Втім, Царгород несподівано опинився перед міцним заборолом, що створили держави у Європі, тісніше з'єднавшись між собою. Ромейський імператор тепер мав рахуватись як із Кведлінбургом, так і з Києвом.
Але новий отець-місіонер так розкрутився, що й зупинити його було годі. Уже готував утворити тут свою єпархію. Що тоді робитимуть численні руські та болгарські священики? Що він, Григорій, робитиме тут?
Княгиня Ольга також грішила перед церквою, коли не перед Богом. Хрещена-бо в лоні грецької віри, а закликала латинина від римського папи. Звісно, він, отець Григорій, знає, що це був її виграш перед Царгородом, але люди цього не розуміли й осуджували княгиню. Хто з киян знав чи вболівав за тим, що Болгарська держава була знищена ромеями тихо й мирно і ось-ось мала впасти під ноги Східно-Римської імперії. Ольга шукала для Країни Руси іншого виходу.
Та вийшло так, що Адальберт був необачно нетерплячий й нетерпимий. І тим відштовхнув од неї і давніх київських християн, і язичників, і варяжинів. І його, старого її пресвітера Григорія... Думав, що ж робити.
Покликав до себе Чуриню. Боярчук цей люто зненавидів Ольгу за Малушу. Княгиня відмовила йому в жениханні. Коб не та відмова, ще навесні відбубнили б весілля й дістав би Чуриня у віно за Малушею всю землю деревську! Го! Ким би він був тепер?
Тепер боярчук гриз нігті, вовчиськом завивав од княгининої кривди. А Малуша гойдала в колисці Святославового сина. Назвали його Володимиром. За звичаєм вона жона молодому князеві. Ховається по людях. А Святослав чи й знає, як зростає його дитя... Сидить все з варягами.
Тому отець Григорій сказав Чурині:
— Велику неправду вчинила княгиня над киянами, сину. Маємо боронитись від того знахабнілого Адальберта.
Чуриня скинув на пресвітера погляд своїх красивих карих очей.
— Як боронитись від нього?
— Латинин хоще занапастити душі киян. Хоще забрати хором, котрий над Киянкою-річкою.
— Отой, що дядько Гомін ставив? Навіщо?
— Хоще свою церкву латинську там відкрити. Кажуть, княгиня дозволила...
— Не бути сьому! — скипів Чуриня.— Я зроблю заклич на всю землю київську! Підніму все народьство!.. Не віддамо свого храму!..— Чуриня грізно трусонув своїми предивними чорними кучерями.
Отець Григорій не помилився. В жилах цього боярчука тече палка кров його матері — боярині Гордини.
Пресвітер схилив голову у мовчазній згоді. Так, проти Адальберта треба підняти людей...
— Як гадаєш,— обережно запитав у Чурині,— Святослав і його задруги-варяги до кого пристануть?
Чуриня на мить замислився. По його страдницькому обличчю розлився миттєвий розпач. Аж поблідли вилиці й закрайки твердих уст.
— Вони пристануть до... вони будуть проти латинина. І... проти княгині.
— Навіщо ж проти неї? — переполошився пресвітер. Бо коли княгиню-християнку стягнуть із київського стола, де буде тоді він, Григорій, і вся його братія?
Але це для Чурині було вже нецікавим. Його голову взяла в полон гарячкова думка: швидше, швидше бігти до киян і робити заклич!.. І піднімати ворохбу проти латинина! Пощо хоче привласнити наші старі храми? Пощо творить поглум над вірою пращурів? Пощо забрали терем у славного воєводи Щербила? О воєводо, Чуриня і кияни порятують тебе! На волю його!.. На волю!..
Чуриня вже біг вулицею й кричав:
— Гнати латинина з Києва!.. Занапастив наш град!.. Осквернює наші храми!..
Хтось вигулькнув з-за воріт, хтось сахнувся від нього, хтось став йому на перепутті — і всі почули той заклич Чурині. Леле! Уже й храми відбирають їхні... Дожилися... І все то княгиня накликала біду!.. Отой латинин і дівиць та юнаків хапав на Купайлове свято, його служки роздягали бранців у кущах і пускали голими на осраму!.. Тепер відбирає храм... Хіба вони ставили його для чужого Бога? То храм їхніх богів. Там упокоїлись душі їхніх пращурів — і Гомона-здателя, і Степка Книжника... Не дамо осквернити наші святощі!.. Не дамо!..
Доки Чуриня збігав Боричевим узвозом і завертав на Боричів Тік, пресвітера Григорія покликала княгиня Ольга.
У світлиці, переповненій барвистими променями сонця, які щедро лилися крізь кольорові шибки вікон, сиділи якісь мужі. Бородаті, вбрані в ошатні позолочені кунтуші, у високі боярські шапки. Ромеї не ромеї, а люди значні. Либонь, болгарини. Якась сольба...
Княгиня радо кинула втомленим поглядом до пресвітера:
— Сольба від боярина Шишмана... і від Сурсубула.
— Так, від Мокра Шишмана,— підтвердив один із них.
— Мовлять, цар Петро і його двір колись на догоду кесарям відмовився мати свою рать. От їх і шматують мадяри. І на Ромею вільно тоді йдуть. А кесар тепер погрожує: не зупините мадярів, прийду у вашу землю, поб'ю мадярів і повоюю вас. Бояри просять у нас ратної помочі.
— Супроти Царгорода? — здивувався Григорій.
— Виходить, що так,— зітхнула Ольга.— Гадаю, не можемо дати ратей болгарам. Це підніме Ромею і проти нас...
— Княгине! — палко заговорив старший посол.— Але ж болгарська земля — твоя отчина. Твій син Святослав може по закону перейняти царський вінець Петра. Хай прийде нині і візьме свою отчину він. А ми йому дамо підмогу.
Ольга напружено усміхнулась. Бач, згадали, де її отчина, добросерді бояри! А коли її, беззахисну сироту, вивозили з тої отчини від хворої матері-нені, коли всевладний Сурсубул боявся й тіні нащадків Симеонового сина Михаїла, гнобив їх, де були вони, оці улесливі бояри? Яко лакузи, повзали перед всевладним царедворцем, у котрого було більше жадання влади, аніж розуму, щоб тою владою мудро скористатись!.. І ось — розплата. Яка солодка їй ця мить розплати настає для Сурсубула, для цього тирана й убивці! Тепер, коли він завис над проваллям влади, тепер великий грішник, може, згадає Симеонових нащадків, котрих вибивав і відсилав геть? А нині просить у них помочі... Яко жебрак... А втім, це просьба і боярина Шишмана. Чому ж він просить для Сурсубула підмоги?
— А чому Шишман просить за Сурсубула? — запитала Ольга.— Вони хіба содруги?
— О, ні! Навпаки. Але Шишман хоче порятувати Болгарію. І Сурсубул хоче, щоби Болгарія не впала і не підім'яла його.
— Шишман і Сурсубул бояться, і ми також, що Ромея тепер підгорне під себе нашу країну і зробить з неї свою провінцію. А Шишман об'єднує сили, що хочуть захистити Болгарську державу. Відродити славу великого Симеона! Дай нам свого сина!
— У вас досить на те своїх сил і своїх синів.
— Святослав — нащадок давнього болгарського роду князівського, як і ти.
— Святослав — київський князь. Володар Країни Руси. Дай, Боже, йому снаги й мудрости стати добрим волостелем тут. Чи я так кажу, пресвітере?
— Так, так, Ольго. Мудро речеш...— поспішив погодитись Григорій. Хоча... Коли б його воля... Втім, Ольга, мабуть, правильно сказала: не треба повертати проти Руси ромейську силу... Не треба...
— Дозволь нам самим зустрітись із молодим князем,— визивно крикнув старший боярин.
— Навіщо, боярове? Святослав — ще молодий державець. Його легко привабити славою. Гадаю, вам краще поспішити назад та готуватись самим до боротьби...
— Що ж сказати Шишману?
— Хай лаштує своїх синів до тої праці. Чи є в нього сини?
— Аж чотири.
— Не оскуділа земля болгарська! Навіщо просити інших?
— Бо Святослав...
— Святослав має на своїх плечах Країну Руси... Як гадаєш, отче?
Григорій ствердно підтакує:
— Авжеж... ще не зрілий юнак...
— Княгине! — схилилась до Ольги покоївка.— Сторожа передає, що з Подолу сюди йде ворохобний люд. Ідуть приступом на Княжу гору,— стривожено прошепотіла їй на вухо.
— Хто веде? Чого хощуть?
— Не відаю. Ніхто не відає того...— покоївка стривожено побігла на подвір'я.
— Коли б се не Чуриня,— здогадався Григорій. Промимрив сам собі: — Кому ж іще?
— У Києві чорний люд непевний, схильний ворохобити... Потрібна постійна велика дружина і тверда рука князя, боярове,— сказала послам Ольга.— Ось і зараз кияни ідуть приступом на нас...
Бояри перезирнулись. Ні, княгиня не жартувала, хоч говорила спокійно й тихо. М'ятежі чорного люду завжди мають непередбачений кінець. Треба швидше звідси зникати!..
А тим часом розбурханий натовп киян уже трощив кілля високої огорожі, що відділяла палати княгині від урвища над Подолом. Повсталий люд рукомесний ішов до княгині, аби захистити від її гостя свої храми і своїх богів.
— Геть чужака-латинина! Стачає своїх чародіїв і волхвів... і попів-святителів!.. Женіть германа кознивого!..
Натовп попрямував до Щербилового терема, де тепер жив Адальберт із челяддю й охоронцями.
Але там його зустріли стрілами й мечами осторожники Адальберта. Подоляни повернули назад. Та отець Адальберт наказав негайно пакувати свої речі — вони покинуть цю непевну країну, де так нечемно поводяться із запрошеними гостями. Як тільки стемніє і народ угомониться, можна буде безпечніше вискочити за вали Києва...
Справді, збудження людей скоро вляглось. Всі пішли до Гомонового храму, оточили його кільцем, розклали вогнища. Тепер ніхто не захопить святилища київського люду. Бо воно будувалось не для чужаків, котрі прибули сюди, щоб ганьбити їхню віру, надію і любов.
І раптом хтось голосно запитав:
— А де ж наш Чуриня? А де Щербило?
— Щербило у варягів сидить. Чуриня пішов його кликати. Ходімо й ми!
— Закличте Щербила!..
Не встигли дійти до варягів, як побачили і самого воєводу. В брудній сорочці, забрьоханих ногавках, босий, геть зсивілий воєвода Щербило люто зиркав довкола запалими очима й захекано спішив до свого двору.
Схопив обома руками ворітницю, крутонув в один бік, повернув у другий — ворітниця з воротами похилилась.
— А тепер піддай! — гучно крикнув до мужів, що спостерігали на відстані, як чоловік виганяв із себе лють. Десяток дужаків налягли плечима на ворота, вони тріснули й похилились. Щербило вихопив у когось кілок, кинувся до дверей терему.
— Ану виходь, нечиста сило, з мого дому! Геть! — хтось дужим поштовхом викинув із дверей Адальберта, аж свиснули довгі чорні поли його сутани, немовби крила велетенського темного птаха. За ним висипали його охоронці, кинулись бігти вниз, до Дніпра.
Розлючений воєвода погнався було за втікачами, але загальний регіт мужів, що раптом вибухнув у нього за спиною, зупинив його. Хіба ж не смішно! Яко чорний крук, вилетів з чужого дому зайда-єпископ, котрого кияни так зненавиділи і так побоювались.