Він заспокоївся, помітно повеселішав, дуже просив заходити до нього.
Ю. Шевельов теж у тяжких умовах — заробітку нема, на утриманні стара мати. Але держиться шляхетніше. Взагалі він значно культурніший. Викінчив оце досить велику працю: "Що дала Галичина до скарбниці укр. мови". Розповідав згір-чено, що метиковані наддніпрянці на чолі з проф. Дубровським склали окремий "східний реферат" при УЦК. Це дає їм сяке-таке матеріальне забезпечення, але водночас відокремлює їх від захід, українців. Нерозумно, недоцільно. Безглузда політика. Треба буде в цій справі поговорити докладно з Кубійовичем.
У неділю їздив з п. Темницькою до с. Злоцького під Мушиною. Там живе Люба Кот із родиною. Люба страшенно зраділа моїй появі, але до неї якраз приїхав наречений із Самбора, якийсь дантист, що плазує коло неї і називає її не інакше, як Лю-бусечка. Слина, сироп — гидко... Вона його не любить, а він уже три роки домагається її руки. Люба була збентежена, я теж почувався негаразд. Мене застукав дощ, і я мусів у них ночувати. А на від’їзді все одно, впіймавши хвилинку, міцно націлував її. Дуже просила, щоб сьогодні конче приїхати. Не поїду.
Там же був у школі, де відзначався день матері. У великій залі повно селян. На стінах — портрети укр. класиків, тризуби й жовто-блакитні прапори. Сцена заквітчана зеленню. Хор, декламація, сценки патріотично-українського змісту. Все це — у виконанні учнів, і тематику дібрано так, що ввесь час звучить ідейний мотив матері й сім’ї. Виконання іноді дуже наївне, безпорадне, але зворушливе. І присутні селяни слухають надзвичайно уважно, захоплено. Звертає увагу, як лемки вимовляють і наголошують літ. українську мову, що нею складено матеріал до виконання. Це їм не легко, а, проте, стараються. А найголовніше — ось тут, на останніх західних причілках землі української, тут, де недавно ще так заповзято русифікувала цих лемків московська агентура і полонізувала польська креатура, — тут все одно звучить укр. мова, височить золотий тризуб, висять жовто-блакитні прапори, і абсолютна більшість лемків називає себе гордовито українцями.
4/УІ — 44 р.
Неділя. Зелені свята. Сіре небо, дощ. Вже два тижні день у день дощ. Було тільки три дні ясних.
Джулиба, якого я конче ждав на свята, не приїхав. Хоч наступ большевицький ще не розпочався, але треба загодя розв’язати справу щодо місця дальшого мого побуту. Я, та й інші представники укр. інтелігенції, — наче отой табунець диких качок: сполошать їх в одному місці, і вони хутчій табунцем рвонулись, перелетіли на інше, але згодом загроза й туди починає наближатися, і вони знову зірвалися із болота та й майнули на нове місце... Нема певности, нема можливосте організовано поєднатись у єдину суцільність (все табунцями — це й німцям на руку), нема можливосте з’єдиненими силами поставити спротив, вийти з цього стану розпорошеної "дичини" й обстоювати свою гідність. Правда, починає відчуватися й багатьом даватися взнаки УПА. Але, на мою думку, це — рух, в якому стільки ж героїзму й посвяти, як гістерії і відчаю. Поки він не оформиться під рукою справді сильної і мудрої людини, буде він лише модерною гайдамаччиною. А може, — це будуть і нові, модерні... Крути? До речі, в одному з останніх чисел "Крак. вістей" є повідомлення (на підставі матеріалів берлінських і бухарестських кореспондентів) про відозву Хрущова й Гречухи до повстанців на Центральній Україні. Мовляв, дарують їм "обдуреним ворогами" життя, якщо вони покинуть повст. загони й покаянно прийдуть до НКВД. Старі-старі большевицькі штучки! Але показово: значить, повстанці досить відчутно допікають большевикам, коли сам Хрущов і Гречуха "зволили" станути з ними до розмови.
За останній час багато читаю, роблю нотатки до роману, до новел. Серйозно міркую над двома п’єсами: однією — сучасної тематики (галичани і наддніпрянці, мотив "близьких і далеких"), другою — історичної тематики, а саме розгром москалів під Конотопом Виговським. Показати нарешті загалові, що й ми москалів знаменно, дошкульно били. Це багатьом (особливо наддніпрянцям) мусить протерти, провітрити мозок і пильніше, тверезіше поглянути на самих себе.
Читаю тепер переважно книжки (що тільки можу дістати), в яких трактуються питання нашої давнини, традиції, героїзму народу.
Вчора увечері пішов у гори, наламав клечива й прибрав дещо свою кімнату. Зелень у хаті! — як це гарно, просто ніби, але урочисто. Воно зворушує, нагадує мені одразу дитинство. Шкода, що нема запашного татарського зілля. Тут навіть липи нема. Я сьогодні думками й серцем — отам, над Роською, в Тетієві, на моїй любій Київщині.
5/УІ — 44 р.
Сонце. Прохолодно. Зраня забігли до мене дівчата — Вірочка й Орися (буковинка) — пропонують піти на прогульку в гори. Піду. Вчора був у церкві, автокефальній. Громада евакуйованих наддніпрянців винайняла тут велику залу й улаштувала в ній церкву. Просто, скромно, прибрано зеленню, а була в цій скромній простоті урочистість. Багато людей, багато й галичан та буковинців. Правив єпископ у співучасті двох священиків. Дивлюсь, а один із них — Олександер Іванович Попов, колишній професор Харк. університету, мій добрий знайомий, навіть приятель, з яким ми колись у нього ж на дачі купались у Дінці та цілий день горілку пили (був ще тоді Ів. Панасович Соколянський). Проповідь виголошував другий священик, проф. Київського університету. Розумну проповідь сказав, поетичну, натхнену (образ четвертої свічечки, вогонь якої намагається донести додому — отак, мовляв, і укр. нарід намагається зберегти вогник своєї духовости, хоч бурі й негоди силкуються його згасити. Цитати з Олеся й інших укр. поетів). Зворушив. Багато хто плакав, навіть чоловіки. І говорив бездоганною укр. мовою. Так само Попов читав єктенії прекрасною укр. мовою. Дуже добрий хор, складений з наддніпрянців, а керує ним теж добрий мій знайомий, колишній директор Київ, педаг. інституту Завитневич. Все це і згадування раз у раз у молитвах України та Укр. автокефальної церкви, сама служба добірною україн. з чіткою правильною вимовою справляють найкраще вражіння.
Довідуюсь, що церква ця, нещодавно відкрившись, уже призвела до помітного руху в колах тутешнього громадянства: дедалі більше греко-католиків записується до автокефальної церкви, і тутешні священники вже рішуче занепокоїлись. Таку церкву, обсаджену високосвідомими українцями (і культурними), я сам готовий підтримувати.
З фронту — чутки, що у большевиків розпочалась епідемія тифу й що 4 дивізії, які стояли на відтинку Тернополя й Бес-сарабії і які ніби готувались зрадити, започаткувавши одверту боротьбу за незалежність України, — большевики тепер десят-кують люто, нещадно. Через те нібито й відтяглись до Збруча.
З/VII — 1944р., Жегестів
Вже тиждень живу в Жегестові (вілла "Гелена"). Тут міститься філіал видавництва, мешкають Гординські (Славко і Мирося), Стефаник Ю., Струтинська М., Храпливий, Безпечний. Є спільна їдальня, годують краще, ніж у Криниці. Мав мороку, поки зачепився тут, — начальний директор, др. Шлем-кевич дуже був розприндився, що я погоджував справу з Глі-бовицьким у Кракові, а не з ним. Проте я зумів дипломатично підійти до нього та укоськати дріб’язкову галицьку амбіцію. Але постійної своєї кімнати ще не маю. Дозволено перебути тут, поки знайду собі пристановище, й користатися з їдальні. Тим часом в цій же віллі є вільні кімнати, що їх затримують невідомо для кого (для своїх, либонь, родичів або приятелів, що й досі не їдуть сюди, боючись партизанів). Мені ж, попри всю "гали-лейську приязнь" до мене, однаково не дають. Еге ж, що вартий я, порівнюючи з якимсь миршавим місцевим "магістром" або "інтелігентним спекулянтом"? Ну, нічого. Я на це все лише посміхаюсь і зовсім не збираюсь бути поступливим. У деяких випадках треба конче виявляти напосідливість і самому твердо визначити свої права. Хтось із них, можливо, називатиме це нахабством, а я називаю твердим, категоричним законом життя.
В Жегестові добре. Тихо, спокійно. Товариство невелике і своє. Чудесна місцевість. При самій віллі — річка Попрад. Вона бистра, мутна, мілка, з кам’янистим дном — гірська річка. Але я купаюсь, хоч вода дуже холодна. По той бік Попраду високі лісисті гори. Там уже Словаччина. Це — старий кордон, ще часів польської державности. На тому боці сіріє халабуда, як каплиця; під нею є уславлене джерело Sulim з якоюсь чудодійною водою. А поруч — довга, сіра, як корчма, будова, приперта одним боком до гори. Живуть, бродять над берегом якісь люди — той же одяг, що й на цьому боці, мова їхня теж наближена до лемківського діалекту. Ясно, що то — прикордонна словацька агентура, яка, напевно, на своєму віку має чимало цікавих контрабандистських пригод. Іноді (раз-два на день) проходять понад річкою двоє словацьких прикордонників, що виглядом своїм дуже нагадують "товаришоч-ків", коли ті бувають у новій ще уніформі. Так само й з цього боку проходять німці зі своїми вівчарками. Але гострота кордонної лінії чомусь не почувається. Це не те, що у большевиків. Та й то сказати: кордон тут зрештою такий же умовний, від німців залежний, як і вся Словацька держава. Але словаки — великі москвофіли, їх давно відповідно "накачує" московська агентура, — ще починаючи від часів царату. Отже, й тепер з того боку чутно часто російські пісні, вже й теперішні совєтські. Чутно перегукування з цим берегом російською мовою. А коли ред. Безпечний, купаючись, завів якось розмову з тамтешнім учителем — той укр. самостійницьку боротьбу назвав великим непорозумінням, інспірованим ворогами єдиної неподільної Росії. Шкода, що Безпечний не здогадався сказати: "Яке ж тоді величезне непорозуміння являє собою відсепарована від Чехії оця трьохміліонова Словаччина. Адже українці нараховують у повному складі аж 13 отаких Словаччині У нас же є області, більші за словацьку всю "державу". Але з цього вже досить видко, які словаки наївно-відсталі і як захланно крутить голову дурникам московська курва Кажуть, що вони тепер нетерпляче ждуть большевиків. Отже, тікати до них на випадок чогось не можна, в усякому разі аж надто ризиковно. Але, може, й непогано було б, якби вони спробували (та й чехи) большевиків бодай на кілька місяців.