Ну, що я вам скажу? Це небо і земля. Лід і окріп, тараня і жива камбала. У нашому ресторані, коли б ти зайшов і попросив чаю, щоб тобі сказали?..
— Вигнали б як пить дать! — вихопилося у Філарета Карловича.— Або метрдотель сприйняв би це, перепрошую, за глузи.
— От бачте. А що ж у Монако? Заходимо, не встигли сісти, коли до нас прибігає офіціант і, уявіть собі, чистісінькою французькою мовою каже: "Бонжур, мосьє! Чого бажаєте?" А я йому, недовго думаючи: "Чаю". Якого, питає, індійського чи грузинського? Згадав, що в мене є приятель-грузин Ашот Пейченадзе. Кажу офіціантові: "Прошу грузинський". А він до мене: "З лимоном чи без лимона?" — "З лимоном,— кажу,— тільки з цілим".— "Гаразд, мосьє. Але з цукром чи без цукру?" Тоді Європа тільки починала пити без цукру. Але я, як подоляк із "цукрового Донбасу", кажу йому: "Давай-валяй з цукром". А він мені: "Деволяй"? — "Деваляй,— відповідаю,— не буду, тільки чай". Отут і почалось. Ви. Філарет Карлович, у Монако випадково не були?
— Не доводилося,— мовив Чудловський.— Будьмо!
— Ху! — видихнув Сідалковський і, не поспішаючи, продовжував.— Дивлюсь, буквально через хвилину з'являється офіціант. На таці в стилі кардинала Рішельє несе в позолоченому чайнику з балериною на кришечці окріп. Позаду нього йде перший помічник офіціанта з трохи меншим підносом у стилі Людовіка XVI. Несе заварку,— Сідалковський глянув на Грака. Той майже не реагував: почав звикати чи вступав у тісний контакт з вірменським коньяком.— Замикало цю процесію два гарсони: два маленьких хлопчики з білими одеськими шапочками на голові. Перший ніс цукор у позолоченому целофані, другий — срібний ніж на подушечці.
— То, перепрошую, а чому в одеських шапочках? — перепитав Філарет Карлович.
— Ну, я маю на увазі шапочки, що дуже схожі на одеські. Тільки у них замість симпомпончика зверху — збоку по бантику, як на жіночих чобітках,— розмальовував Сідалковський.— Так от, підходить ця група товаришів до мене. Підбігає, звичайно, метрдотель і, починається: один ллє окріп, другий кидає цукор, третій нарізує при мені лимон, четвертий розмішує той чай і просить мосьє попробувати, чи смакує. Повірте, Філарет Карлович, піт на чолі виступив від отієї процедури, а як заломили після цього ціну, лоб інеєм одразу в нас покрився. Навіть метрдотель і той злякався. Ні, дав собі я після того слово: я не мільйонер, а простий радянський моряк торгового флоту, і Монако мені ні до чого, як і гонконгський грип...
— Перепрошую, а в Польщі вам не доводилося бувати?
— Чому ж, бував,— не моргнувши оком, мовив Сідалковський.— У мене там багато друзів,— він згадав Осмоловського, Осовського і Бжезовського.— Ось, будь ласка, їхні візитки. Будете у Варшаві, Познані чи Кракові — до ваших послуг їхні адреси.
Неначе три найвищі козирі, він кинув на стіл візитки і мовчки почав накладати собі в тарілку традиційний салат "олів'є", невідомо ким завезений до нас із Франції. "Горошок. Зелений горошок,— мовив сам собі Сідалковський.— Бери обережно, а то знову падатиме з виделки, котитиметься по столу. Пальцями ж не ловитимеш... Ти його хоч причавлюй або полий майонезом. Краще триматиметься". А вголос тим часом продовжував:
— Заходили і в Щецін...
— Та невже? — у Чудловського раптом випала з рук виделка, а з рота виглянув хвіст недожованого оселедця.— Звідти моя дружина Марія Євгена Цецелія Тереза.
Сідалковський не розгубився і запитав:
— З дочками?
— Що ви, то є польське ім'я. А хіба Сідалковський, перепрошую, не поляк?
— Ні. Я українець,— відповів Сідалковський.— У нас із поляками дуже багато спільного: у мові, в прізвищах.
Філарет Карлович поморщився.
— Я перепрошую, ви з інтелігентів? То я розумію, у наш час аристократів нема, але інтелігенти...
— Він із сім'ї відомого професора Сідалковського — доктора ветеринарних наук,— не втримався знову Грак.— Батько його — вчений світового масштабу. Вивчає секрецію шлункового соку у первісток і виділяє той сік відомим тільки йому методом. Нещодавно першим у світі зробив пересадку конячого серця в груди бику-сименталу. Операція пройшла успішно. Бик живе, а кінь помер...
"Платить за Наполеончика. Багато випив",— Сідалковський не спускав з Грака очей, намагаючись йому щось сказати, але той не дивився на нього.
— Батько у Сідалковського надзвичайно скромний і простий, як і належить великим людям. Син його у філіалі науково-дослідного закладу очолює відділ синьки і хутрозамінників. Одночасно обіймає посаду голови місцевкому профспілки. Син, як бачите, пішов по батьковій лінії.
Сідалковський скромно схилив голову, як це робив Грак у день їхнього знайомства. Він дивився на стіл і думав: "Дорогувато обійдеться це сватання генералові. Треба й цих чортових креветок спробувати. Ніколи не їв. Але модно... Усе тепер модно. Навіть їжа". Сідалковський поклав собі кілька креветок, спочатку на тарілку, тоді на язик. Вони йому зовсім не смакували: "Чорті й що! Чим люди захоплюються? Хемінгуей їв, кажуть, тільки одні голови. Решту викидав. Збожеволіти можна".
— То дуже приємно. У вас благородна кров...
— Благородна,— Грак узяв керівництво в свої руки.
Сідалковський не втручався. Йому це імпонувало. Та й не хотілося Філарета Карловича розчаровувати. Але незабаром це почало набридати. Грак у багатьох місцях фальшивив, як Ховрашкевич на гітарі. Наприклад, з тією пересадкою конячого серця бику. Чудловський ледь стримався. Видно, відчув фальш.
— Пробачте,— нарешті вставив і своє слово Сідалковський.— Зараз мова йде не про мене. Ми прийшли просити...
— Знаю,— раптом сердито випалив Чудловський.— Зося розповідала. Хто з вас збирається одружуватися?
Відчувалося, що він знав це, але запитав просто для слова.
Сідалковський кивнув на Грака.
— Пс! — поморщився Філарет Карлович.— Я гадав, то є ви, Сідалковський.
— Я себе не нав'язую,— гордо заявив Грак.
— То я перепрошую, ви, до холери, з характером.
— У нього характер твердий. Твердіший за штучний алмаз,— підтримав Сідалковський.
Зося підвелася.
— Тату, дозволь, я залишу вас,— вона взяла на руки ангорського кота, хвіст якого стирчав, як перископ, і пішла до своєї кімнати.
— Як звати цього красеня? — показав Сідалковський на кота.
— Досифей.
— Мишей ловить? — вирішив підтримати розмову Грак.
Чудловський вибухнув:
— Вас цікавить, перепрошую, кіт чи моя донька?
Грак його явно дратував. Тесть був розчарований у майбутньому зятеві.
— Вибачте, але я Зосю знаю давно. Мені про неї відомо все...
— Отже, вас тепер цікавить тільки кіт і чи він ловить мишей? Чи не так? У нас мишей ловить Зося. Мишоловками. То хай буде відомо вам. І годує тими мишами Досифея. Він їх живих боїться. Зрозуміло?
— Ще раз пробачте, тату...
"Заграв. Грак почав перевтілюватися. Ні, в нього таки щось є",— Сідалковський ледве стримував посмішку.
— Слухайте, ви! Я ще вам не тато. Мене звати Філарет Карлович. Так буде й надалі. Навіть тоді, коли Зося вийде за вас заміж. Якщо ця пригода колись, до холери, трапиться. Мені особисто ви не подобаєтесь. У вас, знаєте, якесь видовжене обличчя. Наче вас годували, перепрошую, у дитинстві без ложки. Ще раз перепрошую, немов з корита.
Грака ніби вдарило струмом. Він завівся, як електровіник, і закрутився на місці. З рота почала виділятися пара. Кільцями.
— Але мені не з вами жити, а з вашою донькою. І крім цього, ви нічим не кращі за мене, Очі — як у рака. Та ще й самі довгі, сухі, як московська напівкопчена...
— Псякрев! — спалахнув Чудловський і справді став як варений рак.— До холери! Я вас викину у вікно і не пожалію шибки. У мене в цьому ділі є досвід. Можете мені повірити.— Чудловський зірвався з місця. У його кістлявій руці блиснув ніж із чистої неіржавіючої сталі. Грак заплющив очі. Сідалковський завмер на місці.
РОЗДІЛ IX,
в якому розповідається про суміжну професію Бубона, божественні місця, хінді, біблійську бороду, про жінок взагалі і двох дам зокрема
Бубон трясся на задньому сидінні тролейбуса, як буйок на дніпровських хвилях. Він їхав невідомо куди, бо їхав за Євою. Єва сиділа попереду. Сама. Карло Іванович ззаду, в оточенні студентів. Він двічі підряд, майже після кожної зупинки, перевернув свій берет.
— Ілюзіоніст на пенсії,— посміхалися студенти і просили Бубона показати ще якісь фокуси.
Бубон форкав, як тюлень, і це студентів також смішило. Карло Іванович гнівався, але й це впливало на студентів по-своєму, і вони дружно заливалися сміхом.
Роль приватного детектива Карлу Івановичу то подобалася, то набридала. Коли щось траплялося цікаве і в нього виходило, як у кращих сищиків з пригодницьких романів, Бубон цвів, наче півонія, вирощена дбайливими руками Мацести Єлізарівни, коли ж потрапляв в отаку ситуацію, як зараз, хотілося ляпнути беретом об тротуар і плюнути в урну. Карло Іванович, як істинний киянин, не дозволяв собі плювати, як він казав, на місто і ніколи не викидав талончиків чи трамвайно-тролейбусних квиточків на тротуар, а тільки в урни.
Ось уже четвертий день підряд він передчасно щезає з "Фіндіпошу", сідає в електричку і мчить до столиці, щоб натрапити на слід Єви, котру нечиста сила чомусь весь час тягне в божественні місця: то у Володимирський собор, то в Софію, то під Видубецький монастир.
Зараз Єва їхала, судячи з маршруту тролейбуса, до Києво-Печерської лаври. Бубон взяв слід і тепер ішов по самих її п'ятах. Коли Єва оглядалася, він дивився тільки на її десертні губи. Вони чи не найбільше приваблювали Бубона. Лінія верхньої губи була вигнута настільки красиво, що нагадувала Карлу Івановичу лук у вигляді бухгалтерської рахівниці, а нижня — тятиву. Верхня за кольором схожа на "гріот остгеймський", нижня — на "шпанку" ранню. На смак? Бубон не пробував. Але як любитель вишень знав, що кожна ягода у собі містить 13 відсотків цукру, 2,5 — різних кислот і до 0,8 — дубильних речовин. З неї виготовляють варення і навіть алкогольні напої. Губи у Єви, як і вишні, гадав Бубон, порівняно невимогливі, морозостійкі, добре переносять вологу, але не терплять посухи.
Карло Іванович не помилився: Єва зійшла на останній зупинці і, переступивши поріг надбрамної Троїцької церкви, зацокотіла своїми каблучками по надмогильних, ніким не огороджених, металевих плитах. Бубон втесався в одну з туристських груп, що розмовляла, як йому здалося, мовою хінді, і підійшов разом з нею до лаврської дзвіниці.
— Не зводьте з неї очей,— казав йому Сідалковський.— Для майбутніх співбесід нам потрібно знати кожен її рух.
Рухів Єва не робила ніяких.