е-не-де прогляне посвіжіле небо, а в глибині заходу, в хаосі хмар усе дужче палахкотить величезна купа вогню, куда сонця. Звідти так і б'є блиском та світлом, обдаючи ним землю і все, що на ній: і щедро скупану зелень дерев, і луки з мокрими копицями сіна, і самотню жіночу постать, що поспішає через луки кудись до лісу. Бреде по траві, високо підібравши спідницю, і далеко поблискують на сонці її мокрі, густо загорілі ноги.
То поспішає до сестри Вутанька.
Все більше виядрюється небо з-під навислих туч, світяться обрії, і море світла всюди розлилося в повітрі.
Над лісом теж пройшла гроза. Ще димиться розчахнутий блискавицею дуб, а вже вся буйна зелень навкруги виблискує дощовими краплями та сонцем, і птиці щебечуть, і повно, краплисто падає в свіжу післягрозову тишу лунке зозулине — ку-ку!
Вода тепла, Вутанька бреде, все далі заглиблюючись у ліс, і так гарно, лоскітно їй усій, аж засміятися хочеться, як не раз сміялась вона отут, на цій стежці, коли ще дівчиною бігала з подругами під вечір на Йвана Купала шукати клечання і квітів для вінків. Тепер цією стежкою, видно, рідко хто ходить, кущі порозростались, хапають з усіх боків за одежу, мов живі.
За вічним отим "ніколи" все не могла зібратись Вутанька провідати сестру, що знову жде малого, і лише оце, коли дощ перебив роботу, нарешті вирвалась, майнула лісом навпростець у її віддалену лісницьку оселю. Може, там уже й розродилась Мокрина? Син буде чи дочка? Згадала, як Василько напучував її: "Найдіть і мені, мамо, в лісі малого. Сестричку в ліщині зловіть — я її на возику кататиму". Згадала і посміхнулась ідучи.
Мелькає скупана зливою зелень, сивіють величезні, обтяжені росою листки папороті, низом в'ється колюча ожина, зеленими руками сплітаються між собою кущі — і все це разом з клаптями синього неба химерно віддзеркалюється в чистих, уже заспокоєних після-дощових озерцях, наче проглядає з глибини інший, підводний, казковий світ.
Вже крізь віття попереду блиснула їй облита сонцем Мокринина хата, як раптом — що це? На подвір'ї — тачанка, коні! Кури кудкудачуть. Люди якісь метушаться. Вутанька отетеріла. Бандити? Але ж останнім часом не чути було їх поблизу! Порозгонив їх Шляховий!
Прихилившись до куща, вона скрадливо стала відступатись назад. Зненацька кущ десь за нею шелеснув і на стежці виросли двоє рясно озброєних морданів:
— Стій, молодичко, не спіши!
Обвішані бомбами, в ремінні, в заломлених шапках, вони повільно стали наближатись до неї.
— Куди розігналась?
Десь із грудей, ніби не її голосом вимовлене, видихнулось:
— До сестри.
— Ха-ха! До сестри! На розвідини прийшла? Від Шляхового, мабуть, підіслана?
Один із них хотів її схопити.
Вона, скрикнувши, вислизйула з-під руки і знетям-лено подалася вздовж стежки, в напрямку до хати.
Мокрина, перевалюючись, як гуска, вже поспішала через подвір'я назустріч їй. Одначе не встигли вони й словом перекинутись, як бандитня оточила Вутаньку п'яним шумливим з'юрмиськом.
— Оце пташка! Ненароком випужали з-під куща наші дозорні!
— Радивоне, ану перевір, що то вона собі в пазуху напхала!
Кривоплечий вугруватий бандит, розпливаючись в масній усмішці, потягся до Вутаньки розчепіреними для обіймів руками. Вутанька відскочила вбік.
— Бач, як вона від тебе,— під'юджували вугруватого з натовпу.— Мабуть, що самогоном смердиш.
— Брехня... Я тепер одеколони п'ю!
В ту мить, коли він знову наблизився до Вутаньки і, впіймавши її за руку, з силою рвонув до себе, десь із-за Вутаньчиного плеча несподівано свиснула нагайка і з усього розмаху оперезала вугруватого по плечу. Удар був настільки несподіваним, що бандит відразу ж випустив Вутаньчину руку.
Банда була в захваті.
— Оце по-нашому!
— Ще його, паніматко, ще!
Вутанька обернулась і завмерла... Ганна!!! У френчі, в ремінні стоїть, недбало спершись плечем на тачанку, недобре усміхаючись, грає нагаєм.
— Не сподівалась, подруженько, га?
Вутанька мовчки розглядала її. По-бандитському стрижена — замість кіс чорна куделя вибивається з-під кубанки. Розкохана, аж ніби припухла з лиця, тільки пом'яте воно якесь, з тінями під очима, з слідами п'яних безсонних ночей. Так оце такою ти стала, Ганно? Отак живеш?
— Отак і живу тепер, Вусте,— мовби відповідаючи на Вутаньчині думки, обізвалася Ганна з напускною веселістю.— Дома не ночую, хліба не купую.
— Даром береш?
— Чи нам багато треба? Ми не такі прожерливі, як ота ваша розвьорстка, що ніяк їй люди пельку не загатять. Ти, кажуть, стараєшся там, на собі возиш?
В цей час Мокрина, де не взявшись, підбігла до Ганни, заметушилась:
— Дівчата, які ж бо ви... Не встигли зустрітись, як уже й до сварки... Може, краще до хати зайдете, погомоните?
— Нащо мені твоя хата,— недбало відмахнулась нагайкою Ганна.— До хати я тепер не звична: лісом дишу. Ось вони, мої зелені світлиці...
Вутанька з її зіркістю, бистроокістю мимовіль все тут запримічала. Коні засідлані, мокрі. Три тачанки з кулеметами попід хатою. Біля хліва, оточений бандитами, порається з самогонним кубом Прокіп-зять, якийсь розгублений, розкошланий, схожий у своїй халабу-дистій сорочці на сердиту квочку, що її щойно зігнали з гнізда.
— Бач, і нейтрал з гилою в пригоді став,— глузливо кинула Ганна.-— Воювати не хоче, так хай хлопцям хоч самогон жене.
Там бандитня вже гуляла. Одні смоктали з якихось черепків ще теплий Прокопів первак, інші осторонь розважалися тим, що годували курей хмільними вицід-ками з браги. Лунали розкотисті вигуки, регіт.
— Де Ганнуся пройде, там і кури п'яні... Ха-ха-ха!
— Гляньте, півень уже заточується!
— Ану, бий тепер, Грицьку! Цілься йому в отой комісарський гребішок!
Мокрина аж руками сплеснула, побачивши, як один з бандитів добуває з кобури наган:
— Єй же єй, уб'ють півня! Ганно, та що ж це робиться? Самогонку заставили гнать, а тут ще й півня! Один він у мене! В селі хоч сусідський прибіжить, а тут ніде й близько другого нема!
— Гей, хлопці! — нахмурившись, окликнула Ганна своїх лобуряк.— Не руште півня! Він — безпартєйний!
У відповідь на Ганнин жарт бандитська юрба аж сколихнулась у дружному реготі.
— Безпартєйний, го-го-го!
— Одстав, Грицьку! Для партєйного кулю побережи! Вутанька, передавши Мокрині гостинець від матері,
нашвидку погомоніла з нею і вже рада була б іти, та не знала, чи відпустять. Стояла весь час, мов на голках. Ганна, видно, помітила, що їй нетерпеливиться.
— Поспішаєш? Швидше, мабуть, хочеш братові про мене передати? Ти б краще передала йому, хай до мене переходить. В мене, бачиш, весело. У них там Шляховий нудьгу розводить, нитку взяти не велить, а в мене в усьому — воля! Хочеш — шубу тобі подарую?
— Не треба мені шуби,
— Тобі таких і комісар твій не дарував.— Ганна недбало стала ритися в тачанці.
— Не треба, Ганно,— настійливо повторила Вутанька.
— Ну, як хочеш,— кинувши ритись у барахлі, Ганна задумливо постукала ручкою нагайки по крилу чорної, зальопаної грязюкою тачанки.— Де оця тачанка тільки не побувала, Вусте. В Павлограді була, в Синельнико-вому, до Гуляйполя доставала... Ех, і погуляли ж ми, Вусте, за все погуляли!
Сонце, схиляючись, сховалось за верхів'ям могутніх дубів, що обступали галявину. Тіні лягли на забарло-жене, збите копитами подвір'я. Вутанька з якоюсь злою усмішкою блиснула очима на Ганну:
— Ну, так ти мене відпустиш?
— Стривай, не спіши,— серйозно відказала Ганна.— Може, я ще хочу твоєї червоної пропаганди послухати. Ти ж, кажуть, тепер делегаткою стала, з трибун промовляєш?
— Ганно, відпусти її,— жалібно втрутилась Мокрина.— Були ж як сестри...
Ганна хвилину постояла в роздумі.
— Гаразд, ходім, сама проведу тебе трохи,— ступила вона від тачанки.— Бо в мене такі мордотряси, що спроста не випустять. Незчуєшся, як зроблять наложницею...
XXXII
І ось знову ідуть вони лісом удвох, як колись. Зовсім би, як колись дівчатами, якби тільки на Ганні не чоловічий оцей френч, що ледве сходиться на повних розкоханих грудях, та ще якби не плетена оця нагайка, що, погойдуючись на ходу, весь час ворушиться між подругами, мов жива болотяна гадюка.
Сторожко ступає по стежці Вутанька. Почуття небезпеки, неясної якоїсь тривоги ні на мить не покидає її. Чому Ганна побажала раптом піти її проводити? Чи справді не хоче, щоб п'яні оці мордотряси перестріли Вутаньку на стежці, чи, може, щось інше має на думці? Може, сама без них вирішила звести з нею свої останні рахунки?
— Різних влад за цей час я перепробувала, Вутанько,— розповідала Ганна ідучи.— І сірих знала, і мурих... Я й з вашими червоними була. Доки жива, всіх влад хочу перепробувати. Отак як кислицю в лісі: надкушу, попробую й кидаю геть.
Блискуча, перебризкана червоним сонцем лісова зелень оточувала їх. Десь на верхів'ях дерев, де діждавшись вечора, уже потьохкували перші солов'ї.
— Матір мою давно бачила? — Ганна раптом посмутніла, поникла головою.— Попотягали її там, кажуть, за мене ваші чрезвичайки.
— В чрезвичайках теж люди, розберуться — хто прав, а хто винуват.
— На мене все зуби гострять? Ото якби попалась! Ні, далі, мабуть, я з тобою не піду, Вутанько...— Вона мимохідь попробувала рукою кобуру з револьвером.— Бо, чого доброго, ще в пастку заведеш.
— Якраз, може, вивела б, а не завела.
— Ні, мене вже навряд чи виведеш. Далеко зайшла. Звернувши зі стежки, Ганна зупинилась, сумовито
оглядаючи мальовничу галявину, що відкрилася перед ними.
— Розбігаються звідси наші доріженьки-, Вусте. Давай хоч присядем отут, бо коли це ще зустрінемось вдруге...
Призахідне сонце пронизувало ліс, кривавило червоним промінням мокрі блискучі стовбури. Ніде нікого. Птиці та вони дві на весь ліс.
Присіли на буреломині. і лише тепер, коли присіли, разом помітили просто перед собою під кущем гуртик білосніжних, збадьорених вечірньою прохолодою конвалій.
— Пам'ятаєш, Вутанько, у мене колись сережки такі були,— дивлячись на біленькі краплинки конвалій, пригадала Ганна.
— Чого ж не пам'ятати. Красувалась у них на каховському ярмарку.
— Ярмарок... Аякже, "панночка в свиті", ха-ха! — невесело засміялась Ганна. Колись було красиве любила, тепер не до краси. Все остогидло. Ти ось і зараз, мов дівчина, а мене, бачиш, як на дармових харчах рознесло! Скоро й парубочих рук не хватить, щоб обійняти свою Ганнусю.
— Справді розігнало тебе,— покосилась на неї Вутанька,— мов куркуленчиху яку-небудь з хуторян.
— Із лиця злиняла, еге ж? Знаю — злиняла, пом'ялася врода, не хочеться на себе і в дзеркало глянути. С