На калиновім мості

Петро Панч

Сторінка 44 з 54

З нього дійсно було видно дорогу, але по ній ішло військо. Зовсім близько, може, навіть хто й помітив мене. Хутко почав спускатися вниз і враз бачу під деревом тигра. Сидить і шкірить зуби. Навіть рикає. Я відчув, як ворушиться в мене на голові ЁОЛОССЯ. Хутко подерся назад угору і просто перед очима побачив величезну голову полоза. Обкрутився аж довкола чотирьох дерев і висунув жало, як полум'я.

Я скам'янів: полоз проковтне мене. Тигр чекає внизу. Крикну — почують на дорозі.

В першу чергу треба було позбутися полоза. Він уже роззявив пащу, Я вихопив револьвер і стрільнув йому межи очі.

Полоз зів'яв, з шумом і тріском упав на землю. Тигр злякався полоза і щодуху кинувся геть. Вибіг на дорогу, солдати побачили і давай тікати.

Але мене все-таки впіймали і кинули до ями, повної живих і мертвих в'язнів. Нічим було дихати, а ще приходили вартові, з ліхтариками й били всіх по черзі.

Одного разу я заспівав молитву, якої навчила мене мати, що походила з турків і належала до якоїсь секти. Кожен член цієї секти, коли бачив свого однодумця в біді, мусив будь-що допомогти йому. Почувши цю пісню, солдат, що стояв на варті, підійшов до мене і тихцем сказав, що він теж належить до цієї секти і допоможе мені втекти. Зробив він це на другий день.

Я втік. В одному місці треба було перейти місток, але на містку стояло двоє солдатів. Я був певен, що вони полюють на мене, і хутко збіг до води. Солдати теж спустилися до річки. Було холодно, проте я увійшов у воду по горло й заховався за палю. Але солдати, мабуть, і не думали гнатися за мною, бо попрямували до дівчини, яка прала на березі білизну. Затулили їй рота і почали ґвалтувати. Уже звечоріло, і чути було тільки її крик. Згодом вона стихла. Реготали тільки солдати: "А ти кажеш, вона ще нічого не розуміє. Чудово розуміє. Бачиш, уже мовчить".

Нарешті замовкли й солдати. Потім почувся сплеск води. Солдати десь зникли, а до палі прибився труп дівчини. Тоді я й сказав: "Помщуся за тебе, дівчино!" І подерся назад на берег.

Ще довго тинявся я в горах. Одного разу обірвався із скелі і, зовсім знеможений, заснув. Сниться мені чудернацький сон, ніби одна частина мого тіла попала в пекло, і там її нестерпно печуть вогнем. Інша потрапила в рай, і їй там дуже холодно. А коли прокинувся, побачив, що лежу па снігу проти сонця.

Внизу було якесь село. Скрізь ловили революціонерів і вбивали камінням, бо за переховування шах жорстоко карав. З цього села, мабуть, кілька чоловік пристало до повстанців, бо вже видно було попалені хати, зруйновані! садиби. "Значить, відбули вже покарання",— подумав я. І вирішив спуститися з гір. Я вже не міг іти. Потовчений, голодний "і знесилений, міг тільки повзти.

Коли підповз до околиці, мене помітили і побігли з сердитими вигуками назустріч. Але в цей час з протилежного боку в село в'їхав партизанський загін, який вів Серго Орд-жонікідзе 252.

Я знепритомнів, а коли розплющив очі, побачив себе уже в білій палаті, а біля ліжка — лікаря в білому халаті.

Абулкасем Лахуті оглянув притихлих українських колег і лукаво посміхнувся:

— Уже дощ перестав. Я піду!

Ми дивилися йому вслід і думали: "Справді це його біографія а чи невідома новела з "Тисячі і одної ночі"?"

ЖЕБРАЧКА (Пам'яті Юрія Яновського)

Ми сиділи біля вікна і згадували минулі дні. По другий бік вулиці пробігла собака, боязко озираючись. І приятель несподівано спитав мене:

— Ви пам'ятаєте Фреду?

— Фреду? Яку Фреду? — закліпав я очима.

— Фреда, собака з повісті Голсуорсі 253,

— Нагадайте!

— Я нагадаю вам тільки те місце, де Фреда лежить біля порога концертного залу й заглядає в обличчя кожному, хто виходить. Вона, як завжди, чекала на свого господаря, якого ще напередодні забили на дуелі.

Я заплющив очі. . — Так, пригадую.

Але перед моїми очима постала не Фреда, а Крапка. Собака мого друга Романа.

Є всі підстави називати Романа оригінальною людиною. Він жив якось не шаблонно. І одружився не шаблонно, не звичайно покохав дівчину і взяв її за дружину, а виборов. І собаку собі завів не звичайну, а розумну собаку.

Про це варто розповісти.

Трапилося так, що маленька, з приємною усмішкою дівчина Вікторія припала до серця не тільки Романові, а і його приятелю. Вона знала про це, але не давала переваги ні тому, ні другому: обидва ставні, обидва дужі і вродливі. Навіть чуби в обох однаково русяві, що, мабуть, найбільше вабило дівчину, бо сама вона була смуглява, як циганка.

Роман і його приятель нізащо не хотіли поступитися один одному. Залишалося вирішувати справу тільки силою. І тому, коли вони якось опинилися на скелі біля моря, не умовляючись, почали боротися. Той, хто піддався б і ступив хоч на крок назад, полетів би вниз на гостре каміння.

Це сталося б з Романовим суперником, коли б його в останню хвилину не утримав на краю безодні сам Роман.

Все це бачила їхня дівчина, і з того часу стала Романові за дружину.

Потім вони і жили не шаблонно: одне до одного зверталися на "ви" і собаку завели собі якусь оригінальну: без хвоста, рябенька, чистенька, з очима, які ледь не говорять. В хвилини відпочинку Роман кликав собаку, брав грудочку цукру й наказував:

— Крапко, потанцюй!

Собака незмигно дивилася на ласощі, але пози не міняла.

— Не хочеш цукру? Ну, потанцюй! — вдавано сердився Роман.

Крапка неохоче зводилася на задні ноги й починала повільно повертатися під його рукою, в такт крутячи обрубком хвоста. Після цього Роман гладив її по спині, а Крапка з насолодою хрумкала зароблений цукор.

Коли розпочалася війна з німецькими фашистами, Роман пішов на фронт, а Вікторія мусила евакуюватися у далекий тил. Робилося це поспішно, і про те, щоб узяти з собою ще й собаку, не могло бути й мови: вагони були переповнені людом.

Хатня робітниця Даша не виявила бажання евакуюватися разом з господинею — на неї й залишили собаку та квартиру.

Коли фашисти захопили Київ, того ж дня двоє солдатів з автоматами вдерлися в Романову квартиру, оглянули до смаку обставлені кімнати, навели на Дашу автомати й показали на двері.

Робітниця лупала переляканими очима. Солдати гукнули:

— Век!

— А меблі, а килими? — проказала крізь сльози Даша.— З мене ж спитають, як повернуться. Ще подумають, що Дата... Та я ніколи й крихти чужої...

Солдати не вслухалися в її мимрення, а ще голосніше крикнули:

— Век, век!

— А собака? — показала робітниця на Крапку.— її ж мені припоручила хазяйка: "Ти ж гляди, Дашо..."

Крапка, звикла до ласки гостей, здивовано кліпала очима. Солдат мовчки викинув її ногою за поріг, туди ж випхнув і робітницю.

Даша сіла на сходах і гірко заплакала. З неї ж спитають... На її сльози ніхто не звертав уваги, бо голосили тоді майже в кожній квартирі. Налякана солдатами, вона вже побоялася вернутися в кімнату навіть за своїм шматтям, а в чому була, так і пішла на село до знайомих. Крапка потрюхала слідом.

На вулиці її оглушили скрегіт танків, рев клаксонів, перестук мотоциклів, і вона боязко тулилася до жінки, яка щоденно її годувала, виводила гуляти, а коли залишалися вдвох, то ще й говорила до неї.

Крапка не знала, як надовго пішли з дому Роман і Вікторія, тому, опинившись із Дашею аж за містом, захвилювалася. Вона нікуди не бажала йти з дому, і хазяї вже, може, повернулись. Крапка зупинилась. Але Даша йшла далі. Крапка пробігла ще декілька кроків і знову стала, присіла і почала нервово дрібцювати передніми лапами, навіть тихенько заскімлила, але Даша не зупинилась. Вона все ще продовжувала плакати і проказувала: "Ти ж гляди, Дашо... А вони ружо межи очі..."

Крапка задрібцювала ще нервовіше, а коли на дорозі показалася купка солдатів у рогатих касках, підібгала обрубок хвоста й кособоко потрюхала назад до міста.

Перед дверима квартири зупинилась і почала пильно дивитися в щілину між стулками, сторожко прислухаючись. Від кожного шереху в квартирі Крапка здригалась і ще пильніше дивилася на щілинку. Коли шерех ставав виразніший, вона коротко скімлила, навіть кілька разів дзявкнула, але двері не відчинялись.

Почало сутеніти, електрична лампочка під стелею залишалася сліпою. Собака прилягла під дверима. Час від часу по її гладенькій шерсті, як хвильки, перебігала дрож — певне, їй все ще уявлялися солдати в рогатих касках і з автоматами.

Двері відчинилися тільки вранці. Крапка радісно завертіла обрубком хвоста і хотіла просунути між стулками дверей свою суху мордочку, як наткнулась на той же пропахлий потом чобіт. На цей раз солдат ударив собаку чоботом ще дужче.

Крапка грудкою скотилася вниз, схопилась на ноги й вибігла в двір. Коли солдат пішов із двору, вона знову скралася до дверей. Тепер їй хотілося не тільки побачити своїх хазяїв, а й їсти, проте ніхто до самого вечора не відчинив, а увечері прийшов той самий солдат, і вона тепер уже сама відбігла од дверей. З голоду згадала про кухонні покидьки, але ящик виявився порожнім, і тому, коли в дворі з'явилася жінка з кошиком, Крапка, принюхуючись, побігла слідом.

Жінка проходила повз булочну, з якої завжди пахло печеним хлібом. Собака почула цей запах і тепер зупинилась. Навіть присіла. Може, гадала, що зараз вийде Даша з теплим хлібом? Від нетерпіння Крапка нервово здригалась.

Із дверей булочної вийшла не Даша, а незнайома жінка з булкою в кошику. Однак на Крапку вона не звернула ніякої уваги. За жінкою вийшов із чорною хлібиною в руках дід. Він тут же відломив собі окраєць і почав жувати. Крапка заскімлила, але дід тільки байдуже зиркнув на неї. Собака звелася на задні ноги і навіть витягла вперед свою тонку мордочку. Дід зупинився і вставився на неї, проте не виявив наміру кинути їй хоч шматочок хліба. Тоді вона почала повільно повертатися на задніх лапах, крутячи в такт обрубком хвоста. У діда зволожіли очі, він важко зітхнув і кинув їй недоїдений окраєць.

Крапка тепер стала бігати до булочної щодня. Тут все більше й більше ставало жебраків. Вони вже звикли до рябої собаки й не проганяли її, і Крапка присідала осторонь. Коли з булочної виходив покупець із хлібом, вона зводилася на задні ноги й починала танцювати, в такт крутячи обрубком хвоста. Люди зітхали й кидали їй шматочки хліба.

Так тривало, аж доки одного дня біля булочної не з'явився німецький солдат з автоматом. Крапка впізнала його по пропахлих потом чоботях і враз вишкірилась.

41 42 43 44 45 46 47