Ішла в Кураєве, осяяна радістю близького побачення з милим, охоплена солодким лоскітливим трепетом, від якого їй всю дорогу хотілося сміятись. Очі горіли, губенята пустотливо посмикувались, і ноги вже самі несли її до табору, легку, нетерплячу, всю в веселих живчиках щастя...
— Що таке? — дивувались дівчата.— Все так і грає на тобі!..
Прямо з шляху в'язальниці завернули гуртом до колодязя, де знайомі таборові доярки саме полоскали після доїння свої дійниці. Якби знаття, обійшла б Вустя доярок десятою дорогою, щоб не чути від них того, що довелося почути і що перевернуло їй душу:
— Прожнивувала ти, Вустенько, своє щастя... Проспала його в полі на межівнику...
— Дівчата... про що ви?
— Відкинувся.
І, захлинаючись в нещирому співчутті, наввипередки розповідали, як усе це сталося. Двічі приїздила до нього одна тут самокатом на двох колесах... Двічі проводжав її Леонід знову далеко в степ, так як на Маячку чи десь на Олешки, а що вже між ними в степу було — нікому того не знати...
Бачили тільки дівчата, що повертався матрос із тих проводів нескоро, веселий та вдоволений, як кожен, хто всмак націлується в степу... Отакий: мало йому своїх.. Хоча б уже міняв, то було на що! Не першої вже, видно, й молодості вона, і не така-то вже й красуня — далеко їй до Вутаньки! Тільки й того, що міська, при ридикюлі та в капелюшку... Давня, мабуть, морська його любов...
Нахильці пила Вутанька свіжу отруту, якою частували її з прихованим злорадством доярки (декотрі з них, що були самі не байдужі до машиніста, вважали себе потайними Вустиними суперницями).
Не розпитувала їх ні про що, не вивідувала подробиць, наче зараз це її стосувалось найменше... Нащо розпитувати? Нащо розгортати килимом отут своє найдорожче, найчистіше, по якому хтось злорадісний потоптом пройде до її дівочих світлиць? Погордлива усмішка як лягла їй в першу мить на устах, так і досі в'янула там, не сходячи: була, зараз дівчині хоч тоненьким захистом від усього, від усіх.
Нізащо, ні перед ким не хотіла б відкритись Вутанька своїм першим ревнивим, задушливим болем. Відкинута, збракована... За що він її так? Здушена слізьми, стояла, схилившись над зрубом, підставивши разпашілі щоки свіжій прохолоді, що йшла з глибини колодязя. Немов крізь тумани доносились до неї по-базарному жваві голоси:
— І хто б міг подумати?! Готовий був Вутаньку на руках носити, а тільки відвихнулася, вже іншу собі роздобув!
— Всі вони такі... Знеславить дівчину і — прощавай...
— Недаром же в пісні співається, що нещаслива та дівчинонька, котра любить моряка...
Ах, у пісні!..
Скільки пісень наспівала йому Вутанька самотою на жнивах, скільки ще не виспіваних несла йому з собою в Кураєве!.. "Ти, машина, ти, свисточок, подай, милий, голосочок..." Ніколи було б його не чути!.. Так йому вірила, так довірялася... Карою-мукою обернувся їй той голосочок. Невже він так швидко міг про все забути? Опоїли його, мабуть, зіллям-приво-ротом, сам би він не відкинувся від неї, не скривдив би її так жорстоко, безсердечно...
— Нема у них жалощів до нас,— чула, немов у гарячому маячінні, чиїсь далекі слова.— Зірве, як квітку, кине й розтопче...
— Ми для них не такі, міських панночок шукають...
— Морської, крученої любові...
Морська любов... Яка вона є? Може, то справді якась інша, зовсім не така, якою любила його Вутанька? Може, не когось, а саму себе мусить винити Вутанька за те, що не зуміла приворожити його навік? Кажуть ось доярки, що в коханні треба бути обачною, обережною, що треба вміти повестися так, щоб не змодитись, не обриднути... А що вона вміла? Не давала собі стриму, не оглядалась ні на кого, слухаючись лише поклику власного серця... Кажуть: не давай серцю волю... Але хіба можна любити не повним серцем, не до безпам'яті вільно, просторо, шалено? Хіба то кохання, якщо воно лише до якихось меж, лише на півсерця? Не вміла цього Вутанька та й не хотіла вміти. Захмеліла першим своїм хмелем, ошаленіла в коханні, без вагань довіряючи себе милому, як братові... Мабуть, за чисту оцю довіру свою, за щасливу свою безоглядність зараз мусить отак каратись! А він... Ні, нема в ньому серця! Мало йому всього, вирішив, видно, ще зробити собі напослідок розвагу... Іде, зашмарований, до колодязя, зухвало, ніби нічого й не сталось, простягає перший Вутаньці руку:
— Здрастуй...
Гнівно відметнулась від нього дівчина, не подала руки. Хоч цим та відплатила! Стояв оторопілий, пригадьблений, оглушений реготом доярок:
— Отакими наші дівчата повертаються з поля! Теж поміняли паруси!..
Не озираючись, рушила Вутанька з подругами від колодязя, зоставивши спантеличеного Леоніда на втіху дояркам.
Ще в той же день засвистів у Кураєвому паровик, скликаючи токових до роботи. Не притьохнув на цей раз свисток по-солов'їному, не заласкавився м'яко, милозвучно до Вусті, як тоді, коли чула його на далекій відстані, в степу... Сьогодні його наче підмінили: аж засичав у повітрі, неприємний, різкий, цьвохнувши дівчину, мов батогом.
Гаркуша поставив Вустю з Оленою до соломотряса, в найгустішу пилюку. Робив на зло, а для Вутаньки було це ще й краще. Далеко від паровика, далеко від машиніста. Не видно її тут нікому, не видно нікого і їй. Із звичною моторністю орудує вилами біля самої пащі молотарки; валить і валить з темної пащеки пережована солома — гаряче, перебите, розтребушене місиво замість отих золотих тугеньких снопиків, що їх Вустя сама ще недавно в'язала... Пашить спека, а дівчата позакутувались хустками по самі очі, бо ще гірше спеки оця кіптява, що кушпелить навкруги з-під машини, забиваючи дихання. Пекло як є: темніє в очах, глухнеш від гуркоту барабана. Бурхає, душить пилюка, жалять летючі остюки, нещадно втинаючись у молоде тіло. Хай! Хай мучать, роз'їдають її, Вустю, угвинчуються в жили, хай ідуть їй разом з кров'ю, як оте смертельне тирсове насіння, до самого серця... Нічого тепер їй не страшно, до всього вона готова. Зазнала, впилася до хмелю своїм перелітним щастям, рада й тому. Ні, не кається вона за оті місячні маревні ночі, за свої гарячі обійми та ласки, якими так щедро осипала його, не міряючи мірами, не озираючись навкруги, впиваючись, наче в польоті, повною розкутістю власної волі і пристрасті. І якщо для нього це скороми-нуще, то для неї воно як було, так і зостанеться назавжди солодким і чистим багатством. До могили буде вона відчувати його поцілунки на своїх молодих, ніким раніше не цілованих грудях! А що так оце сталося... то, може, таке велике, всеосяжне щастя, як її, і не може бути тривалим? Може, як пісня, мусить воно мати нарешті свій кінець? Але для чого ж тоді жити на світі? Що зостанеться на її долю в житті? Каховські ярмарки? Чужі стерні та водяні пайки? Чи, може, хай одразу в'їдається тирса у кров, хай б'є, вражає у саме серце, розранене відчаєм, сповнене гарячих, невиспіваних, в'янучих у зав'язі пісень?! Молотили до самих сутінків.
Увечері, вже після роботи, Леонід, закурюючи з товариством біля колодязя, спробував був ще раз зачепити Вустю, але вона пронеслася повз нього, як гарячий вихор, навіть не глянувши, увігнавши в ніяковість і машиніста, і його товаришів. А наступного дня була неділя, і Леонід разом з Федором Андріякою та Про-кошкою-орловцем поїхали з самого ранку кудись нібито на інші токи, до приятелів. Нібито! А може, зовсім і не на токи, і не до приятелів, а до тієї далекої морської...
Дівчата в цей день ходили в степ в'язати вінки. Вустя не пішла з ними. Пославшись на біль у голові, сиділа під бараком у холодку поміж заміжніми жін-камичабанками, як шарка молода удовичка. Очі в неї були сухі, блискучі, на щоках грали гарячі золотисто-вишневі румянці. Зовні дівчина була спокійна, але чого їй коштував цей удаваний спокій!.. Вона бачила, як збирався, як поїхав з хлопцями Леонід. Це її остаточно скосило. Весь світ плив перед нею однотонно-жовтий, як після хвороби, все, що відбувалося навколо, сприймалось як крізь млостиве маячіння. Лузаючи насіння, вона спокійно гомоніла з чабанками, що жили при таборі, розповідала їм про свої Кринички, про Псьол та ліси, що тягнуться вподовж нього, а найбільше — про матір. Мати, стара Яресьчиха, мовби була із своєю Вустею весь час тут, в табірному затінку, серед сліпучих пожухлих степів. Одначе про що б не говорила Вутанька, про що б не думала, намагаючись забути своє горе, відірватись від нього, воно було при ній, ятрило її невідступно. Нікуди від нього не залетіти, ніде від нього не сховатись! Підійшло тирсове насіння уже до самого серця, і досить їй було глянути на паровик, щоб усі тирсові жала заворушилися в грудях, як ворушились вони в ці дні під рівним подувом суховію по всій неосяжній Таврії.
XXXIV
Десь по обіді несподівано приїхала на Кураєве Ганна Лавренко, квіткою розпустивши над собою парасольку з рожевого ситцю. За кучера при ній сидів Валерик Задонцев.
Ганна була в білій розкішній сукні, яка дуже личила їй. Загледівши біля барака Вустю, Ганна одразу наказала Валерикові зупинитись і, взявши десь із дна тачанки зв'язаний простим перевеслом оберемок зелені та квітів, встала до подруги:
— Приймаєте гостей?
Валерик, привітно сяйнувши до Вусті зубенятами, від'їхав тачанкою далі, на подвір'я, де Гаркуша сам допоміг йому поставити в затінок коней і попорати їх.
— Наче рік тебе не бачила,— схвильовано заговорила Ганна, привітавшись і передаючи Вусті квітчастий снопик.— Це я сама тобі наламала... Не гірший, думаю, ніж той, що нам тоді Леонід був привіз...
Вустя, спаленівши при одному цьому імені, поспішила сховати свої рум'янці у свіжому Ганниному зіллі.
— Як пахнуть!.. Тільки куди ж мені їх стільки... Пов'януть, а жалко: такі яскраві, запашні та холодненькі. Ганно, я тут навіть любисток чую...
— Є і любисток,— посміхнулася Ганна, мабуть, пригадавши криничанські свої і Вустині любистки.— Але тут і панські є, не знаю, як і звати... З ранжереї.
Знявши перевесельце і відділивши собі частину зілля, Вустя решту стала тут же паювати між чабанськими жінками, які з приходом Ганни теж чомусь повставали і вже лускали насіння стоячи, ніби не зважуючись знову сісти.
— Що ж нам з ними робити? — дякуючи за зелень та квіти, радісно-розгублено загомоніли жінки.— Аж страшно таке нести в наші землянки...