Скривджені грабунками болгари, виснажені поборами Симеона і Сурсубула для безперервних воєн селяни могли повстати... Ослабити ж зараз імперію ударами й пограбуваннями русів — це велика допомога Болгарії. Сурсубул радив Олегові: — Нині для тебе вигідний час. Греки з полководцем Імерієм вийшли із столиці і б'ються з арабами. Провінційна знать повстала разом із полководцем Андроником Дукою. Патріарх Николай з ними також. Андроник хоче сісти на трон. Доля відкриває тобі шлях на Царгород,.. Може, сам візьмеш вінець кесаря! — підігрівав честолюбного варвара досвідчений царедворець Симеона. Олегова рать нарешті рушила — плавом і берегом. Але помилився Сурсубул: полководець Імерій швидко дізнався про рушення русів, уклав перемир'я з арабами і пішов русам назустріч. Поки він ішов, руси уже встигли повоювати багато градів і портів, там пограбували храми, склади, гавані. Лодії русичів уже поважчали від здобичі... Добре, що все це дісталось тільки їм, болгарської раті все ще не було!.. Сольба від Імерія зустріла Олега вже поблизу Хрисополіса, під Царгородом. Послів було п'ять. Олег зібрав своїх радців — і бояр, і Претича, і Степка-книжника, і болгарина Варлама, що був від Сурсубула. Посли принесли світлому руському князеві дари. Варлам сказав, що "світлим князем" горді ромеї називають не всіх вождів варварів, а лише володарів могутніх народів, рівних з Ромеєю. Через тлумачів посли казали: — Наші кесарі, дані Богом, Лев з Олександром, хощуть творити з тобою, світлий княже, мир і любов. І просили ці дари прийняти. — Скажи їм волю мою, — велів Олег Степкові.— Ими ми ся по дань! Платіть мені данину, яко за Оскольда платили. — Ми не знаємо такого ряду з Оскольдом. Не можемо платити, коли немає харатьї, — хитрі посли напевно здогадувались, що Олег не мав тієї давньої угоди. — Є така харатья у вас! — розсердився Олег, бо все виходило так, як казав Сурсубул. Але посли гуртом заговорили, замахали руками: — Якби була, ми знайшли б у наших хронографах. У нас нічого не пропадає, все записується, все зберігається хоч за тисячу літ! А тут нема! Бо й не було такого... То все вигадки болгар... Вони найлютіші, найпідступніші наші вороги! І проти нас усі народи нацьковують. Ми це знаємо. Коли хощеш — зараз новий мир і любов покладемо між нами. Будете мати, що захочете... А ще, коли бажаєш, царські мужі тобі покажуть всю нашу землю грецьку — і багатства наших садів, і золоті бані храмів і палат, і дивної краси каміння зі всього світу, і страсті Господні, і вінець царський, і хламиду багряну, і мощі святих... . Гречини були готові на все — їм був потрібен мир. — Маю раду держати...— гордо сказав Олег. І держав раду. Карло і всі варяжини радили взяти дари від кесарів і покласти нову заповідь — по дванадцять гривен на ключ, на всі дві тисячі лодій. І створити новий ряд. Тоді сказав Степко: — Княже! Сотвори новий мир, але візьми і Оскольдову данину. Є у мене харатья про сіє. Ось вона! Я склеїв пергамен, який ти колись порубав... у церкві Оскольдовій... Я його прочитав. Тут! — він підняв над головою шмат жовтого цупкого пергамену,— тут ця харатья з гречинами. Олег не йняв віри. Звідки він знає про церкву Оскольдову і про те, що він там щось порубав? Невже там ще хтось був тоді? Він пам'ятає тільки безрукого священика... Його думки перебив Варлам: — Ромеї не візьмуть сю харатью. Скажуть, посічена на шмаття. — Я перепишу її, — Степкові очі аж засльозавились від палкого бажання добитись своєї правди. Бо це була та правда, яка пекла очі находнику-владці, бо це була давня велич Києва, яку ніхто не міг повергнути... Мабуть, Олег збагнув горде бажання молодого киянина. Перша радість його враз погасла. Визнати цю харатью Оскольда — тож визнати його закон, його державу, його велич, а своє зло і ницість. Тоді вийде, що він, Олег, розбійник, не по правді знищив великого державця київського, а яко злодій. І простолюдини піднімуть проти нього кілля і меч. Але... ця харатья зараз віддасть йому небачені багатства! Він їх усіх купить, ощедрить, одарить... І стане їхнім улюбленцем. З досвіду знає, що славу і любов у черні можна тільки купити... І будь ти хоч яким високим і гідним, та, якщо не даватимеш простолюддю дешевих благ і добр, будеш ним проклятий. Як і той же Оскольд: адже тоді, коли він його привселюдно вбив на почайнівському пристанищі, ніхто не заступився за свого великого державця. Ні бояри, ні чернь градська. А він, простий воєвода, чужак, роздавши тоді їм набутки князевих комор, відразу ж сів на княжий стіл. І ось тепер навіть посли-гречини величають його "світлим князем"... — Ще треба подумати, Степку... Порадитись...— відповів неохоче Олег на слова свого тлумача-книжника. — Що думати? Ось я зараз сяду і почну переписувати. Вели дати тільки тонкий пергамен. Писало у мене є!.. По обличчю Олега ковзнула нерішучість. Карло підсунувся до нього ближче і радив інше: — Вели, княже, сольбу призначити до кесаря. Я і Стемид вирвемо у нього все. І воювати ромеїв не доведеть ся — усе нам віддадуть і без того.. Варламу це не подобалось. Русичі хочуть мирно відійти від Ромеї з багатствами, не послабивши її. Це невигідно болгарам... Русичі мають вимагати усе! Отой Степко має слушність: харатью треба переписати і за всі роки стягти з ромеїв!.. І він сказав: — Я допоможу, княже, переписати харатью Оскольдову. І візьмеш більше, аніж дають. — Да буде...— зрештою, Олегові це дуже вигідно. — Але нехай зараз Карло і Стемид із Степком напишуть ще й свої статті. Рать має скоро вертатись. Варлам і Степко перезирнулись. Їм хотілося іншого. Тим часом почали частуватись винами І солодощами, які привезли посли, Гречини розвеселились, оповідали Олегові і старшинам, які великі багатства вони беруть за Джурджанським морем — у Табаристані, Гиляні, Абесгуні. За один похід усю дружину руську можна було б одягти в золото. Вся Русь купалась би в перлах і спала б на ось таких пухких килимах, на яких вони зараз сидять і п'ють вино... Лише треба звідти трохи потіснити сарацинів-арабів... Варлам крутив головою, нашіптував Степкові: — Ромеї хощуть штовхнути туди русичів. Аби вони від— тягли на себе тих сарацинів. Ромея тоді вільніше зітхнула б!.. Хай не піддається князь. Скажи йому... — Степко згідливо кивав головою і переказував Олегові слова Варлама. Якщо русичі підуть у Табаристан, вони допоможуть Константинополю. А Болгарії буде біда!.. Олег і сам це розумів. Та що йому? Він одну руку вітально простягав до болгар, другу ж — до ромеїв. У нього своя дорога... Як і в Симеона... Симеон не пішов проти греків. Відбившись від мадяр, ринувся проти маленької гордої Сербії, яку не підкорили сусідні хижаки і яка опиралась то на греків, то на болгар. І вистояла... Тепер диявол упіймав захланне серце великого державця! На мізерній заздрості упіймав!.. Тоді ніхто не здогадувався, що ця велика кривда до маленького народу колись призведе всю справу могутнього Симеона до загибелі. Важке горе світові від легких спокус державців.
ЛУКАВИЙ ВІК
Олег повернувся до Києва зі славою. Але — дивина! — не гріла вона його. Кияни, діставши чимало різних добр, все одно спогорда поглядали на нього. Потіснили з Княжої Гори варяжинів, випхали Свенельда до деревлян, коли їхні мужі ізійшли в похід. Свенельд відтоді заволодів деревською землею, сів там і до Києва не ліз. А тут був Ігор. Навколо нього вилися-крутилися значні київські бояри та їхні діти — боярчуки. Величали Ігоря князем, жону його молоду княгинею. До Олега спочатку сипонули, доки він роздавав усе, що привіз, а потім знову подалися туди. Ніби кололи очі Олегові, що Ігор князь, жона його високого роду, а ти рівня нам. Пощо гнути хребта перед тобою? Осудливо позирали в його бік — пощо цей сивий крук, що невідь-звідки залетів сюди, не віддає високородному переємцю державного керма? Колись же мовив, що Рюрикович є законним владцею в Києві і йому має належати вся земля. А бач, не віддає її Ігореві, хоч сам уже он який старезний. Навіть до боярині Гордини перестав їздити. Боявся, що розлючена господариня піділлє і йому отрути. А не їздив тому, що йому оповіли: без тебе жила бояриня з воєводою, з Щербилом твоїм... Щораз менше бояри приходили до його гридниці. І Олег збагнув, що його час вичерпується. Тому це зрадливе боярське плем'я, розхапавши його золото-паволоки, нині чатувало, хто більше сипоне їм у гамани. Ігор — молодий, дозрілий муж, либонь, більше трьох десятків літ за спиною. Йому й кермувати у Києві. На нього й сподівалися... Вишгородський терем також доживає останні дні своєї величі. Гордина геть зовсім звелася, на люди не показувалась. Прозвали її злою відьмою, отруйницею. Хтось ніби угледів, як ночами вона перекидається чорною гадюкою і котиться по лугу, коли стоїть місяць у повні. Тож і Щербило відцурався через те від неї. Істинно рече народ: неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся... Щербило відцурався і від Олега за гріхи свої з Гординею. Йому тепер нікуди не було вороття — ні додому, до сліпого брата, ні до Гордини, ні до Олега... Та Олегові було не до них. Мав для себе вирішити важливіше — як бути з Києвом: добровільно віддати Ігореві з Ольгою, відмовитись самому від керма, чи знову підім'яти їх під себе. Щоправда, по смерті люди назвуть його подвійним злодієм, що забрав владу і в Оскольда, і в Ігоря. Але то буде опісля... А зараз він забрав би знову жорстоку силу. Тепер бачив, що всі оті лакузи, що перед ним хилились, по смерті його першими плюнуть йому в очі і в душу. О, доля володарів! Наприкінці життя вона в усіх однакова — тепер він це знав. І знав, чому всі владці до останнього свого дихання тримаються за владу навіть... уже мертвими руками! Бо вони бояться своїх лакуз. Через те хочуть змусити їх хоч за життя коли не шанувати, то мовчати!..— ненавидячи... Втім, чув себе викинутим із життя. Слабіло тіло й руки. Уже не бурунили кров дзвінкі київські весни, дніпрова хвиля клекотала уже не заклично, не рвався до походів. І навіть грайливі іскристі очі Гордини не викликали ні жадань, ні гніву. Навіть на злість не вистачало сил — лишалась сама байдужість. Бо не міг змінити життя, яке пливло повз нього. Скоро ця байдужість заповнила його. Більше жив спогадами, в яких піднімалось марево давніх хитрощів, лукавств, битв, пожеж, підступів...