Ніколи! Життя і смерть, terrium ncu darur...
Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб дальше від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.
Ні, ні! Тривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо...
Встає. Їздець завважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.
Хто це такий? Кендзеровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретного везе, щось важного.
Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв:
— Милосте ваша!
— Що такого?
— Король Карло, шведи... — Кендзеровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.
— Кажи ж бо раз!
— Шведи... на Україну... увійшли...
— Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими сплітками.
— Ваша милість, це не сплітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіма потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Сурожському повіті у Дрокові в головній своїй кватирі стоїть. Люди звідтам втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть.
Кендзеровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно прийняв. Гетьман завважив це і замахав руками.
— Ще тільки того мені треба. Чорт його несе... А що табор?
— Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю.
— Дурні. Мало то ворогів було на Україні. А старшини?
— Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже.
— Підемо.
— Ваша милосте, — кінь! — і він підставив стрем'я.
— Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам Скрізь Знайдете мене.
— Я гадав, — діло важне.
— Мало то важного на світі.
Кендзеровський замовк.
Гетьман думає. Не треба перебивати йому.
На полеву доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзе ровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порскає, — мабуть, дорогу чує. — "Здоров!"...
Табор гуде.
— Швед у Гетьманщину ввійшов.
— Де старшини? Де гетьман?
— Давайте їх тут!
— Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю.
— Гетьман полки цареві запродав. Жмінку біля себе лишив, як на глум.
— Нас продають!
— До шведа ходім!
— Швед добре платить, москаля побиває.
— Швед лютер, тримаймо з православним царем.
— Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!
— Втікли, лишили нас, продають християнський народ. Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється, — вважливе, надто вважливе. Розуміють тую згірдливу вважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.
— Маєте діло до мене? Мовчать. Руки пускають по собі.
— Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас Не відповідає ніхто.
— Ми? Ні.
Раменами здвигають. Гетьман дальше йде.
— Кашу без сала варять.
— Сало з табору вивозять.
— Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город.
— За горілку, як за ліки, плати.
— Але службу робити треба.
— Маєтки на нашій кривді збивають.
— Нашому братові нігде правди нема — ні в хаті, ні в поході.
— Кидаймо табор!
Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші, побачивши кота.
— Брешете з-поза плота?..
Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.
— Гетьман не втік. Гетьман тугі
— Де?
— Ось, бачиш, до кватири простує. За ним канцелярист коня веде.
— Потривожили нас.
— Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли.
— Я? Брешеш...
До сутичок доходить.
На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.
— Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи?
— Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. "Веди нас, — приказують шведи, — до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні — то смерть" "Поведу, — каже селянин, — як найкоротше знаю".
— І повів?
— Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.
— Та й хитрий Скоропад.
— Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.
— А шведи що?
Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.
— А цар?
— Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене.
— Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.
— А люди що?
— З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.
— Зрадник?
— Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, — щосильніших. З жінками як звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там.
— Пекло скрізь.
— Але там гірше, як де. Товпа росте.
Гетьман на майдан увійшов. Товпа розступилася, гамір утих. До їздців підступив.
Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки, — чекають.
— Із Стародуба?
— Так, милосте ваша.
— Перед ворогом утекли? — питає різко. Розуміють цей тон. До колін припадають йому.
— Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли.
— Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не жалоби.
— Товариші післали нас, не наша вина. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.
— Яка в Стародубі залога?
— Чотири баталіони й чотириста драгунів.
— Мало вам було? Чому не пристали до них?
— Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід.
— Прочитаю, — але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть!
Рукою показав на канцелярії військові.
Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.
Товпа розходилася.
— Гетьман гнівний.
— Не мине їх кара.
— Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться.
— Не покарають.
— Ні, ні... Але ж гетьман гнівний!
— Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався...
— Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти.
— Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки.
— Правда...
НАРАДА
Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.
Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають.
— Я казав, — кричить Ломиковський, — що треба Карла о протекцію просити. Тепер що? Апостол бере його за руку.
— Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв.
Ломиковський злісно відтручує його від себе.
— Миргородському полковникові ж'арти не в голові. Добре дуріти, коли приступає. Зеленський заспокоює їх:
Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити.
— До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого.
— Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає, — зітхає Ломиковський.
Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.
— Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере.
— Панове, знаєте, яке моє діло.
— Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив.
— Бо це Виговський, а я тільки Орлик. Горленко спльовує.
— Кажіть що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає, — cunctaror [39], не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!
Ломиковський зривається на рівні ноги.
— Нам треба нині побалакати з гетьманом на розум. Так дальше годі. Москалі останні сили забирають від нас. З чим ми перейдемо до Карла? Він висміє нас. Гетьман в піжмурки грається з нами. За кого він нас держить? Ти, писаре, вже раз відчинив би уста.
Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує собі, як гетьман назвав його лисим дідьком. Усміхається. Це доводить Ломиковського до розпуки.
— Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється.
— Орлик кидає перо. Встає. Горленко заступає йому дорогу.
— Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте, — такий момент, такий важкий момент!
Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає.
— Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б терпцю. Чернігівський полковник супліку пише до майора Геннінга, що людей прямо катує, його милість цар спустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і дальше з царем тримає. До чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне?
Витягнув руку, як проповідник, і дивиться по хаті.
— Кажіть що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум.
Нараз відчиняються двері і в хату вскакує молодий хорунжий:
— Ге-етьман!
Ломиковський мовкне. Апостол крутить ус. Горленко витрушує файку. Всі певні, що гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері як зачинилися за молодим хорунжим, так зачинені стоять.
Гетьман до своєї світлиці пішов. Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку заткнув. На дубовий ослін паде. Рукою очі закриває. Лежить.
Не думати про ніщо, відпочити хвилину. Вів же не сталь. Такий вік. Стільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світі Стільки літ, стільки турботних літ...
Силується, щоб не думати про ніщо.
Кров у висках грає, свище, шумить.
Хоч годину, хоч годинку малу, забути про все! Хто другий стільки працював, що він?..
Чорні кружільця вертяться по світлиці, сволоки нависають, гнітять.
Страшно, коли перетлілі сволоки валяться, торощать усе, і мебель, людей. Була хата, люди будували її, прибирали, щоб було гарно, вигідно, любо, а тепер, диви, ноги людські торчать, хочуть добутися, знятися, встати.