На полігоні бази Нацгвардії проходить одразу кілька бойових занять: стрільба з кулеметів, автоматів, гранатометів, на смузі перешкод вужами звиваються з десяток пластунів, на іншому майданчику добровольці шліфують навички рукопашного бою, біля обгорілого скелета приміщення, яке виконує роль тренажера, ударна група відпрацьовує операцію звільнення приміщення од терористів. Прес-секретар батальйону "Донбас" Василина вихоплює з цієї круговерті розпашілого від тренувального бою бійця і підводить до мене.
У Бога все під контролем
Молодий чоловік — мабуть, єдиний без балаклави, з відкритим обличчям, — каже, що боятися йому нічого. Назвався Ніком (пізніше ми дізналися його справжнє ім'я — Денис Альохін) — тут кожен має свій бойовий псевдонім. Приїхав із південної області, вдома залишилися дружина і семирічний син. Усе життя працював будівельником. Активний учасник Майдану. Коли залихоманило схід, одразу став шукати можливість вступити до лав захисників Батьківщини. Проаналізував інформацію про один добровольчий підрозділ, другий, третій, дійшов висновку, що вони створені більше задля шару деяких політиків, ніж для справи. "Донбас" виявився справжнім.
- Не на прогулянку їдеш, а на війну, чи важко далося тобі це рішення? — запитую.
- Було і важко, і страшнувато, адже добре усвідомлював, що мене можуть убити, покалічити, але інакше вчинити не міг. Хочу змінити життя — і своє, і всієї країни, бо ми закисли в багнюці корупції, брехні, хочу, щоб мій син жив уже по-іншому. Я радий, що опинився в цьому бойовому братстві: ми жартуємо, підтримуємо один одного, відвертаємо від поганих думок; немає ні бійок, ні сварок, ні дідівщини; нас об'єднує спільна ідея, однакові погляди на майбутнє.
- А тобі не образливо, що ти тут, а тим часом десятки тисяч чоловіків призовного віку живуть звичайним життям: п'ють пиво, розважаються і виявляють свій патріотизм лише у "Фейсбуці"? А в перспективі держава, можливо, як траплялося з ветеранами воєн, про тебе забуде?
- Це питання совісті й виконання обов'язку перед Батьківщиною, а тим, хто не тут, колись стане соромно, бо їхні діти запитають, де були у відповідальний час. У Бога все під контролем...
Чорна маска
Бачимо, що якийсь чоловік у камуфляжі та балаклаві ходить від одного підрозділу до іншого, інспектуючи навчання. З ходи, жестів і ставлення до нього бійців можна здогадатися, що це сам командир батальйону "Донбас", легендарний і загадковий Семен Семенченко. І хоча про цю людину в масці поки що конкретно нічого не відомо, крім того, що організувала це добровольче формування, з виправки, досвідченого і авторитетного поводження у ній можна вгадати колишнього кадрового офіцера досить високого рангу, якому доводилося нюхати порох у гарячих точках. Охоче відповів на наші запитання, хоча сказав, що від уваги журналістів утомився.
- Ми хочемо з числа обстріляних бійців підготувати інструкторів, а новобранцям дати початкові військові навички. Наголос робимо на вишколі підрозділів, які діятимуть за тактикою малих груп в умовах високої самостійності та секретності — це те, чого не вистачає в зоні АТО, — розповідає командир.
- Які ще рецепти підвищення ефективності операції пропонуєте?
- Вище керівництво країни має чітко визначитись, якому варіанту воно віддає перевагу — цілісній мирній країні чи життю на пороховій бочці. Якщо першому, то треба оцінити всі ризики і вживати рішучих заходів, якими б непопулярними вони не були. Головне — дати ініціативу військам, зменшити бюрократизм, не кидати своїх на війні. У нас є всі можливості для того, щоб завершити цю операцію з мінімальними втратами. Україна має силу, але стає безсилою, коли за діло беруться бюрократи. Не хочу вас розчаровувати, але за нинішніх підходів звільнення Донбасу від терористів може тривати не менше року. Все залежить від того, хто візьме гору в державі: негідники чи когорта патріотів...
- Якою ви бачите нову Українську армію?
- Це має бути простіша структура, ніж зараз, з меншою кількістю сполучних ланок від вищого командира до нижчого, в ній слід ширше використовувати сучасне програмне забезпечення, новітню бойову і комп'ютерну техніку, наприклад, командирські планшети, дрони (безпілотні літаки), наголос має робитися на розвідувальній роботі, створенні підрозділів ведення інформаційної війни. Треба вивчати досвід будь-якої успішної армії світу і переносити на наш ґрунт, а не винаходжувати заново велосипед, просто потрібні воля і бажання керівника держави. Важливо також покінчити зі злодійством і зрадництвом, а для цього нам без структури на кшталт "Смершу" (фронтова служба безпеки в радянській армії) не обійтися, бо все прогнило. Батьківщина у великій небезпеці — це має усвідомити кожен українець. Слід діяти, як єдиний кулак, — консолідовано, дружно. Тоді переможемо.
Знайомлюся з кількома бійцями. Представляються: Рекс, Амазонка, Третій, Пентагон, Фома... Їхнє мислення незвичне, принаймні не таке, як у пересічних громадян. Ці люди готові, якщо потрібно, вмерти, але від них віє потужною енергією життя. Я на них дивився з більшою повагою, ніж на нардепів, міністрів чи популярних артистів, бо за духом ці чоловіки значно вищі. Відчувається, що кожен зазнав мук вибору, багато переосмислив і має сформовану філософію подвигу, в основі якої — патріотизм і самопожертва. Всі напружені, ледве приховують хвилювання. Очікування бою страшніше за сам бій. Одеситу Фомі на вигляд за п'ятдесят, невеличкого зросту, худорлявий — явний "неформат" для війни. "Не важко буде?" — запитую. "За статистикою, солдат живе в умовах бою в середньому десять хвилин. На цей час здоров'я вистачить", — пояснює. Отака філософія. Рекс і Пентагон прийшли захищати не лише єдність країни, а й 18-20— річних юнаків. "Це фактично наші діти, вони від вибуху петарди мліють, хіба можна їх кидати у м'ясорубку? А нас голіруч не візьмеш, ми бачили смаленого вовка", — кажуть.
Командир взводу кандидат технічних наук Олександр із болем говорить про ситуацію на Донбасі, де живуть його рідні та друзі: "Їм там що не день усе важче добувати воду, продукти, є перебої зі зв'язком, електропостачанням. Та найприкріше те, що дуже багато людей перебуває під упливом путінської пропаганди. Я бачив, як усе село йшло голосувати за ДНР, знаю шахтарів, котрі вступили в лави ополченців. Страшні, трагічні часи... Через те туди й поспішаємо".
Я побажав їм перемогти і повернутися живими та неушкодженими.
Синдром поранених душ
- червня 2014 року
Спасибі, що живий
Утім, хлопець років двадцяти в інвалідному візку поговорити погодився. Це Андрій. Поруч гарна дівчина — Аня. Сюди потрапив ще 22 травня, перед цим шість днів балансував на межі життя і смерті в харківському шпиталі. "Де зачепило?" — запитую. "Та не зачепило, — невесело всміхається юнак, — а буквально прошило. Шість автоматних куль поцілило у бронежилет, одна — в каску, по дві — в ноги, кількома відірвало пальці на правій руці. Я мав хороший бронежилет — шостого класу. Ми всі були добре екіпіровані".Андрій родом із Дніпропетровська, два роки провчився в одному з вишів Харкова. Добровільно пішов у військкомат. Служив у спеціальному підрозділі, який, за словами хлопця, постійно перебував на бойових чергуваннях. Решту часу стрілецькі та інші вправи тут були обов'язковими. З усіма видами зброї був на "ти", має відзнаки за влучність. У квітні мав іти на "дембель" і, мабуть, звільнився б... Проте, коли одного разу командир зібрав їх і сказав: "Хлопці, треба... Але силувати нікого не будемо...", зробив крок уперед, хоча дехто залишився на місці.
Я подивився на нього із ще більшою повагою. Виходить, патріотизм, мужність — не пустопорожні слова, що підтверджує вибір цього худорлявого юнака. Хотів би побачити його батьків, учителів і вклонитися їм, бо виховали справжню людину. "Сьогодні не шкодуєш про своє рішення?.." — запитую. "Нє-є-є, я взагалі ніколи ні про що не шкодую", — відповів задерикувато.
У зоні АТО він пробув менше тижня.