Ще майнула думка, що таким само привабливим відпочинком мусить, певно, бути й смерть, — але не встигла її розвинути, як очі стулив сон.
Довгий сон для самої Ганни тривав тільки момент, після якого вона тверезо зважила, що мусить жити задля Талі, мусить помститися за Ніка.
Кожного дня тепер Ганна чекала його вбивцю за дверима кабінету, але тільки чекала, бо Володимир, як хитрий лис, не навертався на очі мисливцеві, що на його полює. Такий маневр тільки тішив Ганну — скільки могло прокинутись у хворої втіхи. Ганна мала певність, що лиса врешті вистежить і він не втече з її рук.
Одного з наступних ранків, коли вперше підвелася з ліжка Таля, Ганна відчула, як нібито вона сама видужала від якоїсь тяжкої недуги. Думки були ясні, вона спокійна. Може, тому, що крізь замуроване морозом вікно пробивалося сонце. Був початок березня, й крізь проталини світилась надія весни. Ганна, спокійна вже, практично обмірковувала план на майбутнє. На перше — відновити Ніків винахід. Хай самого лише генератора, але компенсації за нього, напевно, вистачить, щоб забезпечити Талю. А Володимир так чи так, а потрапить під суд разом із Вольським.
Вона довго думала над тим, як зможе тепер стати їй у допомозі Вольська у зв’язку з її новими стосунками з чоловіком, але кінець кінцем дійшла висновку, що Вольська все ж — чесна. Вона не буде кривити душею заради дрібної матеріальної вигоди.
Ганна спокійно, з таким почуттям обов’язку, як в останні дні ходила на базар, пішла до заводу. Тепер усе тут для неї було чуже й незвичне. Віддалік у цехах у невпинному русі схрещувались погінні паси, гудіння маховиків, брязкіт заліза, свист і шум вентиляторів, зубил, скрипіння зводів… Усе зливалося в якусь какофонічну ораторію, а над усім, як диригент-гігант, відбивав громово ритм пневматичний молот. Люди безоглядно метушаться, як у мурашнику, всім байдуже до того, що двором проходить Ганна, хоч із деякими з них вона була близько знайома. Її не впізнають, чи, може, в їх очах вона така мізерна істота, що на неї не слід звертати уваги. Тут усі мусять рухатись, мусять працювати.
І Ганна швидко проходить двором, соромлячись сама своєї постаті. Але ось затишний конторський двір, ось будинок із рудуватими дверима, в якому ніби жила колись її далека родичка. Ось і дім Вольських. І дивно бачити, як поруч метушливого заводу її зустрічає на порозі млява пані в чорній шовковій сукні з такою ж млявою посмішкою на вустах. Це — Вольська. Зразу відчула Ганна щось відразне поруч із цією самозакоханою панією.
— Все тече, все змінюється. Андрій Григорович трохи попарубкував та й сам приїхав мене перепрошувати. Як бачите — стара любов не іржавіє… Вам чого налляти — чаю чи кави?..
— Дякую, я нічого не хочу. Ви певні, що тут відіграє роль любов?
— Ну, звичайно, яка там любов? Я взагалі не вірю в любов, але ж прихильність, звичка — безперечно. Даремно ви відмовляєтесь. Це справжня кава "Мокко". Хочете з лікером?
Ганна зосереджено думала. Поминувши поглядом склянку, яку перед нею поставила Вольська, вона промовила:
— Невже вам жодного разу не спадало на думку, що не прихильність і не любов примусили Андрія Григоровича помиритись із вами?
У Вольської в очах згасли іскорки приязні.
— Я абсолютно не маю підстав інакше думати.
— Так коли хочете, у мене є достатні підстави. Андрій Григорович помирився з вами зараз же після того, як Володимир Андрійович сказав мені, що він убив Ніка.
— Що Андрій Григорович?! — вражено підвелася Вольська.
— Це він сказав про себе. Але ж ви знаєте, що вони причетні обидва.
— Цього ніколи не могло статись! — безапеляційно вдарила долонею по столі Вольська.
— Отже, сталось. Сам Володимир мені про це сказав. Правда, це було в момент афекту. Він зараз цього не скаже. Він уже, мабуть, другого дня побіг до Андрія Григоровича, щоб попередити його про свій промах…
— І ви гадаєте, що ото Андрій Григорович чогось злякався й побіг до мене миритись? Ха-ха-ха! — роблено засміялася Вольська з нотками ворожості в голосі.
— Якраз це сталося саме на другий день після нашої сварки. Я заходила до вас…
— Голубко моя, — жаліючи Ганну в її облудді, промовила Вольська, — Андрій Григорович уже тижнів зо два до того вів зо мною переговори, щоб нам зійтися. Он що!
— Може. Але я не повірю, щоб це сталося заради ваших очей. Я певна, що в них відбулася змова з Володимиром так само, як тієї ночі, коли ви підслухали.
— Ну, Ганно Павлівно! Це вже ви занадто. Я ще не дійшла до того, щоб підслуховувати чужі розмови. Коли я випадково й почула жарт Андрія Григоровича, то з цього зовсім не слід робити якихось висновків про кримінальну справу. А коли пішло на те, то я зовсім нічого не чула.
Ганна який момент приголомшено дивилася на Вольську.
— І це ви, Любове Григорівно? Я не сподівалась від вас. Ви ж про це говорили на кожному кроці. Значить, ви тоді були певні, що ці дві особи були причетні до Нікової смерті!
— Я певна того, що ніхто не був причетний до його смерті, як тільки він сам. А що я могла колись говорити, то говорилося лише з помсти до Андрія Григоровича, якого я все ж любила. Одначе я ще така чесна, що можу про це одверто заявити.
— Я думала, що ви чесніша.
— Ви не помилились. Я можу навіть одверто сказати, що я думаю про вас. У вас надто хворобливий вигляд. Із кожної дрібниці ви можете зробити логічний висновок, що в турецького султана на лобі великі ґулі. Для мене тепер зовсім не дивно, що ви своєю підозрою можете довести чоловіка до того, що він буде казати за вами "чорне" там, де він бачить тільки "біле". Отже, не дивуйтесь, коли Володимир Андрійович повторював за вами все, що вам хотілося, щоб тільки відчепились від нього. Хіба ж нормальна людина може дійти до такої кричущої сліпої помсти?
— Знищити оперу?
— Знищити оперу!
Ганна зловтішно підвелася й тріумфально промовила:
— Мені більше нічого не треба.
Вольська на момент злякано принишкла, але зараз же вп'яла в Ганну люті цвяшкуваті очі.
— Ви хочете мене втягти в цей шантаж? Так будьте певні, що раніш, аніж у цьому вам пощастить, я заплямую вас так, що на вас не залишиться чистої цятки.
— Це для вас підходяща роль! — саркастично викрикнула Ганна й рушила в двері. Але на вулиці вона вже не почувала ані образи, ні обурення. Адже мала вона раніш думку, що Вольська варта свого чоловіка, так для чого було її міняти? Для чого псувати собі нерви? Щоб бути в чиїхось очах божевільною? Адже ж сонце так само спокійно повертає на весну, як і десятки років тому, коли Ганна не знала ані трагедій, ні злочинців. Воно ж так само спокійно ширить сяйво й тепло як на неї, так і на цей білий сніг, і на ті брунатні кізяки…
З цього часу Ганна думала про Володимирів злочин з безсторонністю карного кодексу. Він буде покараний за пактами цього ж кодексу. Така людська мудрість, людська справедливість. Безперечно, генератора Вольському не пощастить привласнити, як не пощастить Володимирові спокійно дожити свого віку.
Володимир щодня якось непомітно зникав з дому і так само непомітно з’являвся на ніч. Ганна часто почувала його присутність за дверима, але в тому не було для неї нічого прикрого. Це лише вносило своєрідну декоративність у хатні будні, як присутність хижого звіря, який, ізольований, міг безсило лише лютитися зі своєї клітки на втіху господарів. Ганна іноді подовгу просиджувала під дверима, маючи затаєну надію, що двері відчиняться і з клітки визирне звір, — тоді вона стане віч-на-віч, випробовуючи свої сили. Але звір був чулий і боязкий, він не виходив.
Ганна вже певна була, що він ніколи не посміє показатись їй на очі, як одного дня несподівано прочинились двері й супроти неї став Володимир зі зловтішною посмішкою на вустах.
Від несподіванки Ганну опанував острах. А Володимир хижо, тихцем, ніби заздалегідь смакуючи жертву, підступав. Вона дивилась зляканими великими очима йому назустріч. Здавалося, що навіть кров зупинялась їй у жилах. Вона зблідла. Раптом Володимир рвучким жестом розгорнув перед нею газету й, застеливши нею стола, тикнув пальцем у чорну пляму: "Потішся"! Сам тією ж хижою ходою зник у кабінеті. Як загіпнотизована, Ганна дивилася в чорний відбиток машини. Ось знайома обмотка статора, ось ті щітки, ярмо… Вона нетерпляче кидає очима на підпис. "Генератор інженера"… І раптом кров хвилею вдарила Ганні в обличчя. Вона вже осатанілими очима перескакувала з рядка на рядок великої статті.
"…Вольського — видатний здобуток нашої техніки… генератор Вольського відрізняється від усіх дотеперішніх конструкцій порівняно малими розмірами й витривалістю матеріалу… генератор Вольського дав електричний струм такої високої напруги й частоти, яку досі ми мали тільки в лабораторіях"…
Прочитавши останню фразу, Ганна несамовито кинулась до кабінету, але, простягши руку до зачинених дверей, раптом отямилась. Вона буде лише безсило лютитися перед ним у той час, як мусить діяти.
Ганна, взявши до рук газету, вже з діловим виразом увійшла до Талиної кімнати. Таля підвела очі від книжки й здивовано глянула на матір.
— Прочитай! — показала вона.
Таля глянула й апатично одвела очі.
— Так що тут дивного, я не розумію?
Ганна гостро скрикнула:
— Так це ж генератор твого батька, ти це знаєш?
Таля вдивлялася в машину. Вона починала вірити матері, і що пильніше вдивлялася, то скорботніший ставав вираз її обличчя. Вона підвела стурбовані очі на матір:
— Як же він смів?
— Бо в його є вірний спільник — Володимир. Ти бачиш, що він мені не показується на очі. Все опрацьовують справу з Вольським.
— Мерзотник! — спалахнула Таля, ладна була вже кинутись до дверей, але Ганна загородила їй дорогу.
— Тихше, не гарячкуй. Не роби цього. Негайно треба піти до редакції заявити протест.
Вона почала викладати Талі, як Вольський зустрів її вимогу, як Володимир увесь час захищав Вольського, і що кінець кінцем справа тут нечиста. Вона навіть більше хотіла сказати, але побачивши, як і без того Таля затремтіла від обурення, вона не посміла. Таля зараз же почала одягатися, ладна летіти на край світу, щоб тільки врятувати працю свого батька. Ганна ледве встигла йти за нею по сходах. На вулиці, поспішаючи, Таля штовхала перехожих, що здивовано озиралися на її дикий вигляд, але сама вона ні на кого не звертала уваги.
Коли це раптом біля них:
— Добридень, Талю!
Таля стала, як укопана.
Ганна підвела очі й побачила проти себе стрункого юнака з технічним значком на кашкеті з зеленими кантами.