Ні гайдамаки, ні обложені ними поляки і євреї, як видно, не стомлювались і на перших порах діяли з повною енергією. Конфедерати з свого боку відважно допомагали захисту міста. До цієї стійкості, кажуть, на початку облоги міста, заохочували всіх і прусаки, які прибули до Умані у числі п’ятдесяти чоловік за ремонтом коней, але коли приготування до битви вже завершились, вони, не маючи наказу від свого начальства на участь у битві з того чи другого боку, спокійно ретирувалися у ту браму, що не була атакована гайдамаками.
"Захищатися було легко, — говорить Тучапський, — адже були гармати оборонні і польові, багато зброї і досить пороху, картечі і куль".
Атака тривала таким чином цілий день і всю наступну ніч. Але раптом "лизні", знудьгувавши від важкої оборони і, мабуть, вагаючись, чи буде в ній успіх, оскільки гайдамаки анітрохи не виявляли ознак втоми, — перелізли через огорожу і з’єднались з розбійниками. Навіть арештанти уманської в’язниці, залишені під час штурму без нагляду, розламали колодки, розбили тюремні двері і також перейшли до гайдамаків.
Під час облоги ректор Костецький та інші католицькі та уніятські священики, бачучи загальний жах і зневіру, вийшли з церков у повному облаченні із святими дарами поперед себе, протягом двадцяти восьми годин ходили вулицями із співами та молитвами. Їх супроводжували волання, сльози і крики народу, який слідував за ними. Гайдамаки вже заволоділи форштатами і стріляли звідти по місту. "Я пам’ятаю — згадує Вероніка Кребс, — що кулі з передмістя Турок, що знаходилось на узвишші, але нижче старого міста, долітали до нас, хто слідував за хресною ходою", але нікого не було вбито. Нещасні обложені — зауважує з свого боку Липоман — вважали це ознакою благополучного кінця оборони. Шафранський, бачучи малу кількість шляхти та зраду лизнів, не припиняє вчити і заохочувати жидів стріляти через палісади. Та в цей час гайдамаки з усіх навколишніх сіл, з Помийника, Маньківки, Іванівки, Полковничої та інших, нагнали юрби селян, які кинулися на палісади і почали підрубувати палі. "У такий грізний час небезпеки — продовжує Вероніка Кребс — мужність багатьох похитнулася, і недивно: крім важкого захисту великого міста і страху перед невблаганним і диким ворогам, до того ж ще були спечні дні, а води у місті й краплі не було. Спрага, а, можливо, відчай змусили дворян пити вино, мед і наливки, якими торгували євреї і мали велику кількість цього у винарнях. Це часом порушувало будь-який порядок. Тільки Шафранський не занепадав духом: скрізь був особисто, і, сказати правду, він один і розпоряджався" (у цій розповіді оповідачка вже не може приховати повної бездіяльності свого батька, який, як видно з його наступних дій, остаточно розгубився). "Де був тоді командир регулярного піхотного загону поручик Ленард — не знаю. Що робили конфедерати? Чому вони, звиклі до битв, не захищали Умані, важко сказати. Шафранський скаржився на цей дворянський натовп і ставив за приклад жидів, які твердо стояли на своїх постах, незважаючи на важкість і поранення. З боку гайдамаків було видно, що тільки Залізняк діяв, бо він на жодну хвилину не залишав передмість".
Однак і в цьому жахливому стані обложені все ще трималися. Хоч Залізняк і знав, що взяти Умань не так легко, як усі взяті і розорені до того міста, та все ж він не чекав такого впертого опору, незважаючи на те, що на його боці було вже усе уманське військо. Про цю завзятість обложених говорить і пісня, що прославляє подвиги Залізняка:
Ой пішов Залізняк до воріт,
Та й здибав три копи клопіт.
Це єдине місце у пісні, де самі гайдамаки зізнаються, що біля замкових воріт Умані вони зустріли "три купи клопіт". В інших місцях вони тільки похваляються своїми удачами і жорстокістю. У той час, коли із замка ще відбивали їх напади пострілами з гармат і рушниць, вони вже встигли оволодіти усіма передмістями — і Асташовим, і Бабанкою, і Турком, і Новим Мястом. Усе місто було в їхніх руках, залишався цілим тільки замок (stare miasto), який височив над усім містом, та яри і палісади, які гайдамаки, хоч і підрубали, і підкопали, та все ж таки у замок не може увірватися, а між тим серед них було все більше й більше вбитих і поранених. Гонта, який краще за своїх товаришів знав оборонні засоби міста, видно, вичікував: він знав, що обложеним немає чого пити і так само знав, скільки в уманському цейхгаузі артилерійських і рушничних припасів, знав яку кількість зарядів може випустити місто, після чого канонада змушена буде припинитися. Він правильно розрахував це, і зволікав, цілком впевнений, крім того, що Умані немає звідки чекати допомоги, принаймні, на перших порах, а до того обложені самі проситимуть пощади.
Справді, 9 червня, близько другої години опівдні, Шафранський побачив, що у нього не залишилось жодного гарматного заряду. Запас був невеликий, а між тим під час облоги з міста безупину стріляли в обложників картеччю і тільки цим відганяли їх, а тому на третій день стріляти вже було нічим. Далі відбиватися вже стало неможливим. У цей час і Гонта, мабуть, зрозумівши, що засоби оборони міста вичерпались, а також розраховуючи з допомогою хитрощів легко заволодіти замком, наблизився до воріт замка з усіма своїми "началами" і ознаками того, що він бажає вступити у переговори з обложеними. Тучапський говорить, що сидячи верхи на коні, Гонта на знак миру і безпеки для міста показував білу хустку на піці, а другу так уж послав Младановичу, наказавши сказати йому, що оскільки він обіцяв вірність поміщику і місту, то й не має наміру завдавати їм шкоди, хай тільки його з козаками впустять у замок. У противному разі він загрожував дуже жорстокою помстою. Слід нагадати, що до такого ж парламентерського засобу, щоб обманути поляків, вдалися гайдамаки і в Лисянці, де їм цілком вдалася їхня зла вигадка. Тут усе повторилося знову. Гайдамацькі посланці говорили, хоч і просто, але так хитро, що переконаний ними губернатор не дозволив або — як кажуть інші — рішуче заборонив захищати місто. Тоді, за словами очевидця-ченця, обложені, не сподіваючись врятувати життя своє, силкувались врятувати хоч би душу, а тому одні в базіліянських церквах, інші у приходській висповідувались і діставали повне відпущення гріхів, як перед смертю. Інші ж через переповненість церков причащалися святим таїн базіліянами просто неба — на ринку чи на вулицях. Жах пройняв усіх, страх породжував сльози і стогін, всі прощалися один з одним, як перед вічною розлукою (що так і відбулося насправді). Тучапський додає, що капітан Ленард і хорунжий Марковський не погоджувалися з Младановичем на здачу міста і хотіли з гармат та рушниць стріляти по гайдамаках, які прямували до воріт, та губернатор знову ж таки заборонив. Після недовгої суперечки ворота було відчинено.
У фактичній точності цих свідчень ми сумніваємось. Ні Ленарду, ні Марковському сперечатися з губернатором не довелося б, бо стріляти вже було нічим. До того ж, як видно з попередніх відомостей, захистом замка розпоряджався Шафранський, чого не приховує навіть дочка Младановича, яка знала, що батько її так розгубився, що не міг діяти. Що ж до Ленарда і Марковського, то вона — Вероніка — сама ж і питає, де вони були і що робили конфедерати? Якби вони були на видноті і діяли, як Шафранський, то свідок усіх жахів, які відбувалися в Умані, Вероніка Кребс, котра під час облоги разом з іншими йшла з хресною ходою, не стала б питати, де були у той час Ленард і Марковський, які відразу встигли втекти з міста, як тільки ворота його були відчинені для обложників.
Взагалі Вероніка Кребс розповідає історію здачі міста дещо інакше і, на наш погляд, правдоподібніше від Тучапського.
Вона говорить, що коли Шафранський помітив, що бойові запаси вичерпано і відстоювати замок вже неможливо, а Гонта з свого боку наблизився до замка, він порадив Младановичу спробувати засоби для примирення. Вирішили скористатися слабкою стрункою Гонти, як це зробив і Залізняк, переманюючи його на свій бік, а саме — надмірним честолюбством сотника. Младанович і Шафранський з цією метою наказали міщанам зустріти Гонту хлібом-сіллю і дарунками, а Младанович повинен був увійти в переговори з ним. Шафранський же, нібито не бажаючи ніяких стосунків із зрадником, повинен був удавати гарячність і невблаганність. Коли Младанович вийде за ворота разом з іншими депутатами від міста назустріч Гонті, Шафранський повинен був стояти біля гармат із запаленими гнотами, і при наближенні Гонти він мав зробити вигляд, ніби хоче прикласти гніт до гармати, щоб вистрелити, а Младанович повинен був відвести його руку.
Порада Шафранського була прийнята і все було зроблено, як він пропонував, але даремно.
Ворота відчинили. Младанович з владою міста і шанованими обивателями з хлібом-сіллю вийшли до Гонти і Залізняка, які наближались. Та вони, знаючи стан гарнізону і брак бойових припасів та води, з презирством відхилили усі умови. Гонта не хотів навіть розмовляти з Младановичем і, відвернувшися від нього, в’їхав у місто. Младанович відступив від нього, і, звернувшися до своїх, сказав: "Немає жодної надії — треба доручити себе Богу і гинути".
Юрби гайдамаків увірвалися до міста, поставили свої караули біля обох церков та єврейської синагоги, оточили ратушу з усіх боків і розсіялися містом. Та вбивства поки що не починалися. Младанович прибіг до свого сімейства і сказав з відчаєм: "Я говорив з Гонтою. Немає жодної надії — залишається доручити себе Богу і вмирати". Тоді здійнялися волання і стогони, ще більш надривні, ніж у всі попередні дні. Младанович і все його сімейство, а також духовенство кинулись у базіліянську домову церкву, "щоб у цих Богу присвячених будівлях, покласти життя своє". Решта католиків та уніятів юрмилися у своїй приходській церкві. Євреї закрилися у синагозі, хто зміг там вміститися.
— Ну-тє, братці, час починати справу, — сказав Гонта, — порадившись із Залізняком і бачучи, що весь замок вже в їхніх руках.
Тоді й почалися вбивства у всіх краях міста, при цьому з такими жорстокостями, які, за словами очевидця, що врятувався чудом, і описати неможливо. Першими жертвами гайдамаків стали ті, хто був на площі: їх кололи, різали, вбивали на вулицях і у домах, без усякого жалю і милості до їх сліз і благань.