Це був Шура Плінтус, правда, дуже мало подібний до того Шури, якого бачила раніш Ганна. Він тепер іще більше підріс, змужнів… "Такий, мабуть, був Нік замолоду", — подумала вона.
Шура не зводив очей із Талі. На зжовклих її щоках з'явився рум'янець, вона знітилася.
— Ну, як тобі твоя музична школа? — Таля не могла ані захоплюватись, ані гудити. Але Шура, почавши перераховувати дисципліни, які в них вивчають, кидав на Талю щораз погордливіший погляд. Ганна помічала, як під його поглядом виразніше виступають синці під Талиними очима, рельєфнішою стає зморшка на чолі. Ганна ладна була заступити її болісний вигляд своєю постаттю.
Таля сама, видимо, помічала, що вона занепадає в Шуриних очах і соромливо схилила голову.
— Ось бач, як у кузні залізом опік.
Шура показав на руці довгастий шрам.
— Це небезпечно?
Таля співчутливо попробувала доторкнутися пальцем до опеченого місця, але Шура зневажливо прийняв руку.
— Нічого небезпечного тут нема. — І Таля ще більше засоромилася. Тепер Шура зовсім фамільярно почав розпитувати про колишніх шкільних товаришів, про вчителів. Але оскільки Таля не могла нічого цікавого сказати — вона сама давно нікого не бачила — він почав прощатися. З виразом дорослого мужчини потис Ганні руку, квапливо простяг Талі. В його короткому дотикові вона відчула міцні м'язи, молоду гарячу кров, а разом і прикре почуття того, що вона зовсім загубила свій вплив на нього. Перед ним молоде життя, а себе вона розтратила.
Таля вже загубила свій завзято-діловий вираз. До редакції вона ввійшла поруч із матір'ю вже зовсім пригнічена. Так само й Ганну залишила її певність, коли редактор досить люб'язно заявив їй, що він тут зовсім ні до чого. Статтю подав сам секретар бюро винахідників товариш Войтенко, він написав її на підставі досліджень комісії.
— Йдіть до бюро й доведіть їм, якщо у вас є які дані. Може, й справді тут є підступ, але ж так написати протест голослівно ми не можемо.
Ганна мусила скоритися такій логіці. Навіть не наполягавши, вона вийшла з редакції, певна того, що в бюро вона доведе.
Цього разу її прийняв секретар бюро, той самий Войтенко. Підійшовши до нього заздалегідь упереджено, Ганна мусила переконатися, що це людина незлослива й лагідна. Він власноруч приніс для Талі стільця і, сівши, сам увесь перетворився на слух.
— Так, так! — співчутливо проказував він за Ганною. І Ганна, підбадьорена його співчуттям, почала розповідати, як Нік працював над своїм винаходом, як він демонстрував його перед гостями й, нарешті, про його загадкову загибель, унаслідок чого Вольський скористався його генератором і видав за свій.
— Ось дочка Бачинського, яка, здавалося б, має право претендувати на цю компенсацію, — додала Ганна.
Войтенко вибачливо посміхнувся, але зараз же прибрав ділового виразу.
— Річ у тому, що сам Вольський не відмовляється від того, що Шальвій передав йому лабораторію й усі матеріали Бачинського. Ці матеріали ми прийняли від Вольського в присутності самого Шальвія, вони тепер лежать у нас в архіві. Вольський пояснює, що матеріали Бачинського лише штовхнули його на нову ідею. Він зробив новий розрахунок, і внаслідок цього маємо генератора зовсім нової конструкції. Коли б ви могли розібратися в матеріалі, ви б побачили, що коефіцієнт корисної дії в розрахункові Бачинського зовсім не такий як у Вольського. Так само як різна індукція якоря, різні деталі, скажімо: пази, зубці… Генератор Бачинського ж був зруйнований, так же? Трудно реставрувати чужу машину, особливо, коли нема достатніх матеріалів.
Ганна схопилася з стільця:
— Неправда! Матеріали всі були.
Войтенко розвів широко руками:
— Про що ж тоді нам розмовляти? Я вам кажу те, що є. Це каже ціла експертна комісія.
— Значить, Вольський не передав усіх матеріалів.
— Кажу ж вам, що Вольський передав нам усе в присутності Шальвія.
— Тоді Шальвій утаїв.
— Це ж ваш чоловік, — із докором промовив Войтенко. — Чому ж ви тоді не оберігали ті матеріали?
— Я була тоді хвора.
— То ж бо, — промовив Войтенко тоном, в якому звучала певність того, що й тепер вона не зовсім здорова, а власне, вона ненормальна.
Ганна це відчула й раптом соромливо принишкла. Вона ще боязко глянула на Талю, але й у Талиних очах прочитала собі докір: "дурниці ти говориш, мамо". Ще поривалася Ганна щось сказати секретареві, але той ввічливо їй уклонився:
— Вибачте… Я більше не маю часу.
Швидко збігала Ганна по сходах і з кожним кроком почувала, що вона спускається в безодню, з якої їй ніколи вже не вийти, а поруч якийсь розпачливий голос кричав: "Невже Ніків винахід — лише її ілюзія? Невже вона?.."
Але, вийшовши на вулицю, де було багато березневого сонця, Ганна стишила свій крик. Усе було природно й нормально. Зима вже каламутними струмками збігала в береги. Ганна так само мусить знайти своє річище й доплисти до тихої затоки. Думки їй потекли зовсім повільно; відірвавшись від ілюзорного тла, вони шукали практичного опертя тут, на твердому брукованому ґрунті вулиці.
Поруч із нею йшла Таля. В постаті й навіть у її ході почувалась якась ворожість до Ганни. Може, тому, що та її безплідно водила за собою, переконавши в якомусь обов’язкові, а може, тому, що Ганна так непристойно поводилася з ввічливим секретарем бюро… Проте Ганна мусила потурбуватися про неї. Генератор і рента з нього — міг потурбуватися. Що вона має робити, щоб забезпечити її? Хіба найнятись до кого за хатню робітницю.
XI
— Доки ви будете там сидіти? — роздратовано скрикнула Ганна. — Суп холоне.
До Ганниної кімнати, що правила й за їдальню, з одного боку увійшла Таля, а з другого — Володимир. Таля, ні на кого не глянувши, сіла край стола і знову заглибилась у книжку, поки мати насипала їй у тарілку. Так само й Володимир, сівши з протилежного боку від Талі, загорнувся газетою як завісою. Ганна сіла між ними обома, кинула кілька докірливих поглядів на одного й другого, почала їсти. За її прикладом нахилився над тарілкою Володимир, а слідом і Таля.
— Здається, треба присолити? — промовила Ганна, але їй ніхто не відповів.
Обід проходив у мовчанці, й так само, пообідавши, всі мовчазно розійшлися. Володимир зачинився у себе в кабінеті, Таля сіла за піаніно й почала грати свої етюди, а Ганна перейшла в кухню, і звідти долітав брязкіт перемиваних тарілок, ножів та виделок.
Ось уже з місяць триває в Шальвієвій родині такий стан мовчазної незгоди, але, в усякому разі, вже не такої гострої, щоб замикатися одному від одного. Хоч довгий час тривав і такий стан, коли одне одного не бачили по кілька днів. Власне, Ганна з Талею бачились щодня. Вони обідали й вечеряли завжди разом, але тоді, наївшись, Таля кидала кудись до стін своє "дякую", відходила до піаніно чи й зовсім виходила з дому на вечір, якщо не приходив хто-небудь із її товаришів. Тоді Ганна залишалася серед глухих стін, відчуваючи вороже оточення колись близьких їй людей.
Звичайно, Ганна знала, що Володимирова близькість великою мірою була ілюзорна, але ж у цій самоті так хотілося вірити в неї. Хіба ж, кінець кінцем, не заради Ганни він пішов на злочин? Хіба ж не вона колись давала йому імпульс до творчості? Коли б була не знищила його опери, вона й тепер утішалася б із ним незабутніми хвилинами, а так і сама скніє в самоті, і з нього зробила бездушну тінь. За довгий час вона жодного разу не чула в нього музики за стіною. Та, може, й справді не було жодного злочину з його боку. Хіба хоч раз вона поговорила з ним по-людськи?
Але Ганна відгонила від себе такі вибачливі настрої. Чи не є це гешефт[35] зі своїм сумлінням перед загрозою того, що ось вона з дня на день сподівається матеріальної кризи? Справді, де ж вона при такому безробітті знайде собі працю? Хіба спроможна вона утримувати Талю? Правда, у Володимировому приміщенні є чимало Нікових речей, які б вона могла спродати. Хоч би хутро. Але вроджена вразливість підказує Ганні, що такий крок був би надто брутальний щодо Володимира, особливо тепер, коли він, як господар, заплатив у домоуправу за приміщення та комунальні послуги. А проте якогось виходу треба було шукати. Життя про це настирливо нагадувало. І Ганна іноді до пізньої ночі перекидалася з боку на бік, безсила придумати щось певне. Іноді вона чула в такі хвилини, як у вхідних дверях шкряботів ключ, Володимир проходив у пітьмі через її кімнату й, зачинившись у кабінеті, кидав до неї крізь щілину смужку електричного світла. Тоді Ганна, як загіпнотизована, прикипала очима до смужки, й коли вона згасала, Ганну знову огортала холодна безперспективна пітьма.
Іноді вечорами Ганна чула за Талиними дверима сміх її товаришів та подруг. Останніми часами Таля часто збирала їх до себе, ніби для того, щоб їх галасом заповнити порожнечу своєї кімнати й своєї душі. Сама Таля, що при матері була похмура й мовчазна, тоді голосно реготалася. Правда, той сміх був якийсь хворобливий. У ньому Ганна болісно відчувала, що то глум з усього, що досі було дороге Талі. То сміх із неї, з матері, то сміх із Володимира, сміх, може, з останньої її надії — Шури.
Раз Ганна чула, як Таля в компанії подруг із сарказмом говорила про нього:
— Така ж довготелеса жирафа, але скільки уявляє про себе! Носа задер, як телескопа… Подумаєш — інженер!
Взагалі, здається, Таля ні про кого нічого доброго не говорила тепер. Перед хлопцями подругу вона називає "манірна, як стара дівка", хлопця — "квач". Зо всіма вона безцеремонна й насмішкувата. Одного з садизмом лупить кулаками, другого фамільярно обіймає, але коли той поривається її обійняти — несподівано одержує ляпаса. То раптом у когось із зубів вириває цигарку й починає сама пихкати, примруживши розпутно око. Гасить Таля цигарку на обцасі[36]черевика, піднявши високо ногу. Іноді вона пристрасно танцює фокстрот, а то розважає гостей своєю грою. У неї прекрасно розвинена техніка, але репертуар її: "Танго смерті", "Таїті Трот", "Екстравагантний танок"…
Бувало кілька разів, що Таля поверталася додому пізно ввечері, була надто розчервоніла, як для її блідих щік, а очі їй хворобливо блищали. Ганна пильно вдивляється:
— Ти десь пила?
Але Таля зневажливо мовчки проходить.
І так завжди, коли б Ганна не озвалась до неї.
Часом Ганну пориває рішуче взяти Талю в руки, але при такому намірі завжди їй спадало на думку: чи ж надовго? Чи не дійде незабаром вона такого стану, що самій доведеться йти на вулицю? Вже не ходить вона тепер ні в оперу, ні в кіно.