоме зморщене обличчя. Але не відчув і до нього любові — то була не його матір. Зневажливо й презирливо подивився на село — не його це було село. Обвіяв його холодний, різкий струмінь, і він закрижанів у ньому. Кривилися вуста, а очі знову пасли дніпрову просторінь — звідти я прийшов, подумав він. Побачив широку водяну дорогу, яка тяглася, скільки око сягало, линув туди оком і серцем, і вже не жив тут, у цій хаті, вже не стояв на батьківському порозі. Вже й село лишилося за спиною, поспішав умертвити це село в собі. Назустріч йому повільно ступав, розміряно ставлячи надьогчені чоботи, старший парубок села, голова парубочої громади, в яку і Петро вже рік тому увійшов. Але зараз уже не знав і першого парубка — лице мав сухе, бліде і скривлене.
— Гей ти! — сказав перший парубок. — Чому не кланяєшся мені, чи ж не бачиш?
Стояв серед дороги, широко розставивши ноги у величезних чоботях, узявся в боки і поблажливо та зверхньо всміхався.
— Чого хочеш? — спитав без пошанівку Петро і засвітив й собі таку ж зневажливу всмішку.
— Хочу, щоб ти, знайдо і харпаку, не забував вклонятися голові парубочої громади, — гордо сказав перший парубок.
Тоді Петро повернув голову набік і подивився на першого парубка зизом.
— Як ти на мене сказав? — спитав тонко, з тремом у голосі.
— Я сказав: знайдо і харпаку! — широко всміхнувся перший парубок.
Тоді сталося несподіване. Тонкий, як ніж, дикий і гострий погук вирвався раптом із Петрових вуст, і він кинувся на першого парубка з такою злобою, що той спершу аж рота розтулив. На нього посипалися шалені, пекучі й немилосердні удари, тож мимоволі захистився руками — хотів розмахнутись і вдарити, але щось важке кримнуло його по голові. Він захитався, вирячив очі, обливаючись кров'ю, зваливсь у порохняву дороги. Упав на весь розмах велетенської постаті, і Петро відкинув дрюка, якого схопив був з межі, І спинився, незвично виблідлий і з тонкою, бридливою усмішкою на вустах.
— Закажи собі і своїй громаді знайдою мене називати і — процідив крізь зуби і, долаючи тремтіння вуст, переступив витягнуті через дорогу ноги першого парубка. Відтак пішов далі шляхом, ні разу й не озираючись, — після того, що сталося, вже таки напевне не було йому тут місця.
2
Викресав вогню і припалив хмиз. Спік рибину, що її вилапав у прибережному корчі, і з'їв без солі та хліба. Відтак ліг на розігрітий за день пісок і побачив над собою широчезне, густо засипане зорями небо. Дивився на нього довго й Незворушно, і воно поморгувало однотонне. Було прохолодне, далеке й чуже, і чи від того, що так широко розсвіталося над ним, чи від самотності, розпач завіявся йому в груди в припік. Захотілося Петрові завити в те холодне безгоміння. Щоб заспокоїтися, почав шепотіти молитву, і чим довше шепотів, тим спокійніше йому ставало.