Міхаліна встала і почала Юзя цілувати та голубити. Юзьо поцілував брата.
— Спасибіг тобі, брате, що поміг мені тата перепросити!
У хаті стало прояснюватися по цілодневній тучі. Посідали до вечері. Але не було уже того, що дав-нійше. Річ була зроблена лише до половини і ніхто не міг угадати, який буде кінець. Михась не знав, чи Юзьо відцурається своєї любови: Юзьо не знав, чи батько таки дасться ублагати і позволить, щоби він з Вандзею оженився... Михась рішився твердо стояти при своїм,
Юзьо не гадав ломити свого слова. Міхаліна і Стефа-ньо не знали, що з цього ще вийде.
У такій напруженій непевності оставали усі кілька днів. Кожньому було пильно дізнатися кінця, а ко-жньому здавалося, що ще не час розпочинати... А таки треба було кінчити, бо така пітьма усіх душила...
Міхаліна взяла Юзя на питання.
— Щож ти, Юзеньку, гадаєш робити?
— Не можу, мамо, себе перемогти. Вандзя мені в одно перед очима... без неї мені життя не буде...
Відтак Міхаліна спитала чоловіка.
— Якже ти, Михасю, гадаєш з цим Юзьовим же-ненням? Хлопець попросту розум тратить, аж почорнів...
Михась не відповів нічого. Жінка говорила дальше;
— Він страшно помарнів за той час... Як умре, то не треба нічого більше...
— Не бійся, не умре,— відповів Михась, а самий аж затрясся на це слово.
— Щож бідний хлопець тому винен, що залю-бився? Подумай собі Михасю, як ти був молодий... Оженився зі мною. Я також була з іншого гнізда, інакше вихована, а чи зле нам живеться? Дай Боже усім так!
— То зовсім що іншого... Ти була з чесного роду і на твойого батька не посмів словечка злого ніхто сказати.
— Але ти того не міг угадати, як наше життя буде, ніхто того не вгадає... А погадай собі, як би тобі було, коли б твоя родина була супротивилася цьому?
— То певно був би я не оженився! Скорше був би на сухій вербі повис, чим супротивився мамі...
— Тай він не супротивляється тобі, але гине таки на очах, так гризеться...
— Ну, щож я можу на це порадити? — уступав Михась очевидячки.
Михаліна припустила послідну атаку.
— Позволити і поблагословити! Слухай, Міхалє! Вона вийде з під впливу свойого батька... Я не перечу, що він злий чоловік, алеж вона буде під нашим оком і усьо гаразд буде. То ще молоде та дасться повести, як схочемо...
— Знаєш Міхаліно, як я свої діти люблю і саме для того не смію до цього рук приложити, щоби відтак не мати на сумлінню, що я був причиною нещасття своєї дитини... Але, коли уже до цього дійшло, то нехайже собі робить, що хоче... Я ані позволюю, ані не заборо-нюю...
— Та навіть не поблагословити дитини?
— Поблагословлю... але на весіллю не буду нізащо у світі, і навіть не просіть мене про це, бо вас проклену...
Такий призвіл не міг потішити Міхаліну, але не було тепер що робити. Добре і це, а може бути ліпше...
Міхаліна повідомила про це Юзя і він дуже утішився, що і ця перешкода усувається... Зараз таки прийшов до батька та став йому дякувати, цілуючи по руках і колінах.
— Бідна ти дитина! — сказав до нього батько — самий не знаєш, за що дякуєш... хіба за те, що позволяю тобі топитися. Згадаєш моє слово, що тобі із цього добра не буде... таке моє предчуття. Але, коли ти вже так дуже завернув собі голову, то щож я маю робити? Не позволю,— будеш на мене ціле життя нарікати, а так — то будеш теж свою долю проклинати, але уже не моя вина... Нехай тебе Бог держить у своїй опіці...
Розуміється, що така мова не могла потішити Юзя; це було навіть гірше чим відмова... але що було робити?
— А коли тато гадають, щоб весілля було? — запитав батька.
— Про те мене не питай! Я сказав, що не забороняю, але й не позволяю... Роби сам, як знаєш...
Юзьо повідомив зараз о. Юліяна, що батько призволив і що вже нема ніякої перепони.
— Коли так, то добре: нехай буде і весілля. Треба ладитись... А правда, що тобі богато помогло то, що ти власновільний?
Юзьо не відповів нічого. Йому будучий тесть ще гірше не подобався.
Визначили день на вінчання і стали голосити заповіді.
Пишневецький парох немало счудувався, почувши від Юзя, що жениться з Вандою Бичанського.
— А щож тато говорить?
— Тато розуміється позвал я ют ь.
Парох лише покрутив головою і трохи не сказав: "Шкода дитино твоєї долі!"
Наближався день шлюбу. Вандзя ладила виправу. О. Юліян отворив кишеню, щоби гордому шляхтичеві заімпонувати. Вандзя випросила у Юзя, що до шлюбу одягнеться по панськи в черевики і сурдут.
Михась виплатив синові всі гроші, що для нього лишила баронова. Від себе дав чотири коні, віз, плуг та дві корови.
— Решту — сказав — візьмеш по моїй смерти, бо я ще хочу сам трохи попанувати...
Юзьо замовив собі в місті панський одяг. Він ще не тратив надії, що тато дасться упросити на весілля. За тим побивалася Міхаліна. Михась мовчав упрямо, не відповідаючи ні слова.
Юзьо просив Стефаня за дружбу. Стефаньо запитав батька, що робити; находився між молотом а ковалом. Цей розумний хлопець видів, який Юзьо влюблений і як йому було би прикро, коли б він йому
І
І
к
відмовив. З другого боку вважав, що й батько мав рацію, був покривджений в своїм батьківськім праві. Він видів, що діється в батьківськім серці. Михась справді дуже помарнів. На лиці показалися морщини, а на голові і вусах сиве волосся.
— Прошу тата, що я маю робити? Юзьо просить мене за дружбу.
— Роби, як хочеш,— відказав отець.
— А тато таки не будуть на весіллю?
— Таки не буду... я вже раз сказав.
Стефаньо був того певний, що таку почує відповідь — що батько нізащо в світі від того не відступить.
— Але я таки,— почав знов Стефаньо,— хочу почути від тата слова, бо вжеж проти волі тата я не піду.
— На тебе ціла моя надія,— сказав Михась,— бо Юзьо пропащий для всіх! — і старий поцілував Стефаня в голову.— Тобі, сину, треба там бути. Юзьо також бідний... годі тобі з ним різнитися... вам довше жити разом...
Михась справив Стефаньови на весілля новий шляхетський одяг.
Цілий час перед весіллям не було в Михасевій хаті веселої хвилі. Всі були, мов зварені; на всіх наляг тяжкий смуток.
Коли вибиралися їхати до Чорнилини, Юзьо вбрався по панськи і прийшов до батька просити в по-сліднє на весілля. Михась, побачивши такого панича, лиш головою покиваа
— Таки тебе, сину, тягне в чуже гніздо! ти пропащий для нас... Най тебе Бог держить в своїй опіці!
— Тату, простіть мені, вибачте! Я інакше не можу робити.
— Не маю тобі що прощати... роби, як знаєш. Як собі постелиш, так будеш спати... Най тебе Бог Святий благословить і відверне від тебе все лихо!
Юзьо приклякнув, а Михась взніс у гору руки і підніс очі в небо. З очей його текли сльози горохом. Відтак поклав руки на голову сина і поцілував у голову. Усі плакали. Михась вибіг до другої кімнати і заридав тяжким батьківським плачем, бючи головою до стіни.
Михась виплакавшися доволі, ходив довго з кута в кут. Придивлявся кожній дрібниці, що нагадувала Юзя, і усміхався сам до себе, начеб похоронив дитину... Відтак пішов на Юзеве обійстя і оглядав, чи все в порядку...
XVIII.
О. Юліян счудувався, коли побачив, що Михась не приїхав на весілля. Міхаліну привитав з цілою галянтністю, бо знав, що вона в дворі вихована.
— А колиж приїде мій сват, шановний пан Міхал Тарасович?
Ніхто нічого не відповів. Доперва пізніще Юзьо шепнув старому до вуха, що тато не приїде; вправ-ді не заборонив йому женитися, але на весілля не приїде...
О. Юліян погадав собі: "обійдеться", а до Юзя сказав:
— Треба всім казати, що тато хорий, бо люде Бог зна, що можуть подумати...
Юзьо ходив як під обухом. Всі веселилися, а в його серці було пекло. Вандзя виглядала чудово і неодин завидував Юзеві такої жінки. Юзьо мимо того порушав-ся машинально; робив те, що йому казали. Виглядав так, як той, що в американськім поєдинку витягнув чорну галку і сам добровільно пє отруту...
О. Юліян садився на те, щоби всі добре забавлялися. Не жалував нічого, а приказками сипав, як з
рукава. На весіллю було повно чорнилинцької шляхти. Каєтан Качкенович був другим дружбою.
Зараз по весіллю вернула Міхаліна з Стефаньом до дому. Юзьо зістався у тестя, поки не привезуть замовлених в Самборі меблів. Годіж жінку привозити до чотирьох голих стін.
Міхаліні невістка подобалась. Невістка була для неї ввічлива; може лиш для того, що вважала Міхаліну за особу з вищої верстви, а може і для того, аби мати о кого опертися, як приїде до Пишневець.
Міхаліна мала все надію, що погодить чоловіка з тим, що сталось. Вернувши до дому, не могла перед Михасем нахвалитися невістки, яка вона гарна, а яка добра...
— По тім, що ти мені, Михасю, говорив, я чого гіршого сподівалася... А то така собі проста, невибаглива людина, ну і господарна. І шляхти не цурається, бо нераз із шляхтою танцювала.
— Нехай собі танцює, але вона не для нас,— сказав Михась.— Не знаєш якої ці люди лисячої вдачі. Вони тобі лижуться, а поза плечі здерлиби з тебе шкіру...
Але Міхаліна не лякалася цього. Вона навіть була рада з цього, що буде мати невістку з ліпшого дому...
Привезли з Самбора меблі і стали їх розставляти. Міхаліна сама занялася, щоби усьо було в порядку. Меблі були панські і не кожний дав би собі із цим раду, не знав би де що поставити. З меблями приїхав і маляр, щоби помалювати покої. Це вже йшло на рахунок Юзя, а зробив це на прохання своєї молодої жіночки.
Заки розпакували меблі, жиди помалювали хату. Не було це трудне діло, бо у літі усьо схне під рукою. Міхаліна тимчасом укладала плян, де тут що роз-ложити. Правда, що меблів було за богато і не відповідало одно другому, бо хата була шляхотська з двома всего на всього покоями і з пекарнею по другім боці.
Міхаліна зробила з першої кімнати забавову кімнату. Розвісила образи у великих, золочених рамах, зеркало, поставила канапу, столик і дві комоди. Решта пішла до алькира, де була спальня і їдальня враз, бо тут поклали великий округлий стіл до розсування. Коли поставили й два ліжка, то стало так тісно, що нікуди було повернутися. Третьої кімнати треба було конечно, аж просилася. У першій кімнаті розстелено по вимальованому помості килим і грубі пасмисті хідники.
Коли уже всьо було готове, намовила Міхаліна чоловіка, щоб пішов подивитися на її роботу, Михась оглянувши це усе, тільки похитав головою.
— Пі-пі-пі! це не для нашого брата...
' — Хібаж не гарні меблі? — відізвалася Міхаліна.
— Гарні, але не для шляхтича...