А мусять же вони бути, мусять!
А може її — ланки, що зв’язує, — і взагалі немає? І не було ніколи? Так багато хто переконаний.
Може, таємниця раптової з’яви людини розумної на планеті Земля ховається в чомусь іншому?
Зненацька — ефект бомби, що вибухнула! — журнал "Science News" заявивив:
"Вивчення різниць в будові ДНК людей, які живуть в різних країнах, дозволило зробити висновок, що людство походить від одного спільного предка жіночої статі. Сучасна людина веде свій родовід від єдиної праматері, яка жила близько 350 тисяч років тому".
Всі чи не за голови, вражені до краю, похапалися після цієї публікації-сенсації.
І — було від чого: знайдена біблійна Єва (до речі, родом з африканських рівнин, званих там саванами). Тепер досить знайти… Так, так, Адама!
І ніякої помилки генетиків тут і бути не може. Кожна молекула ДНК має 35 генів, що передаються потомству лише від матері, без впливу батькового генетичного матеріалу. І зміни в таких ДНК можливі лише під дією мутацій.
Так і підтвердилась гіпотеза, згідно якої приблизно 350 тисяч років тому і стався вирішальний стрибок еволюції, після якого й прискорилося олюднення… людини. І ми, нині сущі, носимо в собі гени праматері нашої Єви, яка жила на Землі, повторюю, 350 тисяч років тому.
Ось тут і вигулькнуло — наче й чекало свого часу, — вельми серйозне питання: що (чи хто?) став причиною такої мутації? Чи іншої раптової зміни, що й призвела до олюднення людини.
Сьогодні спеціалісти називають кілька причин і серед них головні: Бог, пришельці з космосу (а вони в свою чергу ким послані? Чи не все тим же
Богом— Творцем Всесвіту і всього сущого?), радіація…
Причин знаходять багато, в більшості вони майже переконливо вмотивовані і кожна з них доводить свою правоту, а ось загальної ясності й немає. І риска все ще не підведена.
Ясно лише одне: випадково це не могло трапитись. (Це все одне, зауважив якось дотепник, якби ураган, що пронісся над звалищем, з деталей розібраного "Боїнга" вмить зібрав новий "Боїнг").
Навіть сам Енгельс, людина далека від Бога, один з творців та засновників марксизму, і той змушений був ствердити, що "природа створила людину, щоб пізнати саму себе".
Себто, що це не випадковий, а цілеспрямованими акт. Ура! Ура, пане Енгельсе! Адже в такому разі доводиться визнати, що природа розумна. А що таке розумна природа, як не Бог, не Творець Вседержатель, тільки названий іншими словами?!.
І все ж звідтоді таємниця з’яви Хомо сапієнса на планеті Земля не просунулася вперед, хоч і має переконливі докази і факти. А все тому, що одні, як і раніше, вірять у Бога і переконані, що саме Бог створив людину по образу своєму і подобію, інші, дарвіністи та іже з ними, що людина все ж таки походить від мавпи. Внаслідок еволюційного процесу.
Гм… Кожен в міру своєї уяви і знань та світогляду по-своєму (має на те право) уявляє своїх предків — як Боже творіння чи як таких, що походять від мавп.
Але є ще й третя категорія, яка все ще гадає: так від кого ж врешті-решт (чи за допомогою кого, чого) походять люди?
Себто віз поки що й нині там, хоч візничі його — Лебідь, Рак та Щука — і тягнуть, намагаються його тягти, але кожен у свій бік. І кожен терпить крах, хоч всі ми — є синами, далекими— предалекими потомками праматері нашої Єви!
Шкода, що не всі її визнають за свою праматір. А пора вже, ой пора!
Вже й генетики вийшли на Єву, а ми — принаймні, частина з нас — все ще шукаємо своїх предків серед мавп.
РАДІСТЬ ПОДРУЗІ ОБІЙМАМИ ДАТИ…
У кожного народу, що був чи й нині сущий, своє уявлення, розуміння і сприйняття смерті. І в той же час у чомусь вони тотожні і спільні, адже всі ми живемо на одній планеті і доля у нас навзагал одна. Всі ми смертні — від царя до раба, від генія людства до нікому не відомого пастуха чи селянина-орача. Від злочинця до святенника.
Носії месопотамської (месопотамську беремо як приклад) культури вважали смерть правомірною. І в той же час — як зло, як вищу кару людині. Древні месопотамці, які, до слова, всі щезли з цього світу, ще на зорі людства, шість чи й усі десять тисяч років тому, задавали собі гірке запитання: чому людина мусить бути покарана смертю, якщо вона не зробила нічого поганого? (У щасливе потойбічне життя мешканці Двуріччя не вірили, навіть їхні праведники!).
В епосі про шумерського героя Гільгамеша (початок II тис до н. е.) є такі рядки:
"Хто, мій друже, до небес вознісся?
Тільки боги з сонцем будуть вічно,
А людина — на рахунку всі її роки,
Щоб ви не робили — вітер все".
Сказання про Гільгамеша збереглося на глиняних табличках. Вже й тоді людство шукало безсмертя. Іншими словами — спасіння від смерті. А втім, воно, людство, шукало безсмертя завжди. Шукає й нині. Шукатиме й завтра-позавтра — надто тяжко змиритися з конечністю буття в цьому світі. Та і який вік людський — всього нічого. А людству хотілося — споконвіку хотілося, — більшого. Чи не вічності.
Отож, Гільгамеш…
Представник шумерської цивілізації — найдревнішої на планеті Земля. Вчені гадають, що це — реальна історична особа. Принаймні, його ім’я збереглося у списку найдавніших царів Шумера. Правив Гільгамеш — ім’я його буцімто означає "предок-герой" — у місті Урук. На сьогодні на численних глиняних табличках існує кілька варіантів епосу про Гільгамеша — один з них, що є найдавнішим твором давньосхідної літератури, має назву "Про того, який все бачив".
Його пригоди та боротьба, мандри і злигодні базувалися на постулаті, що виражений одним рядком:
"Якщо впаду я — залишу ім’я".
Він його і залишив.
Отож, Гільгамеш подався на пошуки безсмертя. Після тяжких мандрів, сутичок, злигоднів і пригод дістався він нарешті кінця світу. І побачив там
чарівний сад, там листя на деревах з лазурита — синього, блакитного, зеленкуватого, а плоди з сердоліка — червоного, жовтого, помаранчевого…
А за садом розкинулося безкрає море, вічно застигле море Смерті. Над тим морем, на крутому урвищі в хижці жила володарка тамтешніх країв на ймення Сідурі.
— Ти хто такий, мандрівниче? Чого ти шукаєш і чого прибув на край світу до моря Смерті? — поспитала вона прибульця. — Давним давно не бачила я тут двоногих, духу людського не чула.
Гільгамеш відповів хто він такий, сказав, що прибув на край світу в пошуках безсмертя. Де його не шукав — немає ніде безсмертя. Може воно є на краю світу?
— Яке вічне життя? — подивувалася тамтешня володарка. — Чоловіче, схаменися! На кінці світу є лише смерть — тут її володіння.
І так ще йому відповіла:
"Гільгамеш! Чого ти прагнеш?
Життя, якого шукаєш, не знайдеш ти.
Боги, коли творили людину,
Смерть вони визначили людині!"
— Що ж мені тепер робити? — запечалився прибулець.
— Відомо що, — відповіла Сідурі. — Ти живий? Живий. То й радуйся життю, покіль живий. І вся тут мудрість.
Істина в словах Сідурі була вічною, але Гільгамеш відмовився повертатися у світ людей і "жити, поки живий". Він багнув знайти безсмертя. Тож подався далі. В пошуках все того ж безсмертя. Перепливши через темні води, він нарешті дістався другого берега моря Смерті. Там споконвіку мешкав Утнапішті — єдиний безсмертний у всьому світі.
— Дарма ти шукаєш те, що… шукаєш. Та і як можна знайти те, чого нема? — сказав він нашому герою. — Боги визначили людині життя і смерть, тож мусиш жити — поки живий… А смерть прийде — помреш. І вся тут мудрість.
Аби втішити засмученого пошуковця вічного життя, Утнапішті розповів, що на дні моря Смерті росте одна незвичайна квітка… Ні, ні, не безсмертя, безсмертя й вона не дає. Але молодість може повернути і таким робом дещо продовжить життя…
— І це вже щось, — зітхнув Гільгамеш. — Як немає більшого, задовольнюся й меншим. Не здобувши безсмертя, хоч молодість продовжу…
Прив’язав до ніг дві величезні каменюки, пірнув на дно моря й зірвав чарівну квітку.
Вибравшись з моря, повеселілий Гільгамеш зі своєю незвичайною здобиччю подався назад у світ людей, і вже було дістався його — попереду залишався якийсь там день шляху, — як тут і трапилося… Зупинився мандрівник біля озера аби після плавання по морю Смерті обмити себе земною водою. Поклав чарівну квітку на березі, а сам захлюпотівся в озері, радий, що хоч і не здобув безсмертя, проте зможе доточити собі молодість — теж немало.
І доки він купався в озері, на березі з нори виповзла гадюка, взяла чарівну квітку і тільки її й бачили. Скинувши стару шкіру, здобула повзуча твар нову молодість та й поповзла в хащі рада— радісінька.
Робити було нічого, зажурений Гільгамеш мусив повертатися додому ні з чим. Мав таке відчуття, що на власні похорони. Скільки злигоднів зазнав, скільки країв пройшов, ледве вцілів, а з чим повернувся? Та й чи варто жити, як вічності все одне в роду людському немає? Навіть молодість і ту не продовжиш — швидко вона минає, ой, швидко!..
Ось вже вигулькнули з марева могутні захисні стіни рідного міста
Урук, зведені колись по його наказу і Гільгамеш заспокоївся, як заспокоюється мандрівник, повернувшись до рідного краю. Душа його, коли дивився на мури, що оберігали місто, переповнилась гордістю. Від того, що його волею вони колись виникли.
І збагнув нарешті Гільгамеш просту, але вічну істину про те, що справжнє безсмертя людини — у справах її, що їх вона вершить протягом життя свого. Бодай і недовгого. Справді, живи поки живий і радуйся життю і хоч щось роби, аби дякуючи тобі життя стало ще кращим.
За ідеєю епосу, якщо немає безсмертя, то мусить бути хоча б вічна слава за величні подвиги героїв. І хай смерть це зло, але вона не може перекрити цінність життя. А тому людське життя — прекрасне. У всьому. У величному і в буденному. У подвигах і просто в житті— бутті на чорній землі під голубими небесами, у яких сяє таке лагідне, таке гарне сонечко. А ще — у радощах перемог. У коханні, у дружбі. Та мало ще в чому!
Отож, якщо присутня смерть і нам вона непідвладна, треба жити мудро й осмислено. І неодмінно залишити по собі пам’ять у серцях інших. Тому слід помирати у боротьбі зі злом — навіть у боротьбі зі смертю. Але жити вільно, розкуто, насолоджуючись усіма радощами буття.
Боги, коли створили людину, —
Смерть вони предрікли людині,
Життя ж утримали в своїх руках,
А ти, Гільгамеше, наповнюй свій шлунок,
Вночі і вдень, нехай будеш веселий,
Свято справляй ти щоденно,
Вдень і вночі грай і танцюй!
Світлими будуть нехай твої шати,
Чистим волосся — водою омийся,
Поглянь, дитя твою руку хоче тримати,
А ти можеш подрузі радість обіймами дати —
Тільки у цьому,
тільки у цьому справа людини!
А решта…
Про решту можна сказати словами української пісні:
Райдуга над полем, солов’ї в гаях,
Радісна усмішка на твоїх устах,
І дурманять квіти цвітом нас п’янким,
Засміялось сонце над дощем дзвінким…
Р.