Я маю досвідчених полковників ви також, тому пропоную через деякий час зустрітися і обговорити ці питання у вузькому колі.
Ходкевич здивовано подивився на Сагайдачного:
– Вам доручено облогу Москви то маєте військо і проводьте облогу, я маю своє завдання.
Сагайдачний ще стримував себе:
– Як я маю розуміти пана гетьмана? Здається я не вийшов на прогулянку по московському царству, а поспішав на допомогу королевичу і вам у тому числі. Чи не так пане гетьмане?
Лев Сапега, знаючи Сагайдачного, по його напруженому обличчю зрозумів, що розмова між гетьманами не складається, зробив спробу згладити напруження.
– Пане Сагайдачний, ви так зразу про справи…
Сагайдачний повернувся до Сапеги:
– Пане канцлер, це вам дипломатам відомі придворні правила етикету, я проти них нічого не маю, але вважаю, сьогодні вони ні до чого. Я вже давно людина військова і розумію так, якщо на мене покладено завдання мені його і виконувати. А для цього у мене повинна бути повна ясність що зробити, якими силами, і в даному випадку як взаємодіяти з союзницькими військами, що мені не підпорядковані. А ще хотілось би знати на кого буде покладена відповідальність за поразку, від якої ніхто не гарантований? Бо після такої, з дозволу сказати, військової Ради лише винних шукають. Ви знаєте, в Запорозькому Війську теж багато галасують, навіть до шабель доходить при виборі кошового отамана, але коли вже обрали то всі стуляють писки і слухають його одного, в іншому випадку легко голову втратити. А у нас сьогодні на нараді два гетьмана, таке можливе лише на королівському балу. Чи може я помиляюсь?
Ходкевич змучено посміхнувся:
– То може пан Сагайдачний хоче мати мене за свого полковника чи старшину?
Сагайдачний не повертаючись до Ходкевича, різко зреагував на його слова:
– Мені це без потреби, маю на військо досить полковників, одначе, пане, гетьмане вважаю що потрібно бути вам присутнім при нашій нараді, щоб ми порозумілися перед штурмом і мали чіткий план взаємодії.
Ходкевич уважно подивився на Сагайдачного потім на Сапегу, хвильку помовчав потім промовив:
– Вибачте панове, я щось зле себе почуваю, прошу перенести нашу розмову. Вибачте.
Він злегка вклонився Сапезі і Сагайдачному і вийшов з приміщення. Сапега відчув ніяковість від такої його поведінки.
– Пане Сагайдачний, заспокойтесь, все владнається, ми зустрінемось і обговоримо питання штурму Москви. А поки маєте виконати наказ королевича і військової Ради, взяти в облогу місто.
Вони відкланялись і Сапега подався виконувати свої справи, яких мав досить. А до Сагайдачного зразу ж підійшов Мазепа, який спостерігав його розмову із Ходкевичем, та Сапегою.
– Петре, не переймайся. І на Ходкевича зла не тримай, йому сьогодні гірше всіх.
– Чому так?
– А ти сам не бачиш? От ти привів двадцять тисяч війська, сам королевич зійшов з коня і привітав тебе як тріумфатора. Зрозуміло, що то є справедливо, але не гонорові польські шляхтичі то можуть розуміти. Ти добре знаєш. що Ходкевич після Жолкевського другий визнаний у Речі Посполитій головнокомандувач і сьогодні завдяки тобі, хоч ти того і не хотів, Ходкевича комісари привселюдно в багнюці виваляли.
– Михайло, я щось перестаю тебе розуміти, ти волів би щоб мене в багнюці виваляли?
– Петре, ти сьогодні щось дуже гарячкуєш. Не на часі. Я зовсім про інше. У всьому Запорозькому Війську ти лише мене по старій дружбі деколи можеш послухати, і то коли захочеш. А хто, хоч один, має право слово тобі поперек сказати? Хіба зовсім дурний, або той що смерті собі бажає. Ти вирішуєш, потрібна порада – питаєш, не потрібна — дієш на свій розсуд. Ти в поході диктатор, Олександр Македонський! А Ходкевич? Він наче й головнокомандувач, а скоріше, ніби свиней у комісарів сейму пасе. А тепер, подібно, і у тебе за підручного. То як йому відчувається?
– Чекай, до чого тут комісари від сейму, а королевич Владислав?
– Королевич не король, та й молодий занадто. Він хоч і "не пасе свиней", а без комісарів кроку не ступить. Оце лишень тебе привітав, комісарів не спитавши. Але кажу ж, по молодості того не відає. А Ходкевич старий рубака і гонор не безпідставний має, то добре розуміє, що у комісарів на ланцюгу ходить.
Сагайдачний хвильку помовчав, а потім посміхнувся.
– Михайле, я от інколи думаю, як я тебе такого мудрого біля себе тримаю. От Яків Бородавка від тебе здихався б відразу. Не може бути в одному коші двоє мудрих – затісно. Взагалі, я мислю, що ти би, при своїй мудрості, був би ще той гетьман!
– То я Петре біля тебе мудрий, а біля Якова був би дурним. Та й то сказати, дав би мені Яків отак розпатякувати як ти мені дозволяєш!
Згадавши Якова і те як часто його Мазепа виставляв за дурня вони разом засміялись.
– Добре, Михайле, що тут заперечиш, маєш рацію, але ми повинні вживати термінові заходи в цій дурній ситуації. Ти Василька вже бачив?
– Приїхав і Василько і Збишек. Вони давно рвуться до тебе, мають досить нагальної інформації.
– То я тепер звільнився візьми їх, та ще Максима прихопи, і ходідь до мене.
Розмова з Мазепою як завжди в таких випадках Сагайдачного зовсім заспокоїла, і він разом з Самійлом подався до своєї резиденції.
За якийсь час примчали і хлопці з Мазепою. Після коротких привітань приступили до справи. При таких нарадах Сагайдачний приймав заходи перестороги і тому наказав Самійлу не відлучатися від свого куреню.
– Панове-товариші, обставини складаються так, що ми повинні врахувавши всю інформацію, що маємо, прийняти найбільш виважене рішення. В сьогоднішньому протистоянні привід до дії мають польсько-литовські сили, тобто наші союзники. Що ми знаємо про їх плани і чи є вони? Повинен сказати, нарада, яка щойно відбулася, показала: комісари мають план, скоріше всього погоджений з королем і сеймом. В іншому випадку вони б не були такі знахабніло самовпевнені. А от Ходкевич в цей план не посвячений.
Побачивши нетерпеливе нерозуміння в очах Максима і його побратимів, Сагайдачний застережливо підняв правицю: щоб не збивали з думки. Він мав таку особливість свого розуму, що часом пояснюючи те чи інше питання, він і себе або переконував в справедливості того про що вів мову, або знаходив вади в своїй аргументації. Тобто то були думки в голос, але ще й для слухачів.
– Більш того, мислю що і королевич в плани комісарів не посвячений. Тому що на мою пропозицію обговорити план дій разом зі мною і Ходкевичем нічого не відповів. Отже що то може бути за такий план військової операції, про який не повинні знати головнокомандувачі військ, в той час як відповідати, в разі поразки, належиться їм? От тепер я хочу вас послухати, якщо маєте сказати те чого я не знаю. Максиме, давай спочатку послухаємо Збігнева і Василька, а потім і ти скажеш свою думку, але перше і головне моє прохання – побільше інформації.
– Я, за той час побував у польському таборі, зустрів декого із знайомців, послухав, навіть і випитувати особливої необхідності не мав, всі говорять про одне: в грудні військо вирушить до Варшави. Спочатку я не переймався, вважав, що то звичайні плітки, але потім, помисливши над тим що чув у Варшаві, а от тепер послухав вас, пане гетьмане, і впевнився: саме так воно і є. Я поясню. Пам'ятаєте, пане гетьмане, ви назвали цю війну смішною?
– Збишку, я тоді мав на увазі, що військами керують не досвідчені воїни, а з одного боку жінкаЮ а з іншого молодий королевич, який вперше отримав можливість керувати.
– Саме так, батьку, але сьогодні, враховуючи те, що чули на нараді, ви сказали, що польсько-литовськими військами керують комісари.
– Це щось міняє?
– На моє переконання, розставляє все на свої місця. В Варшаві я чув розмови, як на мою думку, досить близькі до правди про те, що наш король більше переймається Шведським престолом ніж московським. А сейм головним сенсом компанії бачить лише повернення литовських міст, які московіти відібрали у Речі Посполитої, і знову ж, московський престол сейму без потреби, він переймається полуденними справами. Турки, не криючись, готуються загарбати всі полуденні території Речі Посполитої аж до самого Києва і Львова.
– То ти хочеш сказати, що ні в Польщі, ні в Литві Москва нікому не потрібна. То навіщо козаків кликали?
– От цього я і не розумію, то лише ти, батьку, можеш зметикувати.
– Збишку, ти додав туману а не інформації. Хоча…
Сагайдачний трохи замислено помовчав.
З іншого боку… Васильку, а як Москва пояснює собі цю дивину, яку в Варшаві обзивають війною?
— Я хочу напомнить, пане гетмане, для справедливости и более точного воспроизведения событий, что войну начали по указанию московского царя Романова. Это он, нарушив предыдущие договоренности, отвоевал ряд литовских городов. И протекала война с переменным успехом. Вступление в войну королевича Владислава придало войне подобие справедливого возвращения московского престола законному владельцу Владиславу. Вам это известно. А вот теперь главное, что я хочу сказать. Бояре, вместе с царем, когда узнали о двадцатитысячном Войске Запорожском, да услышали о его подвигах, полностью потеряли разум от страха. Два дня назад они послали боярина Федора Ивановича Шереметьева, князя Данилу Мезецкого и дьяка Болотникова на переговоры к польским комиссарам. По словам отца, они имеют приказ царя Михаила предотвратить штурм Москвы любыми способами.
Всі учасники цієї невеличкої наради застигли, не маючи, що сказати, наскільки їх вразило почуте.
Хіба не Сагайдачного. Але першим заговорив Максим.
– Пане гетьмане, невже таке може бути, невже комісари за спиною королевича ведуть перемови з московськими боярами і підуть на таку зраду, який їм зиск в цьому?
– Е, Максиме, от тепер навпаки, у мене туман розвіявся, є повна ясність того, що сталось і планується. Деколи здається, що слова матеріалізуються. Скажеш щось не задумуючись, а потім виявляється, наче в воду дивився все так і сталося. Я назвав цю війну смішною особливо не вкладаючи в ці слова якогось потаємного змісту. Але тепер, скажу чому ця війна смішна, це не війна а дипломатичні перетягування канату!
– Щось ти, Петре, намудрив так, що і я старий не вслідкую за твоєю думкою.
– Може й перемудрив, Михайле, але ви всі уважно послухайте, а після цього і побачимо наскільки перемудрив.