— Бо перестріляли б вас, мов куріпок. То чиї будете?
— Ми з Криму, — відказав один з прибульців. — Втікачі. Швайку веземо.
— Дядька Пилипа? — радісно вигукнув дитячий голос.
Невдовзі Швайка лежав поруч з іншими пораненими. Біля нього скупчилася Телесикова ватага.
Телесик не розпитував Швайку, де той був і що робив. Були справи далеко важливіші — з імли виднілися контури величезного, на весь Дніпро, вітрильника.
— Став тут і не хоче нікуди йти, — жалівся Телесик Швайці. — Через нього ми не можемо дістатися до дядька Вирвизуба. То ви знаєте, що ми оце зараз надумали, дядьку Пилипе?
— Скажеш — знатиму, — відказав Пилип. Йому значно покращало. Він уже міг володіти лівою рукою. Ноги теж начебто слухалися його. І голова могла мислити. А коли так — то все, що з ним трапилось, не мало тепер ніякого значення.
— Ми вже зібрали хмиз і суху траву, — збуджено зашелестів Телесик на вухо Швайці. — А тепер складемо їх у копички, зв’яжемо між собою і розтягнемо упоперек Дніпра. А тоді разом запалимо і пустимо прямо на те їхнє човнище.
— Хвацько придумали! Молодці! — сказав Пилип. — Дійте, хлоп’ята! Шкода, що я тим часом не зможу вам помогти.
— Нічого, ми й без вас упораємось, — запевнив його Телесик.
Серед ночі дими розвіялись і через усе плесо Дніпра пролягла тремтлива місячна доріжка. Все було так, як і сотні літ до цього. Хіба що посеред річки нависав величезний військовий човен, що скидався на якогось первісного звіра.
Менглі-Гірея знову хилило в сон. Він улігся на бік і підклав під щоку долоні. Зненацька чийсь здивований і водночас зляканий вигук розітнув дрімотну тишу. Менглі-Гірей схопився на ноги.
Просто перед галерою щось діялося. Миготіли, переміщаючись з місця на місце, якісь вогники. Вони все далі й далі втікали один від одного, аж поки перетнули упоперек увесь Дніпро. Зненацька там, де вони щойно блимали, спалахнули яскраві вогні.
— Що б це мало значити? — запитав Менглі-Гірей свого юртджі, котрий випірнув з імли.
— Зараз, повелителю, дізнаюся, — сказав той і скотився по східцях. За мить повернувся.
— Капудан-паша теж нічого не може сказати, — доповів він. — Проте йому здається, що кляті кайсаки щось затіяли.
— Це й сліпому видно, — сердито кинув Менглі-Гірей. — Треба дізнатися, що саме!
— Слухаю і підкоря…
Юртджі змовк на півслові, бо вогні зненацька зрушили з місця й почали швидко наближатися.
— Готуйсь! — пролунав голос капудана-паші. Стріляй!
Сотні стріл зі свистом полетіли назустріч вогням. Проте вогні не погасли. Навпаки, вони розгоралися усе яскравіше. А за хвилину стало ясно, що то, наближаючись до корабля, палають копиці сухої трави. Деякі горіли так яскраво, що вогненними своїми язиками могли лизнути верхівку щогли. В обличчя татарам війнуло гарячим повітрям.
— Що це вони затіяли? — усе ще не міг збагнути Менглі-Гірей.
— Повелителю, я, здається, здогадуюсь, — відказав юртджі. — Схоже, ці палаючі копиці зв’язані між собою.
— Але навіщо…
— Повелителю, нам загрожує смертельна небезпека! Ще трохи — і вогні охоплять нашу галеру. А вона ж із дерева! — голос юртджі злетів до писку. — Вона ж спалахне, мов смолоскип!
— Назад! — вереснув Менглі-Гірей.
— Назад! — одночасно з ним пролунав і голос капудана-паші.
Зарепетували наглядачі, зі свистом заходили над головами рабів-веслярів канчуки. Завирувала під веслами вода, звільнений від якоря корабель зрушив з місця і, набираючи швидкість, поплив за течією. Проте вогні не відставали.
— Швидше, швидше! — надривався капудан-паша. Галера проминула козацький острів, над яким ще й досі димували очерети. Услід галері полетіли стріли й гучні, глузливі вигуки. Проте відповідати було ніколи: вогні от-от мали наздогнати корабель і взяти його в свої палаючі обійми. Тож веслярі налягали на весла, аж ті вгиналися, а яничари заворожено дивилися на полум’я і молили Аллаха, щоб усе минулося.
Ланцюжок вогнів переслідував галеру майже до Тягинської переправи. Тоді почав помалу згасати, аж доки зрештою перетворився на кілька димуючих копичок.
Розвиднювалося. Капудан-паша витер чоло і піднявся до Менглі-Гірея.
— Слава Аллахові, ми врятовані, повелителю, — сказав він. — Що робитимемо далі?
Менглі-Гірей озирнувся. Усе та ж неозора просторінь води. Майже, як море. Обабіч від ріки, то щезаючи за кущами, то вихоплюючись над самим берегом, трюхикали тисячі вершників. Вони чекали наказу свого повелителя. Але що він їм скаже?
Менглі-Гірей до болю закусив губу.
— Для того, щоб знову вступити в битву, потрібен простір для маневру, — перехопив його погляд капудан-паша. — А його нема. Найменша помилка — і можна налетіти на мілину. Та й… — капудан-паша на мить затнувся. — Половина моїх людей полягла.
Менглі-Гірей кивнув головою. Що капудан-паша хотів цим сказати, — було зрозуміло. Тому віддати наказ, щоб знову розвертатися у бік козацьких островів, було необачно. Капудан-паша хоча й називав Менглі-Гірея повелителем, проте повелівати капуданові міг лише турецький султан. Але той був далеко за морем.
— Зрозуміло, — сказав Менглі-Гірей. І по довгій паузі додав: — Отже, шлях один…
І він кивнув у бік моря. Капудан-паша на знак згоди схилив голову.
Враз Менглі-Гірей завважив, що біля нього вже давно стовбичить юртджі. Як завжди, в його руках був сувій і калям. Він готовий був записувати будь-яке слово свого повелителя.
Менглі-Гірей відчув, як горло йому стис раптовий гнів.
— Геть звідсіля! — насилу стримуючи себе, наказав він.
Юртджі здивовано вигнув брову.
— Але ж, сонцесяйний!… Для майбутніх поколінь кожне твоє слово…
— Геть! — заволав Менглі-Гірей так, що здригнулися навіть найсміливіші чауші. — Хоча…
Авжеж, може статися так, що поголос про цю втечу піде гуляти світами й віками. Тож, аби цього не сталося, треба придумати якесь виправдання. І неодмінно записати його, бо писане слово — не поголос, а документ, над яким не владні віки.
— Пиши, — звелів він юртджі. — Ми з шановним капуданом-паші прогулювалися по Дніпру і оце повертаємося назад. Прогулянка була приємна і надзвичайно корисна… І затям — ніяких козаків!
— Зрозумів, повелителю! — відказав, задкуючи по східцях, юртджі.
ЕПІЛОГ
Як не хотіли спочатку очерети загорятися, так не хотіли вони тепер розлучатися з димами. То там, то тут поповзе по землі чи підстрибне угору сиза цівка, і тоді той чи інший козак зморщить носа, мов розніжена панянка, і скаже:
— Ну й гидота! Нема вже чим дихати.
Хоча до цього він дихав таким чадом, що від нього будь-яка інша істота вже давно б утекла на той світ.
Берег кишів людьми. Майже всі козаки мали сліди від турецьких шабель та стріл, проте це не заважало їм обніматися і галасувати так, начебто тут зібралися не дорослі вусані, а якісь хлопчаки. І було чого — Дніпрова бистрина і обидва береги були вільні від татарів.
Вирвизуб з Федором Колотнечею пробилися крізь радісну юрбу і підійшли до Швайки. Той напівлежав край берега на возі, встеленім запашним сіном. Біля нього стояли Гуркан, Кривопичко, Санько та ще кілька козаків. Під берегом щось насвистував Чорторий. Він розмірковував, як полагодити байдак, якого сам і увігнав у турецьку галеру. Ще далі Демко Манюня з товариством, серед яких був і Хасан, тягли проти течії довгого невода. Демкова голова була перев’язана шматом білої ганчірки.
— Як ся маєш, Пилипе? — поцікавився Вирвизуб у Швайки і тут же співчутливо похитав головою. — Ну й дісталося ж тобі! Живого місця не лишилося.
Це була правда. Хоча Санько з іншими знахарями вже дещо зробив, але й досі на Швайку страшно було дивитися. Попечена палаючими довбешками шкіра, вирвані з м’ясом нігті. Не тіло, а суцільні синці…
Швайка над силу посміхнувся.
— Нічого, якось видряпаюся.
Вирвизуб глянув на Гуркана, що тримав на перев’язі ліву руку. Той винувато опустив очі. Він був чи не єдиний, хто не радів з того, що лишився живий.
Він заздрив Демидові Вересу й Гаврилові Кощавому, які загинули під час нападу на татарський табір.
Мертві сорому не мають. А от йому, Гурканові, сором пік більше, ніж рани. Бо повівся як дитина: кинувся на допомогу Швайці, коли почув, що того катують.
А міг залишитися в Ґьозльові, збирати вірних людей для святої справи… Тільки зараз він цілком з’ясував, що саме замислили Вирвизуб зі Швайкою. Якби Вирвизуб устояв під Тягинею, як це трапилося тепер, то він би прославився в усіх усюдах. І насамперед у Криму. Про це вже вони з Демидом та Гаврилом потурбувалися б. І тоді всі кримські невільники молилися б на Вирвизуба, мов на казкового богатиря, який міг би звільнити і їх. А коли б він висадився з козаками десь під Ґьозльовом чи біля гирла річки Чуук-су — тоді підтримали б його не лише він, Гуркан, зі своїми хлопцями, не лише Гаврило Кощавий чи Демид Верес — тоді під ногами Менглі-Гірея та його мурз загорілася б уся кримська земля. А там, дивися, став би Бахчисарай не ворогом, а рідним братом Києву, Черкасам чи Переяславу…
Але ж ні, сталося трохи не так. Тому й ховав очі Гуркан. І каратиметься за це, скільки й житиме…
— Товариство, та не переймайтеся ви так, — тихо мовив Вирвизуб. — Ну, не вийшло цього разу, але ж на цьому, гадаю, світ не кінчається. Чи не правда, Пилипе?
Швайка неохоче кивнув головою.
— Я повернуся, — глухо мовив Гуркан. — І спробую знову зібрати хлопців. Тільки ти, Пилипе, скоріше ставай на ноги.
Швайка задивився на хмари. Легкі й бистрі, вони летіли на південь і за якусь годину, певне, опиняться над Кримом…
— Навряд чи нам це вдасться, Денисе, — зітхнув він. — Удруге Менглі-Гіреєві беки навряд чи таке допустять. Та й надто вже ми їм намозолили очі, щоб вони нас не впізнали.
Зненацька з-за кущів верболозу пролунав радісний вереск Телесика:
— Повернувся! Повернувся! Грицик з хлопцями повернувся!
За мить на берег ступив Грицик. Він був замазюканий і мокрий мов хлющ, адже щойно переплив стрімкий Дніпро. Проте вигляд мав задоволений.
— По тобі бачу, що нарешті навчився приносити гарні вісті, — сказав Вирвизуб.
— Сподіваюся, що так воно буде й надалі, — зблиснув зубами Грицик. — Провели ми їхню галеру аж до самого моря. Схоже, більше вона на Дніпрі не з’явиться.
— Це ти по чому судиш? — поцікавився Швайка.
— Бо ще в гирлі він підняв усі вітрила і полетів до моря так, що за ним лише бульки залускали, — пояснив Грицик.
Обличчя козаків зарясніли усмішками.