Їхня частина стояла табором між Ізюмом і Слов'янськом. З метою охорони місця дислокації оточили його кількома передовими пунктами, на одному з них несло бойове чергування відділення Андрія. Однієї ночі на них напали. Несподівано стали стріляти з досить близької відстані із так званої "зеленки", себто лісосмуги. Андрію, який стояв на посту, дісталося найбільше: упав під ворожими кулями, як підкошений. Бойовики відразу пішли в атаку, їх було близько сотні, наших — шестеро. Незважаючи на біль у ногах, мусив стріляти зі свого РПК (ручний кулемет, до речі, класна річ, 45 патронів у ріжку, лупить так, що аж пір'я летить), інакше міг потрапити в полон. Відстрілювався, доки бандитськими кулями не прошило йому праву руку. На цей час уже наспіли два наших БТРи з головного табору, тож відбиватися стало легше. Потім українські бійці перейшли в контратаку і загнали бойовиків на якийсь старий завод, де вони після запеклого опору здалися. З'ясувалося: російські найманці. Втім, це й так було зрозуміло з бойового почерку: діяли дуже професійно, лупили з точністю зі снайперських гвинтівок та гранатометів.
Чи страшно було, запитую. Ні, навіть якось цікаво, відповідає. Страшно стало, коли лежав у бур'янах, прислухався до свисту куль і боявся, щоб не влучили знову, бо і так відчував дикий біль, бо, як згодом з'ясувалося, снайперська куля зачепила нерв на нозі. Потім знепритомнів, поки його знайшли і доправили БТРом у головний табір, утратив багато крові. Не пам'ятає, як робили йому першу операцію, як лежав тиждень у реанімації в Харкові, отямився тільки в Києві. Батьки вже знають? Зателефонувати їм було першою думкою, коли впав на землю. Намацав телефон, що був у жилеті..., а в нього потрапила куля. Пізніше рідним про все повідомив командир. Батько, мати і сестричка приїздили і в Харків, і сюди. Почувається нормально, але ще має бути дві операції. На колінах хлопця задирчав якийсь моторчик. Це імпортний прилад, висмоктує з кісток усяку гидоту, пояснив. Що далі? Долікуюсь, каже, потім спробую відновитись у своєму виші, а там буде видно. "Може, щось треба — ліки, продукти?" "Ні-ні, ми тут усім забезпечені", — замахав уцілілою рукою.
Справжні герої завжди вирізнялися скромністю.
Люди, що побували в пеклі
Як складеться доля цього хлопця? Адже після тієї ночі він, мабуть, став зовсім іншою людиною. Не гіршою, але зі зраненою душею, скаліченим тілом, суттєво зміненим світоглядом. Цілком очевидно, що Андрій і сотні, а може, й тисячі таких, як він, уцілілих і поранених, суттєво поповнять суспільний прошарок учасників бойових дій. Причому ці хлопці відрізнятимуться від ветеранів "угорських", "чеських", "афганських" та інших подій. У них свіжі враження, рани, а найголовніше — вони билися за рідну землю і свою державу. Їм належить подолати всі тяжкі етапи соціально-психологічної адаптації, які пройшли їхні старші товариші. Це нелегко. Адже чимало колишніх воїнів через депресію "сіли на голку", втопили свої долі в горілці або звели рахунки з життям. А дехто через невлаштованість та озлобленість поповнив лави кримінальних структур.
- Людина, яка побувала в пеклі, слушно вважає, що вона заслужила повагу суспільства, — говорить офіцер-"афганець" Валерій Кияниця. — Та коли повертається до цивільного життя і об неї витирають ноги або кажуть: "Ми вас туди не посилали", — це ранить болючіше від куль. Я теж не раз таке чув. Знаю особисто десятки колишніх воїнів, які й досі — за двадцять п'ять років! — так і не одержали квартири; ми всі змушені були відсуджувати свої пенсії, вкрадені у нас державою, причому 50 відсотків суми пішло на адвокатів. Тобто нас використали і викинули на смітник. Я боюся, щоб і з цими хлопцями так не сталось.
- Їхні воєнні враження і переживання, як правило, залишаються з ними надовго, — пояснює лікар-психотерапевт Тетяна Кульбачко. — Ветерани дуже страждають, при цьому завдають багато клопоту оточуючим — можуть безпричинно або через якусь дрібницю спалахнути, влаштувати істерику, кинутися в бійку. Їх мучать страх і почуття провини за те, що в якійсь ситуації вони нібито не так повелися, через що загинув побратим. Американці, дослідивши поведінку ветеранів в'єтнамської війни, назвали її посттравматичним стресовим розладом. Таких людей треба серйозно лікувати, є ціла група фахівців — шокових та кризових терапевтів, які мають працювати з ними не менше восьми тижнів. Поруч має бути людина, яка допоможе пов'язати все хороше, що було до війни, з тим, що може статися потім. Дуже важлива увага суспільства. Необхідні не лише соціальні пільги, а й повага, тепло оточуючих, визнання заслуг. Воїни-ветерани повинні постійно відчувати, що їхня жертва була недаремною. В жодному разі не можна допустити суспільного знецінення їхніх подвигів, інакше це може призвести до поганих наслідків.
Міна під державу
Тривожних сигналів, які свідчать про те, що ні держава, ні суспільство не готові до розуміння нової проблеми, вже безліч. Коли ми поцікавились у Андрія, як справи з оформленням його статусу учасника бойових дій, чи одержав якусь компенсацію за поранення, він відповів: "Нам сказали, що строковики не мають права на цей статус, отримав благодійну допомогу від одного з банків — кілька тисяч гривень, а від держави — свою солдатську зарплатню в розмірі 154 гривні й більше нічого...".В офісі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини повідомили, що подібних скарг від поранених, сімей військовослужбовців дуже багато. Люди нарікають, що документи, які видаються військовослужбовцям, котрі виконували свої обов'язки в зоні АТО, не містять відповідної інформації та не відображають характеру їхньої діяльності, й таке інше.
Влада, яка намагається зекономити на патріотах, закладає міну вповільненої дії не тільки під саму себе, а й під державу. Ветерани АТО, трохи оговтавшись од ран та шоку, можуть виставити можновладцям рахунок не лише за понівечені душі, а й за війну, за бездарність цієї операції, за зубожіння своїх земляків...
Янголи милосердя
27 червня 2014 рокуТо лише здається, що війна йде тільки на Донбасі. Вона запустила свої холодні щупальця майже у всі куточки нашої країни — тривожними новинами, потоками біженців, моторошними сценами прощань із загиблими героями, ущерть заповненими госпіталями. Відсидітися, відгородитися, затулити очі, заткнути вуха не вдасться нікому, інакше війна постукає у кожен дім. Усі ми маємо скласти іспит на патріотизм і громадянську зрілість: хто з автоматом у руках, хто благодійними внесками, хто волонтерською діяльністю.
На жаль, більшість громадян перебуває у полоні небезпечної ілюзії: війна десь далеко, в іншому світі, якщо не стріляють біля твого дому і ніхто з твоїх близьких не постраждав, — значить, можна нічого не змінювати у своєму житті. А те, що показують по "ящику", деким сприймається, як щось на кшталт реаліті-шоу або гостросюжетних фільмів, що, звісно, хвилюють, але не проймають серце. Аби перемкнути режим свідомості з мирного на воєнний, треба поспілкуватися з покаліченими учасниками АТО, зустрітися з біженцями із Донецької та Луганської областей... Найшвидше "перевели стрілки" на військові рейки активні учасники Майдану. Вони заснували кілька благодійних організацій, які допомагають фронтовикам, пораненим, сім'ям загиблих. Одна з них — "Волонтерська сотня".
Із її активісткою Анею Ангел (псевдонім) ми познайомилися біля Головного військово-клінічного госпіталю Міністерства оборони. Так її прозвали автомайданівці. Вона брала участь у всіх акціях цього громадського формування: пікетувала вілли можновладців, постачала Майдану шини, дрова, харчі, перевозила поранених. На передовій у Донецькій області солдати теж називають її янголом, бо завжди привозить їм найнеобхід— ніше: взуття, предмети гігієни, бронежилети, каски, обереги, малюнки та листи від дітей. Аня й справді схожа на янгола — дуже вродлива, з русявим волоссям, наче міфічна валькірія. Мабуть, сама її поява на фронті піднімає у солдатів бойовий дух. Мати двох неповнолітніх дітей, офісний працівник мережі "Фуршет", вона мала хорошу зарплату, була, як кажуть, благополучною. Чого ж їй було ще треба? "Свободи — і не лише для себе і своїх дітей, а й для всіх українців..." — пояснює. "Їм (солдатам) дуже важко, —розповідає, — не вистачає елементарного: амуніції, одягу, продуктів, — та передовсім моральної підтримки. Якби ви бачили, як вони радіють дитячим малюнкам, листам, саморобним іграшкам, що випромінюють домашнє тепло, викликають приємні асоціації і почуття. Їм дуже важливо знати, що вони роблять потрібну для всієї держави справу, а тому передайте своїм юним читачам, щоб надсилали щось подібне".
- Моя мета — аби якомога менше хлопців потрапляло сюди, — жінка показує на госпіталь, — тобто захистити їх, тож більшість грошей, отриманих від добрих і небайдужих людей, витрачаємо на сучасні бронежилети та каски. Наш народ і справді найвеликодушніший у світі, бо ділиться останнім. Пришкандибала вчора бабуся, дала 50 гривень, каже, купіть солдатикам бронежилета... Ми плакали. Сьогодні якийсь підприємець привіз 15 переносних душових кабін, іще хтось подарував велику партію гігієнічних засобів. Самі бачите, що потік людей до нашого штабу не припиняється.
Володя та Інна Ткачови відповідають за забезпечення поранених. "Ми прийшли сюди три тижні тому, після першого ж дня зрозуміли, що не можемо звідси піти..." — пояснюють. Щодня обходять палати, цікавляться у лікарів і пацієнтів про потреби в препаратах тощо і одразу повідомляють про них на сторінці організації у "Фейсбуці".
- Щоб ви зрозуміли, про який порядок цифр пожертв ідеться, наведу такий приклад: ампула альбуміну (замінника крові) коштує від 500 до 1388 гривень, а загалом на ліки для одного пораненого, який утратив багато крові, треба витратити понад 30 тисяч гривень.