Я думала, ми друзі, а сьогодні все взнала. Я думала товаришувати з тобою до смерті. А сьогодні вранці йшла по вулиці Енгельса і побачила: ти ніжно йшов під руку з якоюсь дівчиною, щось їй говорив, і вам було весело. Ну, товаришуй з нею, я тобі прощаю, тільки на все життя мені боляче. Не старайся взнати, хто пише, а коли захочеш відповісти, залиш записку в себе під партою в цій книжці. Прощай".
Прочитавши секретну пошту, Аркадій почервонів, зібгав записку і швидко засунув у кишеню. Кіра непомітно стежила за ним. Аркадій витяг зошита і, часто перекреслюючи написане, довго складав відповідь. Кілька разів навіть рвав написані вже записки і, нарешті, на кінець уроку, вийшла така відповідь:
"Ревнують тільки класово невитримані елементи. А ми ревнувати не повинні. Оце і все. Крім того, ти, Руфко, помилилась, бо я йшов сьогодні вранці під руку з моєю мамою і більше ні з ким. З тобою я теж товаришуватиму до смерті. Аркадій Троян".
Після дзвінка Аркадій підійшов до Руфи і, не дивлячись їй в очі, хоробро сам віддав записку і швидко втік з класу. Аркадій побіг займатися своїми справами, а справ у відповідального розпорядника вечора чимало. Це перший такий урочистий вечір у школі. Довелося багатьом піонерам допізна попрацювати. І весь наступний день Аркадій був у школі. Влаштували виставку своїх робіт, написали лозунги, прикрасили сцену в залі. Драматичний гурток під керівництвом Марусі Рожко, хор і струнний оркестр, організований нашвидку, півдня робили репетиції. Фізкультурники теж хотіли показати найцікавіші вправи.
Надвечір, перед самим початком свята, Руфа принесла свою картину. Принесла й сама злякалась. їй здалось, що картина нікому не сподобається і викличе тільки сміх. Але Кіра забрала у неї картину, знайшла Катю і покликали Пилипа Даниловича. Підійшли ще деякі учителі, і, звичайно, збіглися школярі.
Хвилину всі стояли перед картиною мовчки.
Перед очима глядачів — сміливо задумана композиція, широко виконана щирою рукою. Далекий зелений простір і білі табуни хмар, ніжних, як мереживо. На першому плані товариш Ленін веде за руку піонера й піонерку. А навколо десятки веселих дітей ідуть сміливо і радісно. Товариш Ленін сміється, і діти сміються. З картини ллється радість фарб і величезного життя, далекий розгін простору. Лінії і кольори — ще непевні, але такі, що стверджують нові, свіжі почуття. Картина прикувала до себе очі перших глядачів і критиків.
Мовчання порушили відразу кілька голосів. Не могли стримати захоплення піонери, Катя й Кужіль. Руфа несподівано виросла в їх очах. Ніхто не думав, що в цій дівчинці сховано стільки сили й таланту передавати графічно і фарбами свої почуття.
Катя пообіцяла через кілька днів влаштувати Руфу в центральну студію піонерського клубу, а картину вставили в раму і урочисто повісили на стіні. Руфа соромливо ховала очі й не знала, куди подіти руки, ніби її впіймали на злочині.
Та на цьому не скінчилось. Перед самим початком вечора, коли зала була вже повна гостей і гриміла від музики і розмов, Бася-зоолог насилу знайшла Руфу. Нащебетала їй усяких новин, вражень і потягла за собою, бо з Руфою хотів познайомитись батько Басі, відомий художник і професор художнього інституту. Бася примусила батька прийти на вечір, і йому довелося скоритися перед дочкою.
— Татку, оце Руфа, така хороша, ну, просто, надзвичайна піонерка, і я її люблю,— заторохтіла Бася, коли вони підійшли до високого кучерявого чоловіка з широкими бровами.
— Це ти намалювала картину? — несподівано густим басом спитав професор Райцин.
Руфа зніяковіла і, може б, утекла, але за руку тримала Бася, а батько її страшенно строгий і голос, як труба.
— Я намалювала так, собі... Товариш Ленін сміється, це воно так вийшло, інакше не можна, і взагалі я не знаю...— заплуталась Руфа.
— Дуже добре намальовано, талановито! Здорово намальовано... акварель...— професор Райцин не любив хвалити робіт своїх учнів і не щедрий на високі оцінки. Але й він захопився картиною Руфи.
До них швиденько підійшов учитель малювання і сказав:
— Вона в мене найкраща учениця. Малює, знаєте, товаришу Райцин, як справжній художник.
Професор глянув на учителя і недбало відповів:
— Не зовсім ще справжній...— Потім до Руфи: — Піонера і ескіз міста, що в стінгазеті, ти малювала? Добре... Крім школи, ніде не вчилась?
— Ні, інколи ходжу в музей і дивлюся, змальовую картини...
— У мене на третьому курсі не кожен так зробить акварель... Приходь до мене в інститут і принеси свої малюнки. Зразу після перерви приходь. Працюватимеш у мене в майстерні, потім поговоримо, ось адреса...— Сам написав адресу у блокноті і дав Руфі. Вона схопила папірця, ледве встигла подякувати — втекла з Басею. Професор, примруживши очі, довго дивився на картину і тоді звернувся до вчителя малювання :
— Талант!.. Свіжий, чистий талант!
Двоє учнів розтягли завісу і відкрили сцену, прикрашену портретами, прапорами і квітами. Посередині скульптура Леніна.
Пилипа Даниловича Кужеля, що вийшов сказати кілька слів про роботу школи, діти зустріли такими оплесками, що можна тільки дивуватись, як у них не потріскалась шкіра на долонях. Пилип Данилович відзначив кращі досягнення школи за останній квартал. Ці досягнення — спільна робота педагогів, піонерів, Учнів. Кужіль назвав прізвища багатьох педагогів і дітей, зала привітала їх нестримними оплесками. Поряд з усіма прізвищами Пилип Данилович виділив Мартина Івановича, сторожа, героя праці і героя-червоноармійця. Оплески перейшли в овацію. Мартин Іванович ніяково засів у кутку і ворушив вусами. Оплесків не можна припинити. Школярі почали вимагати, Щоб Мартин Іванович вийшов на сцену.
Старий сторож хотів сховатись, але до нього підбігли піонери на чолі з Тамарою Незабудь і потягли за руки до Пилипа Даниловича.
На сцені Мартин Іванович не знав, що йому робити, стояв і посміхався; цим викликав нову радісну хвилю оплесків. Сторож низько вклонився, йому так багато хотілося сказати і про свою роботу, і про свій досвід, і про життя. Але не було слів. Любов дітей — найдорожча нагорода в світі! Оплески не давали йому говорити. Школярі посхоплювалися з місць, щоб краще бачити і стоячи вітати свого Мартина Івановича. Разом з ними встали й дорослі.
Раптом Тамара Незабудь — рожева, в новенькому святковому платті, підбігла до стола, схопила букет хризантем і дала їх сторожеві. Потім несподівано для всіх потиснула руку Мартину Івановичу і поцілувала його у вуса. На всю залу крикнула:
— За те, що ви любите нас!
Вибухом оплесків і радісним криком відповіли на ці правдиві, щирі слова школярі.
18
Важкий день... День, заповнений самими неприємностями. Почалося з веремії через аварію в слюсарному цеху і затримки з матеріалами. Потім приїхали з тресту і з Наркомвнуторгу. Завтра з'являться представники радянського контролю продовжувати ревізію. Даремно не послухав Надійну і не звільнив раніше Бубиря...
Втома давить на мозок. Максим Коваль тихенько пройшов до себе в кімнату, почав роздягатись...
Перша година ночі. До світанку довго, а спати не хочеться, і не відомо, з чого починати завтра. Та самі події показали, що робити. Але Ганна... Ганна Дмитрівна, як їй тепер? Невже й вона подумає, що Коваль звільнить Бубиря з помсти, як вигукнув ото сам Бубир?
Прудка цівка води полилась з крана на голову Максима у ванній, але думок не освіжила.
"За весь час не поговорив по-справжньому з Галею. Що ж їй тепер скажеш? Зненавидить... А може, поверпеться? Але як з нею про це говорити? Треба втішити, допомогти..."
Розтерта цупким рушником почервоніла шкіра на грудях... З темної кухні помітив гостре лезо проміння, що пробивалось в щілину з кімнати Кіри. Двері немов підкреслені блискучою рискою. Максимові Семеновичу не хотілось залишатися наодинці. Зрадів, побачивши світло, і зайшов до Кіри в кімнату. Дочка сиділа біля стола й читала. Винуватою посмішкою привітала батька, а він сердито сказав:
— Чого не спиш, Кіро? Перша година, в тебе очі червоні.— Взяв у Кіри книжку.
Кірі не сподобався батьків настрій, а з ним треба було б поговорити саме сьогодні. Повертаючись із школи, Кіра зайшла до матері в кіно і здивувалась: Ганна Дмитрівна схудла, під очима свіжі зморшки. Кіра встигла сказати матері лише кілька слів — поговорити більше не було часу. Завтра Кіра збиралася йти знову розмовляти з матір'ю. Перед тим надумала спочатку все щиро розповісти батькові і порадитись з ним... Про що радитись — Кіра й сама не знала.
Але, побачивши похмурий вигляд батька, розгубилась і не наважувалась почати розмову.
— Невже червоні очі? Така цікава книжка, тільки мало написано, ніби незакінчена...
Коваль зміряв оком товсту книжку. Кіра читала завжди пристрасно і з олівцем у руках. Дію романів теж сприймала просто і довірливо — переживала страждання і радощі героїв, як життя. Нові книжки Кіра сприймала, як мандрівник відкриття невідомих земель... Ось раптом розсуваються перед нею обрії морів. Завзяті герої Джека Лондона ваблять своєю надлюдською силою характерів. Обурюють суворі університети старого світу у Максима Горького. Захоплює сумний сміх Гоголя і вогненне бунтарство Шевченка. Найбільше любить Кіра читати біографії великих людей і славних борців-революціонерів. Підібрала собі й улюблені книжки, що до її послуг стоять на полиці.
— Бачиш, Кіро, завжди цікава книжка здається коротенькою. Хочеться спитати автора, чому він не пише далі. Читав би без кінця, ніби це є продовження твого життя.
— А справді... Татку, як цікаво жили, боролись і страшно умирали жінки Роза Люксембург, Луїза Мішель... Я хочу... Я ніколи не забуду їх, я собі сказала, що буду вчитись у них. Тільки ти не смійся... Я б хотіла, щоб мене звали Роза-Луїза,— мрійно, наївно, зовсім по-дитячому сказала Кіра.
Коваль похитав у відповідь головою і обережно закрутив косу дочки навколо своїх пальців.
— Ці жінки уславилися в боротьбі за революцію... Тому їхні імена залишилися в поколіннях.
— Це правда, татку...
— Ну, спати! — рішуче сказав Коваль і закрив книжку.
Кірі хотілося спати, але її цікавило, чому батько такий дивний сьогодні? Не пожартував, нічого не розповів. Питати незручно, коли він сам нічого не каже...
Коваль почекав, поки Кіра залізла під одіяло, і погасив світло.
Перед очима Кіри в темряві ще кілька хвилин пролітали барикади, маяв сто раз прострелений прапор в руках Луїзи Мішель на майдані Бланш, де в останньому бою за Комуну вмирали жінки Парижа.