Потім проходили хоробрі загони спартаківців. Уявилися чорні, як труна, алеї Тіргартена і останнє прокляття ворогам завзятої Червоної Рози.
Люди можуть воскресати тільки в снах, а сни іноді бувають химерні й несподівані...
Приснилося Кірі життя, що уявлялося їй часом, як квіти, часом — як казка...
Чомусь раптом для людей на весь рік настав вихідний день, і кожен день наповнений веселою працею, екскурсіями, самодіяльністю. Піонери такі слухняні — на зборах сидять тихо, одержують тільки "відмінно" і ретельно виконують всі доручення. А Кіра з Руфою працюють. Кіра старанно вчить уроки — географію, рідну мову з граматикою і розділовими знаками. Примушує себе неодмінно вивчити кожне правило і навіть німецькі слова. І зовсім не нудно!.. Нарешті, ось вона вже лікар, перед нею височезні сині гори, а в горах білий, як із солодкого крему зроблений, санаторій і тисячі тисяч скляних ванн. Справа в тому, що Кіра з Руфою винайшли засіб робити всіх людей молодими. Треба тільки скупатись у ванні, і старості як не було... З усіх кінців Радянського Союзу поспішає сюди сила-силенна людей. Приїздять безперестану на дивних машинах, зроблених Вовкою і Аркадієм... Та ось тут же всі знайомі — Ольга Карлівна, Іван Семенович, Кужіль, Карно Гнатович Порада!.. Звичайно, Ольга Карлівна, тільки вийшла з машини, зразу підійшла до Кіри і строго сказала: — Коваль Кіра, чому в тебе таке безладдя? За чим дивиться санітарна комісія?.. Ніякої свідомої дисципліни!..— Насилу Кіра виправдалася перед учителькою... Інші люди нічого не кажуть, а поспішають влізти в ванну — старенькі дідусі, бабусі — сиві, розбиті — на очах робляться молодими, рожевими, кучерявими. Вилазять з ванни і біжать зразу грати у футбол, волейбол... А це що за страшна баба? Губи провалилися в беззубу яму, ніс прозорий, як у мерця, і чорне землисте обличчя, порите глибокими змошками. Баба ледве тримається на ногах, стоячи в довгій черзі до ванни. Ой, та це ж бабуся, Одарка Іванівна! Вже полізла купатись і вийшла молода, вродлива, немов картина на коробці з шоколадом. Зразу Одарка Іванівна пішла в танець, за нею ще кілька чоловік. Батько чомусь приїхав похмурий, а на голові вже не лишилося жодної волосинки, і ніс схожий на гороб'ячий дзьоб, тільки великий. І мама приїхала з ним. О, вийшли після купання... Хороші які і смішні! У батька волосся кучеряве й довге, м'язи кам'яні, і веселий. А мама зовсім піонерка! Шукають очима Кіру... А навколо людей — скільки сягає зір. Над ними великі різноколірні пташки і метелики тріпотять у повітрі, а квіти — цілий метр в діаметрі. Гойдаються квіти під таким близьким і глибоким небом. Сонце якраз над головою летить, схоже на м'яч, хоч лови і підкидай... Десь здалеку наростає несподівано грім оплесків і овацій. Вигуки перекочуються, немов облави в горах. Оркестри гримлять на всю гучну мідь своїх труб...
Кіра раптом прокинулась і подумала: "Ой, що приснилось!.. Звідки беруться і куди тікають сни? Ніхто не може цього розказати, а цікаво знати! Цікаво все на світі знати! От коли б можна замовлять собі сни з вечора. Лягаєш спати і даєш замовлення — п'ять найцікавіших, дивовижних, найдовших снів. І один обов'язково страшний!.."
Цих чудернацьких думок про сни Кірі не довелося Додумати до кінця, бо чорну стелю проткнув цілком реальний, гострий трикутник світла. Де він узявся? Кіра хутко підвелася, з ліжка стрибнув Гаврюшка.
Двері в батькову кімнату трохи відхилені, і в щілину пробивається світло.
В батьковій кімнаті підозрілий шерех — то Максим Коваль ходить по кімнаті. Сів на диван, чиркнув сірника і пішов знову.
Кіра з жалем покинула ліжко. Зігріте, затишне містечко під одіялом, як гніздечко. Залежана щока проміниться теплом, і рука, що гріла щоку, трохи отерпла...
Нечутно встала і підійшла до дверей. Батько ходить і курить цигарки. Побачивши Кіру, не здивувався, а тільки мовчки спинився посеред кімнати. З стелі звисала густа, волохата завіса диму. Обличчя Коваля здавалося сірим.
— Я не хочу, татку, щоб ти був такий. Нічого мені не кажеш... що сталося? — з нотками незадоволення, вимогливо спитала Кіра.
Відігнавши остаточно сон, Кіра взяла батька за руку і посадила на диван. Сама вилізла з ногами. Одіяло тепло залоскотало голі коліна. Звичайно, і Гаврюшка стрибнув, примостився біля Кіри. Дочка притулила щоку до батькового плеча — її теплі маленькі руки Коваль відчув у себе на шиї. Пригорнув до себе Кіру.
Максим Коваль все одверто розповів дочці. Все, що сталося, і всі свої сумніви... Завідувач відділу збуту Сергій Бубир — шахрай. Це по-секрету. Бубир влучно підробляв підписи, одержував гроші, брав хабарі. Так... Його не шкода... Але ж як бути з Ганною Дмитрівною? Тяжко буде їй це перенести.
— Я не можу захищати Бубиря, але що робити з матір'ю? — закінчив свою розмову Коваль.
— Хіба можна захищати ворогів, татку? — здивувалась, здригнувшись, Кіра.— Ти не маєш права його захищати... Ворогів треба карати!
Інакше Кіра і не могла думати — невже батько цього не розуміє?
— Мама ненавидить Бубиря...— раптом вирвалось у Кіри.
— Ненавидить? — стріпнувся Коваль.
— Авжеж! Татку, я ж бачу все і розумію!.. Не думай, що я така маленька... Поглянув би ти, яка стала мама! — з розпачем, з такою щирою журбою сказала Кіра. І лагідно, з повним серцем ласки, додала: — Я її так люблю!.. Я певна, що вона б... повернулася до нас. їй тяжко... тату!
— А ти не помиляєшся, Кіро?
— Ні, не помиляюсь,— замислено захитала головою Кіра, згадавши свою останню тяжку зустріч з матір'ю.
— Ех, ти! — Коваль ще міцніше притиснув до себе КіруВона насилу втрималася, щоб не запищати.— Ти моя світлоголова радість! От зажили б ми, Кірюхо!
— Не дражнись! — посварилася пальцем Кіра.
— Не буду... А ще каже воно, що велике! Боїться, коли її дражнять! — засміявся батько, погладивши пухнасту голову дочки.
— Е, то зовсім інше, а це зовсім інше. Я вже хлопців відучила дражнитись. Вони тепер у нас виховані, чемні,— щебетала Кіра.
— Ну, що ти робитимеш? Може, підеш доспиш? — раптом підвівся Коваль.
— Ні, спати я не можу. У мене настрій такий якийсь... Я краще піду і разом з бабусею приготую тобі сніданок, добре?
— Добре... Готуйте сніданок, а я незабаром прийду.
Коваль пішов одягатись, а Кіра — до бабусі, яка поралася в кухні і в їдальні. Коли батько проходив через їдальню, Кіра гукнула йому, щоб недовго затримувався, бо інакше вона все з'їсть і нічого йому не залишить.
Але Коваль пройшов зосереджено, замислено похиливши голову, і не відповів на жарт дочки.
Вже давно був готовий сніданок, а батька все не було.
Кіра навіть трохи образилась на нього і пішла до себе повторювати уроки.
Та тільки вона розкрила книгу, почула, що в коридорі гомін — хтось заходить. Долинув голос батька. Ось уже в їдальні чути лагідну розмову Коваля. Так він розмовляє тільки з нею, з Кірою. Та ще раніше розмовляв з матір'ю, коли вона була з ними.
Кіра прожогом кинулася з кімнати, навстіж відчинила двері і... завмерла на порозі.
Посеред кімнати стояла Ганна Дмитрівна, розгублено і, мабуть, ніяково посміхаючись. Біля неї — батько і тримав у руках два чемодани.
— Мамо, мамусю! — несамовито скрикнула Кіра і повисла у матері на шиї.— Мамусенько, мамо, мамо...— вже тихо повторювала Кіра, ніби намагаючись якомога більше разів вимовити найніжніше це дороге слово.
Звичайно, мати заплакала, і, звичайно, Кіра трохи схлипнула.
Потім Кіра відхилилася, щоб на відстані глянути в обличчя матері, але руки тримала на легеньких материних плечах... Проте Кіра встигла помітити таку якусь хорошу посмішку батька і збентежений вигляд баби.
Кіра кинулася до баби, охопила її шию руками і закружляла по кімнаті:
— Бабусю, мама з нами!.. Мама з нами, весело як, бабуню!..
1933—1935