Вважали це непотрібним. Гадали, що на станції працюють грамотні фізики (?!). Тепер були змушені це зробити.
Дитячий лепет. Соромно слухати.
Одні вважали непотрібним пояснити (а може, самі не знали природи дуже важливої заборони), а ми, персонал, вважали, що цю заборону можна "обійти". От і допрацювалися.
На суді одні сиділи на лаві підсудних, а другі — за столом експертів і суворо питали за все (в тому числі і за свої гріхи).
Друге. Дуже важливим фактором (хоч як це дивно чути) я вважав і вважаю високий рівень оперативної дисципліни на атомних електростанціях. Проте це характерна риса багатьох режимних підприємств, де робітники мали вищу зарплату, певні привілеї і дорожили своїм місцем. Рівню технічної підготовки, технологічної дисципліни оперативного персоналу приділяли особливу увагу!
Коріння ретельного відбору і підготовки персоналу росте з тих "закритих" об'єктів, де створювалася наша ядерна зброя. Звичайно, з часом відбір став простіший, вимоги до анкетних даних м'якші, але оперативна дисципліна підтримувалася на високому рівні.
І не має права підлеглий працівник не виконати розпорядження свого начальника. Він має можливість аргументовано заперечити проти неправильного розпорядження. Але при повторенні розпорядження — негайно виконати. А потім уже оскаржити... І біда в тому, що аргументовано заперечити було важко в тій ситуації, бо мали місце лазівки. А втім, заперечувати майже ніхто і не намагався, такий великий був авторитет фізика — заступника головного інженера з експлуатації другої черги Дятлова. Зараз ми підступили до третьої важливої причини.
Третє. Ризиковано заперечувати керівникові високого рангу. Непокірні, як правило, не подобається. Не заперечують неграмотним начальникам, мовчать і згідливо кивають грамотним начальникам.
Тому що живе в наших душах холопське виконавство, бажання розбити лоб на очах у начальства. А там, дивись, і помітять твою запопадливість. А коли ще і з знаннями слабувато? Тоді вже не до аргументованих заперечень, і без цього є грішки в роботі.
Я не працював на БЩУ і не знаю, яким би був СІУРом, але впевнений, що оці три головні моменти різною мірою впливали і на мене також.
Не дуже приємно говорити про це, але нема у мене цілковитої певності, що я не міг би повторити помилку хлопців з блочного щита управління блока №4 26 квітня 1986 року. Я також міг опинитися на їхньому місці".
Наостанок хочу навести думку такого авторитетного експерта, що розслідував причини аварії, як Валентин Олександрович Жильцов:
"Аварія на ЧАЕС показала, якою мірою треба бути компетентним, педантичним у питаннях атомної енергетики. Тут нема дрібниць. Тут треба все перевіряти і ще перевіряти. Я часто згадую слова одного із своїх вчителів — сподвижника І. В. Курчатова: "З ядерним реактором треба обходитись на "Ви", він помилок не прощає; аварії трапляються тоді, коли про це забувають..." Величезну роль відіграє кваліфікація персоналу. Взяти хоча б СІУРа Л. Топтунова. Тепер абсолютно точно встановлено, що в момент переходу з ЛАРів (локальних автоматичних регуляторів) на АРи (автоматичні регулятори) стався спад потужності реактора. Потужність "загубив" Топтунов — її було провалено до нуля. Але, поклавши руку на серце, я б не звинувачував у цьому Топтунова. Його вини в тому нема. Є брак досвіду, кваліфікації. У тому складному перехідному процесі, який відбувався в цей момент, навіть кваліфікованому СІУРу було б важко скомпенсувати апарат. Режим апарата в тій ситуації дуже нестабільний. Власне, вся ланка нещасть почалася саме з тієї злощасної втрати потужності реактора. Щоб стати кваліфікованим СІУРом, треба пройти через перехідні процеси, пізнати їх. А їх, судячи з того нетривалого часу, упродовж якого Л. Топтунов працював на 4-му блоці, практично не було. Тренажера на ЧАЕС також не було. Йому ніде було навчитися. Якби Топтунов пройшов через такий перехідний процес піднімання та зниження потужності реактора, зрозумів би його динаміку,— він би, на мій погляд, упорався. Тому що й раніше на реакторі були подібні ситуації. За це Топтунова осуджувати не можна, можна лише поспівчувати йому.
Та ось усе, що пов'язане з підняттям потужності після її "провалу",— це вже були явно неправильні дії. Тому що був дуже незначний оперативний запас реактивності. Це означає, що в реакторі залишилося всього кілька стрижнів, цілковито чи частково введених в активну зону для корекції розподілення поля енерговиділення за обсягом. Решта стрижнів були витягнуті. В таких умовах підняти потужність дуже важко і тим складніше керувати розподіленням нейтронного поля.
— Валентине Олександровичу, хто давав наказ підняти потужність?
— Дятлов. Вони мали на меті провести випробування за всяку ціну.
— А якби СІУР Топтунов відмовився піднімати потужність? Він мав на це право?
— Мав. Він міг натиснути на кнопку АЗ-5 і зупинити реактор. "Регламент" саме цього і вимагав. Реактор пройшов би "йодну яму" протягом доби, та й по всьому.
— А начальник зміни блока Акимов міг це зробити?
— Так. І Акимов міг це зробити.
— Валентине Олександровичу, це дуже болюче — надто для рідних і близьких загиблих — запитання: якби Топтунов і Акимов лишилися серед живих, вони були б на лаві підсудних?
— Так. На жаль, були б. Якби вони заглушили реактор, їх би ніхто не покарав. Тому що вони діяли б тоді згідно з "Регламентом". До того ж, як я зрозумів, як зрозуміла більшість моїх колег, на суді відбувалася гра переважно в одні ворота: довести незаперечну вину експлуатаційного персоналу. І, як видно з вироку, це цілком вдалося.
З погляду Закону, може, все й правильно: порок покарано... (Та чи весь порок покарано?) А як бути з Доброчесністю? Чи торжествує вона? Питання... Питання...
Персонал припустився порушення "Технологічного регламенту", зокрема вимоги про недопущення зменшення оперативної кількості стрижнів, які перебувають в активній зоні, менше п'ятнадцяти, хоча в ситуації, що склалася, формальне дотримання вимог "Регламенту" в цій частині зовсім не означало повної гарантії безпеки, усе залежить від конкретних умов. Тим часом я був свідком, коли доводилося працювати з набагато меншими запасами реактивності, коли здійснювався підйом потужності після короткої зупинки (надто після неправильного спрацьовування АЗ) і коли вимога проходження "йодної ями" була необов'язковою. Але чим це загрожувало? Про це справді ніде не згадувалося. Хіба що в технічному завданні чи в описі системи управління та захисту реактора в такому плані: "...оперативний запас необхідний для поліпшення маневреності при керованому частковому зниженні потужності в режимах АЗ-1 — АЗ-3..." Не гарантую точність формулювання, але те, що можлива ядерно небезпечна ситуація — про це справді ніде жодного натяку.
Було також порушено програму випробувань. Хоч яка погана вона була, та потужність реактора в ній зазначена не нижче 700–1200 теплових МГв.
Реактор повинен був автоматично глушитися за сигналом "відімкнення двох турбін". Але одна турбіна вже стояла, а на восьмій, на якій перевірявся той нещасний "вибіг", був заблокований захист, бо його "забули" розблокувати після вібраційних випробувань. У цьому серйозна вина персоналу. Тому реактор продовжував працювати ще майже тридцять секунд після вимкнення турбіни, після чого була спроба заглушити його кнопкою АЗ-5. Зробив це, згідно із записом в "Оперативному журналі", СІУР Л. Топтунов. Він же за кілька секунд повернув ключ "знято живлення муфт". Про це ми також дізналися із записів у журналі (до речі, найбільш чесно і акуратно їх вів Л. Топтунов) і з розпечатувань "чорного ящика".
Але в чому персонал правий, то це в тому, що вони насправді не уявляли всіх особливостей реактора і його конструктивних вад. При зменшенні запасу реактивності реактор РБМК практично втрачає здатність управлятися, захисні властивості погіршуються. Більше того, виникла та рідкісна ситуація, коли система аварійного захисту (АЗ) стала стартовим поштовхом, до розгону реактора. Був би аварійний захист нормальний — реактор ніколи б не розігнався, хоч яких би помилок припустився СІУР Л. Топтунов. Бо гальмівна педаль повинна гальмувати, а не розганяти автомобіль.
Коли ще говорити про обставини, що пом'якшують провину,— випробування мала проводити не зміна Акимова і Топтунова, а попередні зміни — Казачкова або Трегуба. Ті зміни краще вивчили програму, вони були готові до випробувань морально. Але ви знаєте, що вдень диспетчер Київенерго попросив протримати блок на потужності до вечора. Начальник зміни станції Рогожкін міг відмовитися це зробити. Він міг сказати, що реактор зараз працює в перехідному режимі, і АЕС не в змозі виконати вимогу Київенерго. Та з'ясувалося, що Рогожкін з цією програмою навіть не був обізнаний. Так він нам сказав, коли ми його викликали і допитували. Знаєте, Юрію Миколайовичу, мені навіть мову відібрало, коли я це почув... я не знав, що запитати... Він сидів на ЦЩУ — центральному щиті управління — і зобов'язаний був знати, що відбувається на блоці.
Це щодо "людського фактора".
Але є ще й "технічний фактор". І про це треба говорити також відверто. Адже ми зараз досконально проаналізували все те, що сталося в реакторі, лише завдяки наявності потужної обчислювальної техніки, яку ми зараз маємо. Але на рівні того часу, коли створювався реактор РБМК-1000, проектанти не мали таких потужних ЕОМ, тривимірних програм і надійної системи констант, які дали б змогу створити повну математичну модель реактора і "програвати" на ній усі можливі і неможливі ситуації та знаходити оптимальні вирішення, щоб подолати їх. Тому до аварії на четвертому блоці ЧАЕС багато що лишалося непізнаним, конструктивні вади неусуненими.
Перший блок РБМК на Ленінградській АЕС був запущений у 1973 р. За цей час у країні стало до ладу чотирнадцять енергоблоків РБМК. Ми вважали, що добре його знаємо. На жаль... далеко не все нам було відомо.
Треба чесно визнати, що складна технічна система, створена людиною, у чомусь виявилася ще непізнаною, непередбаченою. Ця непередбачуваність саме й далася взнаки у поєднанні з порушеннями регламенту та помилками персоналу. За іншої ситуації це б не виявилося.
Одна з вад реактора РБМК — відсутність достатньої інформації про оперативний стан активної зони.