летовище.
– А де то летовище було, в якому районі?, – перепитав Зенко. – На Тернопільщині. – Біля Теребовлі? – Так, так, я пригадав. – Та я звідти родом, – з задоволенням признався Зенко. Лісіцин почав розпитувати хлопців, звідки вони родом і за що сидять. Перейшов на українську мову. На прощання запросив Анатолія зайти в контору будівництва, мабуть тому, що він вчився до арешту в технічному вузі на Волині. За деякий час Анатолій повідомив товаришам, що йому запропоновано стати нормувальником будівельних робіт. На черговій зустрічі Лісіцин розпитував про підпільний рух на Західній Україні. Ці питання, та ще й українською ламаною мовою, розчулили хлопців, і вони, перебиваючи один другого, розповідали про бандерівців, про їхню боротьбу з поляками, німцями і… москалями, забувши, з ким мають справу. Лісіцин мовчки слухав логічне обгрунтування боротьби з окупантами, та розмову про теперішню боротьбу сприйняв з обуренням. Слово "москаль" йому було неприємне і він заявив хлопцям, що теж вважає себе москалем.
– Громадянин Лісіцин, всі бандерівці розмовляли такою українською мовою, як ми з вами. А москалі мають іншу мову. Бандерівці воювали на своїй землі. Москалі воювали на чужій землі, – риторично підсилював сперечання Іван, що часто приходив до товаришів. – Та вас безплатно вчила радянська влада, і росіяни економічно допомагали і допомагають западенцям, то чому ви так ненавидите москалів?
– Вони таки слов'яни, у нас… – в'їдливо вставив Зенко, – спільна колиска. Ну так, Київська Русь. Двом братам у спільній колисці тісно. Нехай би москалі колисалися у московській колисці, а українці в…
Лісіцин перебив: – А бандерівці в Києві будуть панами, так…? Того ніколи не буде, зарубіть собі на носі!
Розмова набирала гострих форм і висловів. Лісіцин зрозумів, що даремно втягнувся в дискусію з бандерівськими "недоуками".
Без "досвіданія" він вийшов з кімнати. – Ви ще дограєтеся, – з жалем сказав товаришам Анатолій.
– Бач, який підлиза, тільки Лисіцин пообіцяв роботу нормувальника, як ти поліз у лопухи, – відрізав Іван. Бригадир покликав хлопців до роботи. Він пишався ними, тому прощав їм багато чого, навіть байдикування в робочий час.
Морозяний вітер сильно дошкуляв в'язням, пронизуючи тіло крізь бушлати до костей. Не краще було й в бараку. Над ранок хлопці верхніх нар стукали зубами від холоду. Зенко зігнувся в три погибелі й мріяв про ту ніч, у котру нагріється і виспиться. Йому пригадалася дитяча казка, в якій маленька дівчинка на морозі грілася від сірників, які кресала один за одним і до їх вогника гріла руки, доки не замерзла на вулиці.
Зенко пошепки молився. В молитві втихав біль. Молився і просив Бога спасти його від холоду, і сталося чудо. На будівельній зоні його підізвав Ахмед і ознайомив зі ситуацією в колоні. Начальник 9-ої колони – його земляк Алієв, позбувся нарядника-власовця і помічника по побутовій частині, що мали по 25 років судимості. Йому пропонують взяти на ці місця в'язнів з меншими термінами і різних національностей. Ахмеда він оформив за хабаря на нарядника і доручив йому підібрати кандидатуру на свого зама. – Ми вже дізналися, що тобі прийшла велика посилка від батька, яку ти можеш сьогодні отримати. Умова така: якщо ти віддаєш посилку, то завтра станеш у зоні помічником начальника по побутовій частині. Вирішуй, твою кандидатуру я вже погодив з начальником колони. Час не жде…Бажаючих буде багато. Я спеціально вийшов сьогодні з бригадою на будову, щоб з тобою поговорити, бо ти мені подобаєшся і ми разом зможемо співпрацювати.
Ці останні слова підкупили Зенка і він, подумавши, пообіцяв до кінця дня відповісти на пропозицію. Ахмед на прощання кинув:
– Більше таких шансів у тебе не буде. Порадься з товаришами.
Зенко відкликав вниз до кімнати обігріву бригадира, Богдана й Анатолія для обговорення пропозиції азербайджанців. Лєщенко перший вигукнув: "Будеш дурнем, коли відмовишся". Такої ж думки були Анатолій і Богдан. Більше того, всі троє обіцяли підтримку в роботі і захист від чужих.
Помічник начальника по побутовій частині
Одержану ввечері, ще не розібрану посилку Зенко приніс просто до Алієва, де застав Ахмеда і ще двох азербайджанців. Зенко привітався і поклав на столик посилку. Алієв подав руку й поплескав його по плечу: "Ай, маладец. Ай, маладец. Будєм вмєстє работать. Випєм за дружбу украінского і азербайджанского народов". Яке було здивування Зенка, коли Алієв наставив йому пляшечку трійного одеколону. Зенко чув у бригаді, що блатні п'ють одеколон, але, що й політичні, не сподівався. А може, це провокація? Секунда для рішення. "Так", – протягнув Зенко руку до Алієва. – Але за нашим звичаєм першими п'ють старші, – промовив.
– Да? Боїшся, что ето отрава. Будет по вашему. – Підніс пляшечку і випив половину одеколону. Решту віддав Зенкові. Подібну ситуацію Зенко вже одного разу пережив у селі, коли на вечорницях дівчата запропонували йому випити склянку самогону, глузуючи з нього. "Подивимося, як п'ють студенти?" – сміялися тоді дівчата. І він тоді випив і пройшов, як всі інші хлопці, рівно по дошці підлоги. Але вдома всю ніч вертав все з'їджене і самогон. З тих пір Зенко зненавидів навіть запах самогону. Тут запропонували витримати ще гірший екзамен. Взяв у руку пляшечку, глянув на присутніх азербайджанців, нігтем умовно розділив решту рідини на чотири частини, вдихнув повітря, закрив очі і випив свою долю. Пляшечку підніс Ахмеду. Якусь мить нічого не міг вимовити – голосові зв'язки не пропускали голосу. І тільки тоді, коли Ахмед вже підносив пляшечку до уст, простогнав: "За нашу дружбу."
Алієв розкрив посилку. Хвилинку подумав і, сплеснувши в долоні, покликав "шестірку". Той забрав посилку і через хвилину приніс бутерброди з ковбасою і чай у горнятках. Алієв сказав до своїх: "Салям алєйкум", – і всі приступили до трапези…
Повільно попиваючи гарячий чай-чифір, Алієв розказав епізод зустрічі з сотником боївки УПА. Закінчив: – "Я іх уважал", – й багатозначно глянув на Зенка.
На наступний день Зенко вже на роботу не йшов – знайомився зі своїми обов'язками. З Алієвим він ходив у їдальню, лазню, на вахту, навіть до начальника табору. Алієв всюди представляв Зенка як свого заступника. А ввечері, після вечері, дзвін рейки сповістив про збір в'язнів 9-ої колони на площі перед середнім бараком. Коли бригадири вишикували свої бригади, Алієв повідомив, що сьогодні призначено нового заступника колони – Шкугру Зіновія з 72-ої бригади. З усіма побутовими питаннями звертатися до нього. Бригади повинні бути озуті, одягнені, нагодовані, в бараках – тепло. Зенко слухав і сам собі не вірив, про яке тепло говорить Алієв, коли він сам ще вчора замерзав на верхніх нарах. Азербайджанець попередив всі бригади, що розпорядження його заступників (нарядника і побутовика) в'язні зобов'язані виконувати без нарікань. У його металевому голосі відчувалися погроза і сила волі. Віддавши команду: "Розійтися", – Алієв повів Зенка в кімнатку в бараці між двома секціями. В кімнатці було тепло, горіла "буржуйка", днювальний підкладав вугілля і дрова. На стелажі лежали стоси коців. – Ось це буде твоє житло. Разом з Ахмедом перерахуєте коци і підпишете акт. Такі акти складете зі всіми бригадирами на одяг, валянки, коци.
Ахмед у всьому допомагав Зенкові, відносився до нього, як до товариша, разом з ним рахував коци та писав акти А також разом обідали. Зенко пам'ятав про свої обов'язки, але й не забував про довгі ночі, в які він дзвонив зубами від холоду. Мерз і мріяв про теплу кімнату. Перше, що він задумав зробити – це утеплити бараки. Виписав через бухгалтерію кілька банок клею і стрічки паперу. Роздав бригадирам і зобов'язав їх ввечері заклеїти вікна. Та в бараках не набагато стало тепліше.
У неділю випало свято св.Миколая. На роботу за зону нікого не виводили через мороз і до маленької кімнатки Зенка почали сходитися земляки. По записці Зенка волиняк Анань приніс з їдальні піввідра вівсянної каші. В тісній кімнаті земляки відзначали призначення товариша на посаду начальника. Похвал не бракувало. І Зенко сам повірив у власну винятковість. Чому б ні? Українців тут була не одна сотня, а тільки його призначили на таку високу посаду в таборі. Можливо, гріла його душу не так слава, як тепло маленької кімнатки розслаблювало його тіло в блаженстві самозадоволення. Він усвідомлював, що похвали тимчасові, а за ними йде заздрість і незадоволення при відмові виконати прохання земляка.
– Мені поміняй бушлат, а мені валянки. За мене домовся з рознарядником про вихід у жіночу зону. Мене залиши в зоні днювальним, а мене…, а мене... – І вже перші дні служби принесли Зенкові купу проблем від земляків і їх незадоволення при відмові.
Ввечері, перед новим роком, до кімнати зайшов Івахів і поставив на стіл три ксіви (записки): – Це, пане Зеню, ксіви наших дівчат до москалів з бригади власовців. – Івахів, професійний кравець старшого віку, водив маленьку бригаду кравців у цех побуту на територію жіночої зони. – Ось як ведуть себе наші націоналістки? – обурювався Івахів. – Вони вже місяць переписуються.
– А навіщо ви їх записки носите? – дорікнув Зенко Івахіву. – Та вони мене дуже просять… Прочитайте їх записки! – Зенко читав одну, другу, третю і його охопило таке ж обурення, як й Івахіва. Писали дівчата гарним почерком російською мовою про свою долю, тугу за домом, про безперспективність життя, втрачену молодість і просили відписати, бо їм хочеться з кимось вести розмову. Одна з них закінчила записку: "Жду отвєта, как соловєй лєта". Одна підписалася Регіна, друга Оля, третя Дарія і четверта Дарка (Жилик Регіна з Городенки, Оля з Винниці, Дарка Баранівська з Франківщини, Дарка Колодій з Львівщини).
Зенко до півночі читав, а потім відписував дівчатам листа – одного для всіх. Писав образливого листа, соромив їх за національну зраду. Нагадував їм, що вдома за контакти з москалями дівчат стригли, а тут вони, політичні в'язні, залицяються до своїх споконвічних ворогів. Звинув листа, як колись грипс і вранці відніс Івахіву.
Відповідь не забарилася. Дівчата написали гуртом відповідь. Не оправдовувалися, а нападали (добре засвоїли принцип: хто наступає, той виграє).