Циклон

Олесь Гончар

Сторінка 44 з 50

Кинула цих, прикрикнула, щоб ховались до приміщення, а сама знову кинулась у пітьму, у плюскіт потопу, і там, де було їй води щойно до колін, тепер валом уже обгортало стегна...

Та цього разу Ярослава не встигла повернутись до школи з черговою ношею. Вода застукала якраз у будиночку, ринула у вікна, довелось із дітьми забратись на дах. До розмірів даху звузився світ. В горах сотні річок, потоків і по тічків, і всі вони зараз переповнені, ріка, в яку вони раніше впадали, більш не хотіла приймати їх, сама розбухнувши, розгонила води геть, і вони, відкинуті, без русел, уже йшли на понизов'я крутим скаламученим валом. Легкий будиночок здригався, як вутле, поки що заякорене суденце. Тут Ярослава пережила хвилини прощання з усім, що було найдорожче, ніби останній раз поставала перед очима внизу десь там, у зниканні, підсинена батьківська хата, обсаджена квітами, в оздобах наличників, хата, що її під осінь чепурно обставлять кукурудзяним околотом. Не граючи роль, застукана оцим лихом, Ярослава мимоволі перевтілювалась в отих рідних їй "людей у кожухах", що'їх циклони життя зривали колись із місця, як вириває буря, вивертає з корінням смереки гірські. Почувалася тут, мов на хисткій отій палубі переселенській, коли люди з торбами, з чіфкартами пускалися в океан. Разом з ними була там в обіймах океану, коли їх буря страшенної сили спіткала, — то, як вона тепер розуміє, якраз був молодий циклон, що розвинувся, розгулявсь на відкритих океанських просторах. Ледве не погинули тоді Ярославипі земляки, писали потім, що, либонь, щасливий хтось між ними був, а то всі пішли б до акул, разом із насінням всяких своїх домашніх злаків у вузликах. Та мине час і зашумлять їхні пшениці на полях чужих суворих провінцій, де вони сіятимуть хліб, корчуватимуть ліси, розроблятимуть надра, прокладатимуть залізниці від океану до океану...

Думки про стійкість людську допомагали Ярославі перебути цю ніч, передрижати Їй серед дітей, що теплими тільцями тулились до випадкової своєї виховательки, чекаючи досвітку. І тільки досвіток відкрив їм справжні розміри лиха: не було річки, майже не вгадати було берегів, вода, розлившись аж до далеких пагорбів, суцільно йшла з пінявою, з клекоюм-гулом. Нe стало ні островів, ні луків у травах, вигулькували де-не-де вершечки кущів, нагнутих каламутними валами, стирчав вершечок стріли екскаваторної, і все'довколишнє, до чого звикло око, тепер було переінакшеним до невпізнанім, вирувало, коловоротіїлось, поховавши під бурунами той світ, що був і якого вже, здавалось, більше не буде.

Вранці небо загуло вертольотами. Вертольотників теж іще з ночі розбуркала тривога, але піднятись з аеродромів змогли тільки на світанні. І то — всупереч льотним правилам. За звичайних умов в таку негоду піхто б їх не випустив, авіація твердо дотримується своїх правил, а тут: лети! Дощ не вщухав, однак поступово виднішало з небокраю, разом з дощем на води ніби проливалось і розріджене крізьхмарне світло. Може, тільки з висоти й відкривалися справжні обсяги стихії, що уже охопила весь край. Села, що стали архіпелагами. Садки, в яких дерева ніби поріділи, стоячи кожне поокремо в воді. Вишки прикордонні, що самотіють на обрії... І всюди чиїсь погляди, звернені в небо, Ждуть вертольотів.

Працювали на невеликих висотах. Гуркітливі, важкі трударі повітря в ореолах мигтючих лопатей, лисніючи мокрими зеленими випуклостями боків, з'являлись над останніми пристанищами, над людським розпачем, знижуючись, випускали трапи-драбинки і — з розібраних дахів, з острівців, з вершечків дерев — забирали грішних і праведних просто на небо.

На розлогих дахах заводських будівель вертольоти навіть сідали, — тут було зручніше. Труднощів найбільше виникало там, де будівлі були окутані гіллястими деревами, листатим віттям диких черешень, груш та шовковиць, що ростуть могутні в цих краях, дерева якраз і заважали спускатися вертольотам, подекуди доводилось квристатись лебідками, викидати спеціальні гамаки на тросах...

На одітому з вертольотів з допомогою трапу піднято було в небо і Ярославу разом з виховательками та дітьми, яких не встигли вихопити вночі. Повітряний гігант, зависнувши, гуркотів над нею, мовби дивом якимось тримаючись на тій легкій прозорій мигтючості лопатей, і коли вона, підхоплена чиїмись руками, опинилася всередині вертольота, тільки тут відчула, що вона врятована, і здивувалась, як цієї ночі не вмерла від страху. Усіх їх, що стільки натерпілися, за одним рейсом було знято з табірного будиночка, і вертоліт, що здавався таким незграбним, акуратно опустився на самім подвір ї школи, доставив пасажирів просто перед ґанок, перед ясні очі Ягуара Ягуаровича. Сльози здушили Ярославу, коли вона побачила і своїх, побачила рідні, у відтанулій тривозі обличчя, вуйна Домініка дивилась на неї радісно й перелуджено, ніби на повернуту з того світу... Хтось сіїніс реквізитний сіряк, її вже окутували, щоб не застудилась.

Льотчики були молоді й веселі, той, що допомагав Ярославі вибратися з вертольота, ще й пожартував:

— Не сподівався, що на таких низьких польотах та вдасться торкнутися... зірки.

Ярослава з вдячністю дивилася знизу па офіцера, на його рославу постать у дверях кабіни, дивилась, запам'ятовуючи нахльоскане дощем обличчя, світле й ніби зовсім безтурботне.

— Я б хотіла знати ваше прізвище.

— Капітан Решетняк... Але вам це нічого по скаже. Ми не знаменитості. Ми — буденні.

— Відтепер ви для нас будете знаменитістю. Йому, видно, сподобалась відповідь, він усміхнувся, так і вгору — на новий рейс — пішов, огорнутий сяєвом усмішки.

XIX

Венеції, всюди Венеції в буйних зелених садках...

І всі ждали амфібій та вертольотів.

Розмах рятувальних робіт з кожною годиною наростав. Населення краю мовби розділилось цієї ночі на дві категорії людей: на потерпілих і на тих, що рятували. Не було ні голів, ні секретарів; ні винуватих, ні безвинних; ні близьких, ні чужих; ні добрих, ні злих; не було ні артистів, ні статистів — були люди, що рятували людей! Дужчі — слабіших. Одні, що подають руку, а другі, що спасенне хапаються за неї.

Все спроможне виявляло свою спромогу. Стихія не приймала пояснень, все брала на випроб, змінювала оцінки, критерії, відкривала приховане, оголюючи жпття до самих його основ. Те, що вчора здавалось значним, нерідко втрачало тут значність, трухле, фальшиве змивалось, як піна, а те, нро що й не підозрювали, виявляло себе, розкривалось своїм найістотнішим. По всьому краєві в зоні стихії виникала ніби нова, ще міцніша спільність людей, лпхо урівнювало, в одну лаву ставило навіть тих, які ще вчора, може, не могли порозумітися між собою, сварилися до нестями, у доганах, у взасмовиснажливих чварах шукаючи виходу своїм пристрастям. Дотеперішні поняття та уявлення якщо й не зникали, то все ж поступалися місцем головному, виниклому перед лицем стихії законові, який віднині, з моменту загрози, від першого скрику про поміч, набував тут силу всевладну: іди, дій, рятуй потерпілого! З найкращого боку себе показали солдати. "Наперекір всьому, існує ж таки спадкоємність людського в людині. Є воно, діє, ще різкіше, виявляє себе в критичні хвилини, — думав Колосовсьшій, наближаючись в амфібії до Підгайців. — Життя справді має свої золоті естафети, без яких озлиднів би світ..."

Навесні, ні,о перед виїздом сюди, стояп якось Іїолосовський на центральній вулиці міста, а перед ним рухалась під вигроми труб довжелезна колона новобранців. Кудись їх вели. Доки пройдуть, було зупинено вуличний рух. Ще майже цивільною ходою, ще цивільних патлатих чубах хлоп'ята крокували задумано, сутулячись під вагою рюкзаків, у курточках та в светрах, деякі зовсім ще підлітки, декотрі в окулярах. Юні горожани, діти міста, вони вперше опинились в строю, ішли безкінечно, і, може, першою серйозною задумою в житті були повиті в цей час їхні чисті, здебільш худорляві, інтелектуальні обличчя. "Сини, сини!" — подумалось тоді, і чомусь защеміла душа. Щось їх зібрало, щось їх вело, і було те "щось", звичайно ж, не тільки товстим оркестрантом, що сягнисто крокував попереду з барабаном і гордовито й люто бив у його напнуту порожнечу...

Можливо, тепер були вони на амфібіях, підіймалися на вертольотах, брали перші уроки, що давало їм суворе армійське життя.

Світало, коли добулися до Підгайців. Всюди пріспо пахло водою. Заврайфінвідділу, який був, виявляється, родом звідси, взявши на себе обов'язки лоцмана, вивів махину амфібії просто до сільради. Довкола люд іга дахах, на деревах, навіть біля пам'ятника полеглим бійцям, на узвишші п'єдесталу, купчаться люди, чиїсь руки обчіплюють, обіймають граніт обеліска... Водою залито майдан, всі будівлі стоять у воді, вода реве в провалини вікон. По селу всюди ґвалт, крики.

Лукавець, піднявшись над люком, загукав із амфібії у мегафон:

— Товариші населення! Закликаю до спокою. Говорить ваш дільничий лейтенант міліції Лукавець. Ми прибули з військовими па виручку вам, зараз приступаємо до евакуації. Знімемо всіх, відтак оголошую правила: не товпитись, не лізти без черги, не топтати ближніх!.. Порядок: худобу, майно — в останню чергу! Рятуєм людину, незалежно від того, хто вона і яка вона! Одному вода по пояс, другому по груди, рятуєм обох, але перше того, якому по груди!..

Далеко по селу рознесло світання розлунпою лупкістю вид мегафонний заспокійливий маніфест Лукавця.

Голова сільради, що був серед людей на даху, виступивши наперед, вусатий, без шапки, запропонував незвичне:

— Ви спершу проїдьтеся по селу, прогуркотіть мотором, аби вас в найдальших кутках почули, аби в людей душа стала на місце: най знають, що вже ви є, порятувальники наші!..

Командир, одначе, вирішив по-своєму: наказав одразу знімати тих, що групою оклечали обеліск серед майдану, — були там навіть жінки з дітьми, одна з них несміливо подавала голос:

— Тут діти дрібонькі...

Напівзатоплена металева огорожа не давала змоги підвести амфібію до обеліска впритул, довелося зупинитись неподалік. Солдати миттю пороздягалися до трусів і, вже стоячи край борту, зіщулені від холоду, про щось стали перешіптуватись між собою: виявилось, вирішують, чи одягати рятувальні пояси. Адже комплектів обмежена кількість, на всіх не вистачить...

44 45 46 47 48 49 50