Коли ж слухаєш його оповідання, то все оживає, стає перед очима.
Я й не думаю відтворити той оповідальний чар, однаково, ним володів тільки Будяк, але пригадую дещо з його оповідань, усе з його власного життя.
Будяк вибрав собі учительський фах тому, що хотів подорожувати, а вчителі мають три місяці оплаченої відпустки. Був він і в Парижі, і в Лондоні, був і в Африці і брав участь у війні на боці бурів. Був у Німеччині. Великий поклонник Кнута Гамсуна, Будяк їде до Норвегії, спеціяльно, щоб побачити великого письменника. Недаром же він плекав оці вуса (не Вільгельма Другого, а Гамсунові), вивчав мову. Тут трапився з ним такий казус: ось, нарешті, зустрівся він із знаменитим письменником і тоді виявилося, що він вивчав не норвезьку, а шведську мову. Так і не розговорилися...
Про Францію його оповідання найцікавіші. Навіть не бувши ніколи в Парижі, відчуваєш із цих оповідань паризьку атмосферу. Хоч би в якому ви були ритмі і настрої, а вийшовши на вулицю, відразу вливаєтесь у юрбу і стаєте частиною цієї веселої великої істоти-маси. Таке сильне вуличне життя там. Ця юрба життєрадісна, весела, бурхлива, безжурна. Назустріч — дженджуристі молоді люди: той вимахує паличкою, той насвистує, той наспівує... Жінки наче й просто одягнені, але так елегантно, що найнегарніша парижанка — красуня. Куди німкеням! Німка вдягне щось біле й стає широка — ну, корова ж! На вулицях Парижу усі й танцюють у свята. Тоді вже нема ніяких рангів, СОЦІАЛЬНОЇ прірви: аристократка танцює з робітником і ніхто не бачить у тому жадного дива...
А що розказував Будяк про Англію, то просто не хотілося вірити на тлі нашої дійсности. Там, за конституцією, — "мій дім — моя фортеця". Поліція не має права зайти до приватного мешкання. Злочинець може там жити безконечно — аби не вийшов на вулицю. Що приватне, те священне. Там пошта пересилає все, навіть грудних немовлят, настільки все налагоджене. Будяк зайшов і до лондонського музею — і знайшов там усю доісторію України, навіть трипільські вази...
А тепер — південь України, Чорне море, Одеса за царських часів. Булочка — 1 копіка, оселедець — 3 копійки. Лежать на березі моря босяки і сплять, а на голих підошвах у них написано: "1 карбованець". Це значить, що ніхто не сміє збудити цього суверенного і незалежного індивіда, а як хто збудив, — гони одного карбованця! Борони, Боже, постукати пальцем у ту підошву з ціною. Це означає, що ви повинні заплатити за те, що потурбували босяка...
Будяк тоді працював у ВУФКУ (себто кінофабриці), був розведений із жінкою, сам виховував сина і ото для нього писав свої дитячі книжечки. Здається мені, що тільки він один із старших письменників прийшов до літературної організації "по-жовтневої доби", та ще й до спілки селянських письменників. Який жаль, що талант оповідача не йде впарі з писальним. В писаній творчості нема того Будяка, який розцвітав, коли оповідав. Повість його, "Записки вчителя", не ввійшла в фонд української літератури. А був же він учасником журналу Українська хата.
23
А тепер я бачу себе серед білих садів, село потопає мов у снігу в цвіті вишень, слив, яблунь, а на землі теж ця біла повінь білорожевих пелюстків. Як і чому я йду цими селами, — не можу пригадати, тільки пригадую моє неймовірне здивування: як це я могла жити в місті? Це травень, значить я йду додому на Великодню перерву, мабуть, я їду підводою, а щоб легше коням, то трохи й пішки...
Але цей образ витісняє другий і той другий вже не весна, а літо. Я йду стежкою у полі, між колоссям. Сама-самісінька, тільки жайворонки в небі співають. Небо, жито і я. А жайворонків не видко. І оця золота хвиля навколо. Раптом серед цих чотирьох компонентів моя особа зникає. Натомість — я скрізь. Це справжня нірвана, але без наркотиків, без йоґічних вправ, тільки десь узялася з повітря.
Як же я опинилася тут? Дуже просто. В Києві у книгарні зустріла я Кошовенка, що вчився у ставищанській педагогічній школі, в молодшій клясі. Ми не приятелювали тоді, ніколи не перекинулися словом, але тепер у Києві ставищанське минуле нас зріднило. Він — учитель, купує підручники для своєї школи. Книжки вже відправив, а мені пропонує разом до Білої Церкви поїздом, а тоді пішки. То правда, на Сніжки, мені трохи круги, але душа просила такої подорожі, щоб колосся черкалося об коліна. Так і зробили. Всю дорогу ми проговорили, не зчулися, як і пройшли 50 верстов, і я дивувалася, як це я тільки тепер відкрила такого тонкого, всебічного співрозмовця. Ще більше здивувалася я, що цей природний інтелігент виріс у звичайній селянській хаті. Але яка ж то хата! Зайдеш у неї, як у сальон, така чистота й естетика панує тут. Та й мати ж Кошовенкова здивувалась, побачивши, яку товаришку привів її плеканий син.
Мабуть, добре наполохалась. Що це за дівчина, що сама з хлопцями шалається полями? Ну, нічого, переживемо й це! Переночувала я в Сніжках, а вранці Кошовенко провів мене півдороги до Жашкова і оце я йду сама собі ще п'ять верстов та переживаю те, що є найкраще на цьому світі.
* * *
Я ж так і знала! Коли побачила вдома у Жашкові Петра Товстолужського, то перше питання його було: — Чи ти вже в комсомолі? — Ні! — Чому?
Що я йому мала сказати? Сказати, що мене відштовхує мертвечина в цій організації, штучна мавп'яча крикливість, оця вимога "активности", — коли я більше здійснююся в емоціях, ними обмотана, як одежею. І це ж також активність, але внутрішня. А вона там не ціниться ні на шаг, а Борис Коваленко, якби почув, зараз би назвав чужою ідеологією, буржуазною містикою. Крім цього всього, — нащо мені силувати себе, бути в напруженні? Мусіла б я не признаватися в автобіографії про націоналізацію майна мого батька або "відмежовуватися", писати відречення від батьків... Ні, ні, несила! Не хочу мучити себе, і так уже маю травму. Знов цього року хтось невідомий прислав мені картку комнезаму, хоч Саша Цимбал там уже не працює.
А розказують мені вдома, що було так. Приїхав до Жашкова ревізор, що мав почистити склад комнезаму. Чомусь його призначено було на постій до нас (я думаю, що послав Петро Товстолужський). І ото він дуже уважно про мене розпитував, а всі в хаті, та ще й Ганя надодачу, найдокладніше все про мене розказали: про мої піші "походи" і плачі, і читання при сліпавці, і вже не знаю тільки що. — Ми думали, що там не знати що буде, — казала мама, — а він розпитав усе й поїхав.
— Хто ж він такий був? — питала я. — Не знаємо прізвища, але українець. — Так я того доброчинця ніколи й не побачила. Отож він і затвердив моє комнезамство, отож і прислали мені новеньку оранжову картку перед чисткою в ІНО. Якісь сили пильнували, щоб я таки не була вигнана. Якась рука й потім присилала мені комнезамську картку. Примушувала мене підтримувати брехню, що я її не хотіла і що надовго ввігнала в люту депресію. До брехні була в мене відраза, це не тільки невміння...
(Тепер, через півстоліття, я думаю: "І чого я була така дурна? Не я була нечесна злочинниця, а мені злочин робили, спричиняючи душевне каліцтво. Ніякого злочину-гріха в моїм бажанні вчитися не було, я мала право хоч би й тому, що в моїх батьків пограбували засоби мене вчити. На жаль, тоді такої свідомості я не мала.)
Чомусь нічого з цього літа не пам'ятаю я в Жашкові. Якісь уривки. Ну, з Тимком Кравченком говорила і з цієї розмови запам'яталось мені слово "шляшок". Подобалось мені точне означення. Тимко, почувши, що вже щось моє навіть видрукуване, сказав: "Ну, ти вже маєш собі якийсь свій шляшок..." Еге, я вже навіть дістала від редакції харківського журналу листа, щоб я присилала їм свої твори, будуть друкувати...
Ну, дід наш уже помер — від білої гарячки, з пияцтва. Ганя вже подумувала про якусь роботу, збиралась їхати до Києва, щоб пройти бухгальтерські курси. Вітя вже підростав і був дуже веселий, гарненький білявий хлопчик з дівчачим обличчям... Тітка Тодоська приходила щодня, вже постаріла, побабчена, сідала на низенькому стільчику та поволі й нескладно оповідала про сільські новини...
І от в цей незначний подіями час дістаю я з Києва листа! Від професора Романа Черанівського! Я ж таки написала йому щасливого листа, але зважилася вислати вже після того, як склала іспит. Навіть подала адресу — до Жашкова, бо не могла уявити, як би це я могла дивитися йому ввічі після такого признання.
Читала й перечитувала, і ще раз читала, читала, читала... Щаслива ходила і не треба було мені більш нічого, бо з самого листа йшов той чар, як ніколи ні від кого, той тонкий аромат, як ніколи вже більше у житті. Ясно, що я з Жашкова написала моїй любові ще одного листа. І знов дістала відповідь. Щирого й молодого, без жадних хитрощів. Цей лист кінчався запрошенням прийти до канцелярії педагогічних курсів на Думську, де він ректор, — щоб особисто познайомитися.
Я просто боялася цієї зустрічі. Що то могло б вийти з неї? Перше, — він розчарується, побачивши таку шерепу. Друге — він зрозуміє мене, як легку шукачку пригод, і так "заграє". Образить і зіпсує свій образ і ту дивну святу еротику. Ні, краще не бачитися. Чого він запрошує, як любить свою дружину, а мене... "Вас я не пам'ятаю, абсолютно не пам'ятаю..."?
Та страхи мої зайві. Повернувшись до Києва я довідалася, що професор Черанівський виїхав у Казахстан на працю в університеті, в Алма-Ата.
Через 15 років мені над ранок приснилось оповідання, так наче я щось читаю. Прокинувшись, я швиденько записала, наче з писаного, а ті два листи Романа Черанівського дослівно вмонтувала. Оповідання це зветься "Дві". Листи зберігались у мойому київському архіві, але все те давно пропало.
24
З початком нового академічного року в нашу кімнату вселили ще двох дівчат. Тосю Прокопович із біологічного факультету, та кубанку Ніну Орел із соцвиху ("соціяльного виховання"). Тосю я запримітила ще на основному курсі. Вона була з Воронцово-Городища, сирота, мала опікунів. Ніна Орел десь скоро поділася і ми жили утрьох дружно, в тій студентській атмосфері, що я люблю. Ми вже мали навіть примуса, то ще щось на ньому й варили. Хто були наші сусіди з інших кімнат, я ніколи не знала, ото тільки, що в сусідній кімнаті ч. 18 жила Дуся Півень з малими дітьми, сестрами й братами, вони залишилися сиротами, то вона мала їх усіх із собою.
Заводився звичай, що по неділях до нас хтось приходив.