Короткої миті не вистачало, щоб роздивитися обличчя навіть тих гестапівців, які їхали в широких штампованого заліза кузовах "оппелів". Машини мчали з швидкістю близько вісімдесяти кілометрів за годину.
В кущі ліщини стояв спритно замаскований Віктор, заклавши за пояс німецький автомат. Підняту його руку бачили зв'язкові з одного і з другого боку шляху. Сигнальний постріл від першого мосту ледве почули в лісі. До мосту було все ж понад чотири кілометри, а ліс приглушив той сухий на морозі звук пострілу. Та його сподівалися, чекали в лісі і почули.
Права рука Віктора різко махнула вниз, але ліва все ще була піднята: "Увага, увага!" В настороженні і сам почув гул машин. Ось вони в'їхали на перший міст.
Раптовий вибух на тому мосту стряснув повітря, немов бурелом прокотилася лісом луна. А другу руку Віктор досі ще тримав угорі, вимагав уваги!
Повз нього пройшов передній всюдихід. Швидкість його ще була солідна, але вже зменшена. Легкові машини збилися, майже насідали одна на одну. Ось вони по одній минули Віктора в кущах. Показалися вже і спеціальні "оппелі-бенци" із збройним супроводом штурмовиків: з бронебортів на обидва боки стирчали дула важких штурмових кулеметів.
Віктор аж тепер махнув другою рукою і тихо пірнув у кущі. Майже в ту ж мить спочатку пролунав постріл десь попереду, але його покрив вибух міни, на яку наскочив передній всюдихід, не дійшовши до другого мосту. Міна невелика, і зачеплено її лише крайком заднього колеса. Машина, як норовиста коняка, фицнула задком, з розгону забігла вбік, ударилася в пришляхові бетонні стовпці і стала! Спинилася і вся колона.
Як тільки друга Вікторова рука різко опустилася вниз, із лісу вискочив селянин — Вадим Шостопалько з клунком у руках і кинувся бігти до мосту назустріч колоні машин. Постріл позаду в нього ще більше підігнав втікача. Селянин підняв вільну руку і що є сили закричав:
— Стійте, стійте! Міни...
Машини вже спинилися, з наляканого всюдихода вискочили штурмовики, зняли двох контужених арештантів. Тимчасом поодинокі постріли настійно доганяли селянина. А він одчайдушно кричав своє: "Стійте, міни!" Нарешті, після ще одного пострілу, селянин випустив з рук клунок, а сам заточився і впав на першім прольоті дерев'яного мосту. Безладною стріляниною з автоматів відгукнулися на цю подію гестапівці. До потерпілого на мосту кинулися кілька автоматників. Селянин Шостопалько хитався, хапаючись скривавленою рукою за ногу, і не переставав гукати: "Стійте, міни!"— тільки очі спритно стежили за кожним рухом фашистів, що зіскакували з машин.
Вони обступили пораненого, спрямовуючи на нього автомати. Каліченою польською мовою запитав один:
— Хто стріляв, у чому справа?
— Ой, рятуйте Душу,— ще голосніше заволав, ніби й не чув польської мови перекладача.— Партизани, більшовики!.. Тут міни. Ой, вони ж уловили мене, затримали, а самі...
Все це Вадим викрикував підкреслено російською мовою, зовсім ніби і не розуміючи польської. Адже: "той" запільник говорить російською — єдина ознака для цього ризикованого зв'язку. А що коли знайдеться й інший, який знає російську мову, тоді що? Провал і смерть... Офіцер нервово гукнув до машин лише одне прізвище:
— Шютце!
Від легкових автомашин по-службовому аж підтюпцем чітко відірвався не молодий уже есесівець з нашивками фельдфебеля, ще і не спинившись, козирнув. Шютце — прізвище нічого не сказало Вадимові.
Офіцер тільки хитнув головою, показав на пораненого селянина. І фельдфебель у ту ж мить збагнув. Перемагаючи труднощі вимови, заговорив до Шостопалька каліченими російськими словами. Звернувся і відразу ж майже слово в слово кидав селянинові відповідь німецькою мовою для офіцера, який підійшов, тримаючи маузер напоготові. Вадим відмітив точність перекладу. Але чи це є гарантією для такого ризикованого зв'язку?
— Скільки їх і де вони? — запитав офіцер.
Вадим ледве не вирвався відповісти йому німецькою мовою, та вчасно спохватився. Перекладач не затримав перекладу запитання, ступивши ближче до Шостопалька. А той хапаючись розрізував ножем холошу штанів, затискав пальцями рану. Крізь пальці юшила кров.
— Міни тут, на мосту,— квапився пояснити, кидаючи гострі погляди на фельдфебеля.— Партизани з обох боків мосту цілий ранок вовтузилися. Розстріляти мене обіцяли, та за клопотом цим не впоралися. А я почув спасенний гуркіт машин, вирвався. Але ж гад таки догнав.
Офіцер гаркнув на найближчих, щоб покликали мінерів із задньої машини, а решта зайняли бойову позицію, оточивши всю валку машин. Пораненого селянина офіцер звелів відтягти з проїзду на обочину.
— Забрати? — кинув фельдфебель запитання.
— На диявола... Морочитися? Теж, певне, партизан, не помирилися в діліжі. Шнель, шнель!
— Ой братики, не кидайте з укосу. Отут біля стовпців покладіть. Тих тут... нещасна жменя. Ой, спасибі, я посиджу отак, зіпершись на стовпчик. Що ж вони зі мною тепер зро-облять.
Шютце не дослухався, байдуже посадовив пораненого селянина до стовпця. "Свій чи ні?.." — ловив Вадим навіть подих.
Справді, жодного пострілу більше не було чути з лісу. Партизани зникли чи причаїлися. Штурмовики дисципліновано з автоматами напоготові виладналися рідким цепом з обох боків шляху. Навіть шофери доповнювали ті бойові лави.
Мінери, озброєні шукачами, легко знайшли ледве замасковані нашвидкуруч чотири підривні прилади і біля кожного з них поставили водія легкового авто. Офіцер сторожко обійшов ці місця і знов наблизився з літнім перекладачем до пораненого селянина.
— Хто ти? — переклав фельдфебель байдуже запитання офіцера.
— Взагалі людина, а по-їхньому,— куркуленко, що ж тут незрозумілого. Ось і документи... Братики, рідненькі. Може, підвезете хоч до першого села? Вони ж мене тут розшматують. Рідненькі-і...
Тепер перекладач переглянув документи селянина — старий паспорт, якусь довідку. В голові досі ще переварював для себе отой цинізм куркуленка. Не будучи сам ніяким передовим елементом, не кажучи вже комуністом, Шютце мав свої погляди на цю винищувальну війну, взивав її звірячою. А це диктувало йому, принаймні на самоті з совістю, деякі симпатії до комуністів. Ледве не постраждав на передовій за необережне слово про жахи кровопролиття, насилу викрутився і перекинувся з знаннями російської мови на перекладацьку службу. Куркуленко в його очах спочатку справедливо здався ворогом комуністів. Фельдфебель мимоволі повірив у ті жалюгідні вигуки і відчув антипатію до цього "типа".
— Паспорт недійсний. Старий,— таки вибилося наверх почуття огиди до куркуленка.
— А як же б ви хотіли, рідненькі! Чи гадаєте, що вони дали б мені на цю втечу новісіньку путівку? Спасибі війні, вирвався з Донбасу. Ще б трошки, і... порятунок,— у взятому тоні говорив далі "тип".
Офіцерові набридло це сльозливе приказування, перестав слухати послужливий переклад фельдфебеля. Повернувся на якусь репліку мінерів і пішов. Есесівець досі ще переглядав документи. Ніби сам до себе грубо вилаявся, і в тому Вадим відчув намагання сказати щось суттєве. Що не свій, це вже тривогою продиралося в бентежну свідомість. А може, це все маскування? Треба рішатись, кращого випадку не буде.
— Щасливий ти, браток! І їхню та й нашу мову знаєш. А тут...
— Такому гадові мова не потрібна. Сичатимеш і так. Пораджу автоматникам...— пробубонів, не стримавшись, фельдфебель.
Це вже була інша мова! Він обурений поведінкою куркуля, значить...
— Стривай радити, Сергію. За що гину? Всі ми... люди.
— Людина,— ще одворотніше вимовив есесівець, не добравши сенсу, але насторожившись від того "Сергію". Розумів, що як на приманку ловлять його тим "Сергієм". Кинув межи очі документи і вхопився за маузер біля бока. Це не був конспіративний жест. Вадим відчув серйозність моменту, захитався під ним грунт. І наважився: другого випадку не буде.
— Ой людоньки... Я ж тебе шукаю! Придурююсь, життям ризикую...— майже пошепки старався Вадим.— Бременський Сергій велів. Пісня є така — чув? Звичайно ж, не чув. Де вам! То будь же людиною, фельдфебелю! Зрозумій, що недаремно співається: "Бременський Сергій велів!"
Есесівець різкіше обернувся на той шепіт. З якоїсь інерції ще замахнувся кольтом, але тільки штовхнув важким чоботом у дужу ногу.
— Що ти мелеш, божевільний! — поглянув просто в очі. Жест був надміру злостивий, слова теж не обіцяли миру. Але очі!..
Вадимові раптом здалося, бо саме цього й хотілось, що фельдфебель догадався про його наміри знайти конспіративний зв'язок. З ким, для чого? Чи не провокація, допитувалися очі. Ледве не вискочать з орбіт, заклопотані. Аж піт у Вадима виступив по тілу від догадки про ті вагання фельдфебеля. Помилка, а чи успіх? Розуміє,
що фельдфебель, вагаючись, сприймає довіру партизана, готовий допомогти.
— Стріляй, виродку!— заволав Вадим. І тут же німецькою мовою прошепотів скоромовкою: — Скажеш тому гадові, прикордонному чиновникові, щоб він обов'язково впізнав комуніста на побаченні в таборі. Чуєш? Бременський Сергій велів! Щоб він упізнав і ствердив, що бачив у того комуніста німецький, а не радянський паспорт! Хай каже правду, а не те, що треба фашистам. Та не забудь передати: "Бременський Сергій велів". Так і скажеш: "Бременський Сергій велів" — зрозумів? Для того ж і комедію оцю влаштували. А то б не доїхати вам... Отже, німецький паспорт і "Бременський Сергій велів". Тепер стріляй, тільки ж мимо, друже! І зіпхнеш під укіс... Ой гади! — заверещав уже російською мовою. І з радістю відмітив, як блиснули інші вогні в очах за склом окулярів у есесівця, як по-змовницькому скліпилися обоє очей, а уста прошепотіли: "Бременський Сергій велів..."
— Людочки, за що гину! — верещав Вадим, тамуючи сміх радості.
Пролунали два постріли з пістолета, порснули сніжні бризки поруч, і дужий штовхан ногою в плече зіпхнув Шостопалька з високого укосу. Дії есесівця остаточно переконали, що таємниця потрапила не до ворога. Аж унизу колючий кущ глоду стримав падіння Вадима. Шостопалько застиг, дограючи цю ризиковану роль. Ледве бачив щілинками "мертвих" очей, як мінери зняли з мосту запальники мін і прорегулювали проїзд автомашинам через міст. Автоматники буксиром зачепили підбите авто, останніми пробігли через міст до своїх машин.