Тадей мав схильність до гуманітарного, а не технічно-прагматичного розвитку своєї особистості, керувався радше емоціями й художнім баченням світу, був далеким від техніки й усіх вигод, з нею пов'язаних, бо у слові й звуці знаходив більше суголосного з власною душею, ніж у цифрі.
Третім дивом, якщо це теж можна було вважати дивом, виявилося те, що батько Спиридон, власне, не був його батьком. Про це він сказав на сповіді священику перед своєю смертю. Спиридон помер, коли Тадейові було вісім років. А вже коли помирав сам священик, він закликав Тадея, якому на той час вже було двадцять три роки, і розповів про це. Мабуть, це було останнє здивування священика в житті, коли він почув від Тадея, що той ніколи не вважав Спиридона своїм батьком, бо знає, хто його справжній отець. В історії хвороби не було написано, чи сказав Тадей священику, хто ж його отець, але Віктор Андрійович зауважив, що Тадей Спиридонович вживає не слово "батько", а слово "отець", причому він підозрював, що це слово мало би бути з великої літери.
На цьому дива в житті Тадея Спиридоновича Сильношпицького офіційно закінчувались, але в його історії хвороби була одна фраза, на яку Віктор Андрійович звернув увагу: "Про інші чудасії в своєму житті Тадей Спиридонович Сильношпицький нікому не розповідав, хоча неодноразово зазначав, що вони були". Власне, Віктор Андрійович хотів вивідати у цього безнадійно хворого інші дива, які траплялись у його житті, аби наблизитися до розуміння сутності цієї людини. Щоправда, подальша біографія Тадея Спиридоновича була буденною і не вказувала на щось феноменальне, але за цією буденністю могли ховатися великі таємниці. Віктор Андрійович проштудіював уздовж і впоперек історію хвороби Сильношпицького і вивчив її майже напам'ять. Після закінчення школи той декілька місяців пропрацював на м'ясокомбінаті, відслужив два роки в армії, повернувся на м'ясокомбінат, відтак одружився, мав двох дітей, хлопчик у семилітньому віці загинув в автомобільній катастрофі, в якій і самому Тадеєві Сприридоновичу добряче потовкло голову, розлучився з дружиною, яка з новим чоловіком і донькою незабаром виїхала на постійне місце проживання в Кот'д'Івуар (той був темним африканцем). Ще трохи поваландавшись на білому світі, Тадей Спиридонович нарешті знайшов прихисток у божевільні, але й там його суєтна душа не заспокоїлась. Заштрики й пігулки не пішли йому на користь, й як безнадійно хворого його нарешті запроторили до колишнього монастиря. Віктор Андрійович у біографії Тадея Спиридоновича побачив багато білих чи чорних плям, прихованих від стороннього ока. Звичайно, насамперед він хотів з'ясувати, чому Сильношпицький став шизофреником. Хоча причини цього могли ховатися в містичному дитинстві, а народження в труні, з'ява й зникнення третього ока на лобі відігравали значну роль у цьому процесі, але Віктор Андрійович хотів довідатися те, чого не було в історії хвороби дивного пацієнта; втім, недивних людей у закладі не було. Наприклад, його цікавило, де і в яких військах служив Тадей Спиридонович, бо саме там, а не в дитинстві чи юності, могли початися витоки його хвороби. Ще не факт, що саме аварія і смерть сина відіграли вирішальну роль у цьому процесі, тоді як від'їзд дружини за кордон з африканцем міг стати визначальним чинником. Розплутавши цей хитромудрий клубок, Віктор Андрійович міг упритул наблизитися не лише до таємниць Тадея Спиридоновича, а й до їх розгадок. При цьому Віктор Андрійович прекрасно розумів, що час безжально підтискає його, пресуючи простір навколо, бо, крім Сильношпицького, в нього було ще одинадцять апостолів з-поміж безнадійно хворих, кожний з яких мав феноменальну біографію й вартував занурення в неї. Віктор Андрійович уже жалкував, що безжально змарнував час, перебуваючи у колишньому монастирі. Треба було кожні відвідини присвятити одному безнадійно хворому, і він міг би уже зробити декілька кроків, аби наблизитися до пізнання істини. Щоправда, він не став себе картати за це, а вирішив саме з Тадея Спиридоновича Сильношпицького розпочати цей тернистий шлях.
28
Після того як Оля зрозуміла, що назавжди втратила Віктора Андрійовича, який не телефонував їй і не відповідав на її дзвінки, вона так заглибилась у себе, що вже нікого й близько не підпускала. Звичайно, ворогом номер один для неї був батько. Вона звинувачувала його у смерті матері. Якби тато не пив, мама б не їздила по закордонах, щоб заробити гроші на її, Олине, навчання. Звісно, рак, який забрав її у могилу, можна було заробити й тут, і Оля бачила, як мама щоразу здригалася, коли п'яний тато приходив додому. Він ніколи не бив її, був п'яно-веселим або ж відразу без скандалів лягав спати, але отой постійний стрес, який супроводжував Олину маму, врешті-решт призвів до сумного фіналу. Після смерті матері тато ще трохи протримався, а потім почав знову пити мало не щодня. Коли він став виносити з хати на продаж мамині речі, Оля лише зіщулилась і заплакала. Найнещаснішої людини тоді в світі, мабуть, не було, але й це не пройняло батька, совість якого повністю знищив алкоголь. Оля тишком-нишком позбирала все, що залишилося від мами, й занесла до подруги. Коли батько дізнався про це, закатав скандал, але вдіяти нічого не міг. За чиї гроші він потім напивався, Оля не знала, але вона все частіше стала думати про те, аби вбити його. Нагод траплялося чимало, бо після чергової пиятики він кожного разу лежав безпомічний на ліжку, і, здається, навіть немовля могло його відправити на той світ. Спочатку Оля хотіла вбити його ножем. Для цього вибрала на кухні найбільший, яким різала м'ясо, і гострила його, тупо дивлячись на свої руки. Але щоразу їй не вистачало рішучості, і гнів на батька поволі переростав у байдужість до нього. Зрештою, вона шкодувала сама себе, бо, звичайно, за убивство батька її б засудили на тривалий термін, а сидіти вона не хотіла. Думка задушити його подушкою видалася їй спочатку чудовою, адже все можна було списати на те, що тато помер у сні, й Оля не сумнівалась у своїх фізичних якостях та здатності довести справу до рішучого й логічного завершення. Але в останній момент знову щось спрацьовувало в її мозку, вона не наважувалася зробити фатальний крок. В результаті дівчина з жалістю, як і її мама, ставилася до людини, що зіпсувала їй, як і мамі, життя, і продовжувала готувати йому їсти, прати з нього. Вона несла мамину ношу й розуміла, що подітися від цього ніколи й нікуди не зможе. Оля безжально продала золоті прикраси, які їй купила мама на зароблені за кордоном гроші. З одного боку, вона хотіла стерти зі своєї пам'яті все, що було болючим спогадом про маму, а, з іншого, — треба було заплатити за навчання і за квартиру, та й на щось жити. Більше запасів у неї не було, і Оля розуміла, що через декілька місяців має трапитися щось жахливе, якщо до цього вона не зможе розв'язати проблему власного існування. Убивство тата загалом нічого не вирішувало, і вона навіть перестала про це думати, змирившись зі своєю гіркою долею.
Якщо раніше в неї була потреба мало не щодня приходити на цвинтар до мами, то тепер робила це вряди-годи, та й то змушуючи себе, хоча внутрішні хотіння й бажання в цьому поступово відпадали, і вона вигадувала сотні причин, аби не піти. Ще донедавна Оля внутрішньо розмовляла з мамою – в маршрутці, на парах, вдома, коли був батько і коли його не було. Ці внутрішні монологи тримали її в цьому житті, не дозволяли переступити за незбагненну межу, за якою – невідоме й незвідане. Їй хотілося, щоби це були, власне, діалоги з мамою, але їй ставало легше навіть від того, коли вона про себе промовляла, розповідала мамі щось, ніби та була жива, і, за великим рахунком, Олі й не треба було, аби мама щось сказала у відповідь, бо, зрештою, вона знала, що мама могла сказати в тому чи іншому випадку, з чим погодитись, а в чому заперечити. В цих внутрішніх розмовах Олі з мамою місця Вікторові Андрійовичу не знайшлося, бо дівчина ніколи би не наважилася розповісти мамі про стосунки з ним. І справа не лише у сексі, про що, дійсно, соромно було би говорити мамі, а у людських взаєминах з лікарем, які Оля сама для себе не могла окреслити, не кажучи вже про те, щоб про це комусь розповісти. Десь на підсвідомому рівні вона розуміла, що її взаємини з Віктором Андрійовичем – це щось вище і більше, ніж просто взаємини між чоловіком і жінкою чи навіть між батьком і донькою, бо, не люблячи на клітинному рівні свого батька, Оля відчувала, що їй бракує цієї, інакшої, любові, не сексуальної. Можливо, цілий комплекс стосунків з Віктором Андрійовичем і не тягнув на вселенське космічне кохання, але в уяві Олі це було щось близьке до нього, й іншого в своєму житті вона не уявляла – окремо плотські утіхи, окремо духовне спілкування. Власне, духовного спілкування як такого в Олі з Віктором Андрійовичем не було, а лише замінник, бо розмови про природу і погоду, як любив повторювати сам Віктор Андрійович, ще не ведуть до душі. Олі, втім, було достатньо й тих розмов, бо, перебуваючи у стані вічної закоханості, вона не думала про високі матерії, вдовольняючись тим, що є. Але тепер це все було, здається, в минулому житті – та ні, навіть не в минулому; видавалося на те, що це відбувалося не з тобою, а з кимось іншим, і ти на все це дивишся, як у кіно, і вже навіть не переживаєш за героїв, а сидиш і тупо дивишся, бо треба дивитись, і сама паралельно думаєш про щось своє, хоча якщо запитати, про що саме ти думала хвильку тому, то не даси відповіді й здивуєшся, що можна жити-не тужити й ні про що не думати. Але нудьга пронизує твою душу, виїдає її зсередини, і ти хочеш уже про щось думати, але не можеш, ніби всі твої думки й бажання зникли назавжди, мовби їх ніколи й не було.
Саме тоді в Олі чи не вперше з'явилася думка про самогубство. Самої думки як такої не було, це був черговий нервовий імпульс у мозку, який зафіксував конечність життя для даної особи й запустив прискореними темпами механізм самознищення тіла. Цей механізм сам по собі запускається всередині кожного з нас із народженням нового життя, і коли людина з'являється на світ, то робить свій перший крок до смерті. Ось те, що Олею було названо самогубством, хоча насправді не названо, а витлумачено як самогубство, бо думки вивітрилися з її голови, а окремі слова у фрази не складалися, — насправді означало, що механізм самознищення запрацював інтенсивно, бо побачив кінцеву мету існування даної особистості.