Приходили чутки за чутками, що гайдамаки наближаються до міста, а що робили козаки і Гонта ніхто не міг сказати нічого певного і страшні підозри почали розхитувати усю масу, яка з години на годину очікувала вирішення своєї долі. У невимовному жаху усі католики почали готуватися до смерті і, а хто мав щось цінне, поспішав сховати це, і тому у землю заривали золото, срібло і усі коштовності, "які й досі ще відкопують", додає Тучапський у 1787 році, майже через десять років після різні. Католицьке духовенство, ректор Іраклій Костецький, другий місіонер Єпіфаній Сахоцький, третій місіонер Леберій Очаський, усі три ченця базіліянського ордена та інші вирішили залишитися у монастирі, інші ж шість ченців-вчителів, з дозволу свого ректора, поїхали на Волинь. Ченці, що залишилися у місті протягом трьох днів, у п’ятницю, суботу і неділю, тобто 5, 6 і 7 червня до 8 годин ранку усіх обивателів, які з жахом прибігали до них, вони заспокоювали, утішали, у вірі святій стверджували, сповідували і причащали, а на четвертий день, 8 червня, у понеділок, і вони — завершує Тучапський — разом з іншими прийняли жахливу смерть".
Але поки ще не настав цей фатальний день, коли наведений гайдамаками загальний жах примножив табір втікачів, які зупинились у Грекова, загальна паніка примусила багатьох з обивателів, особливо дворян, зібратися до Младановича і умовити його відправити жінок і дітей до Тарговиці, містечка неподалік від Умані на річці Синюсі, на самому березі російського кордону і якраз напроти російської фортеці Новоархангельськ, для того, щоб усі ці нещасні могли перейти на російські землі і там врятуватися від неминучої загибелі під захистом російської зброї. Все вже було готове до від’їзду. Але в ту саму ніч, коли уманські обивателі з передмість дізналися, що дружини і діти кращих родів (сімей) тікають, аби врятуватися на російській землі, і коли ці жінки і діти вже сідали в екіпажі, до замка забігли юрми жінок, міщан, священики і євреї з плачем, проханнями не робити такої тривоги, бо тоді й вони усі захочуть бігти з міста. Вони запевняли, що козаки знищать сволоту (motloch) Залізняка. "Їхні сльози і прохання переконали нас, — говорить Вероніка Кребс, яка також збиралася з матір’ю і сестрами їхати з Умані — і ми залишились, радіючи, що не залишаємо батьків і чоловіків у небезпеці".
Але не так дивились на це інші сучасники-поляки. Вероніка Кребс, як дочка Младановича, звичайно, схвалювала розпорядження батька, який не дозволив жінкам і дітям шукати порятунку на російській землі, і тому вона говорить, що була рада залишитися, тим більше, що якимсь чудом їй вдалося врятуватися від смерті. Але Липоман прямо дорікає йому за те, що він відступив від свого рятівного рішення і інших потяг за собою у прірву.
Впродовж всіх цих днів, коли тривога в Умані сягнула крайніх меж, від козачого полку не надходило зовсім ніяких повідомлень і це збільшувало жах. Думали, що Звенигородською дорогою і не могли дійти звістки, тому що вісників не допускали гайдамаки. А між тим непевні, але тим більш страшні звістки невпинно облітали все місто і табір, і всі чекали смерті. Одні говорили, що був лист від полковника Обуха, який пішов разом з козаками, інші — що вісті надходили невідомо як, і були всі безвідрадні, і тим напруженішим і безвихіднішим ставало становище міста, яке вже очікувало загибелі з години на годину.
Був на той час в Умані землемір Шафранський, присланий для обміру землі. Раніше він перебував на військовій службі у короля пруського, і тому був знавцем військової справи. Шафранський, кажуть, був людиною примітною. Він без упину говорив про Берлін і Фрідріха Великого, якого знав особисто. Хоч одягався у старовинний польський костюм і званням своїм був землеміром і архітектором, але з усього було видно, що він пройшов військову службу, і — як думали — у Прусії. Граф Потоцький прислав його в Умань як архітектора та інженера для зведення фортеці і міських будинків, для заснування базіліянського монастиря і для відведення подарованих йому земель та маєтків. Шафранський один не розгубився у самий день уманської різні, і якби польські дворяни, які захищали місто разом з євреями, не перепилися доп’яну, можливо, тільки через брак в Умані питної води, і якби вони діяли так само сумлінно і самовіддано, як боязкі євреї, котрі ніколи не брали до рук зброї і яких Шафранський заохочував і вчив стріляти, то Умань, можливо, і була б врятована, завдяки діяльності і розпорядливості Шафранського, і дивовижній відвазі, з якою діяли євреї, боязкі і зовсім не войовничі природою своєю.
Цього Шафранського, разом з скарбником Рогашевським, Младанович послав за місто дізнатись розташування табору, що зібрався у Грекова, і порахувати тих нещасних таборитів. Шафранський повернувся і відповів, що у таборі знаходиться до шести тисяч чоловік, але кількість їх постійно зростає.
Кілька днів, як видно, гайдамаки боялися йти прямо на Умань, і залишалися у нерішучості, незважаючи на те, що вони вже заручилися союзом уманських козаків. Нерішучість ця висловлюється у народній пісні про "уманську біду". Гайдамаки звертаються до своїх батьків-начальників:
Ой, батьки-начальники,
Що то буде з нами?
Здається, що наше життя мине
І нас візьмуть за вами.
На це Залізняк відповідає твердою впевненістю, що їм нема чого боятися, що вони ще дадуть Умані крові пити:
Не тужіте, мої діти,
Не журіться, бистрії орленята!
Ще ми дамо Уманеві крові пити,
Ще дадуть нам горілки ляхи й жиденята.
Тоді гайдамаки з свого боку висловлюють, що з Залізняком їм нема чого боятися і що з ним вони готові йти у пекло:
Ох, батьку Максиме, прости,
Ми й забули, що ми з тобою:
Кажи, вели, куди йти,
А ми, хоч у пекло, з тобою.
Тут вони питають Залізняка, називаючи його "полковником", — кого спершу бити, а кого брати у полон. Залізняк пояснює, що бити будуть ляхів, а жидів хреститимуть шаблями, тому що "ляшина — превража дитина", а боязкий єврей, "жидовин — зайцеві дружина". Він говорить, що євреям можна все зробити: і послати, куди треба, і обідрати його, а "вражого ляха не вжуєш". Далі гайдамаки говорять:
Ох, Максиме Залізняку!
Ходімо в Смілу ляхів гафтовати,
А після тої поживи
Підем Умань штурмувати.
Відповідаючи на це, Залізняк одне твердить, саме те, що нашіптує йому його релігійний і козацький фанатизм:
Ой, ходімо, діти, Умань штурмувати
І свою братську кров від католика відбивати.
23 квітня гайдамаки були присутні на освяченні ножей в либедінському монастирі, а 8 червня вони були під Уманню і готувалися цими ножами вирізати усіх "до ноги".
Розділ XVII
Шафранський, про якого ми говорили у попередній главі, обрав для свого перебування одну з башт поблизу економічного дому, причому найвищу, з якої видніше було у підзорну трубу спостерігати оточуючу місто місцевість. Там він займався своїми математичними роботами.
8 червня вранці, в напрямі Грекова здійнялася курява на дорозі. Шафранський прибіг до Младановича і повідомив, що він побачив у підзорну трубу, як вдалині з’явився полк уманських козаків, який наблизився до Грекова і там біля лісочка зупинився. "Серця наші — згадує Вероніка Кребс — наповнилися страхом і надією." Усі з радістю думали, що уманський полк, розбивши гайдамацьке ополчення, повертається в Умань, або ж, у крайньому разі, козаки поспішають на захист свого міста, до якого незабаром повинні підійти гайдамаки. Але радість і надія відразу замінилася відчаєм, коли слідом за тим знову збіг з башти Шафранський і приніс сумну звістку, що він помітив натовп кінноти, що наближався разом з козаками, причому у різному одязі і по-різному озброєної. Видно було, що це вже не уманські козаки, в яких була певна мундирна форма і єдине озброєння, однакової масті коні. Шафранський бачив, як проводир цього нового натовпу, наблизившись до Гонти (якого Шафранський впізнав) і зійшовши з коня, привітав його, як приятеля, вони подали один одному руки і обнялися. Але полковника Обуха між ними видно не було. Підступила страшна тривога, тому що сумнівів вже не залишалося, що Гонта поєднався із Залізняком, і що цей останній прибув до Умані слідами Гонти. Страшне побоювання остаточно підтвердилося, коли вся ця незграбна орда разом з уманськими козаками кинулась на табір у Грекові і почала всіх колоти і вирізати "до ноги", як висловлюються свідки цієї страшної сцени. А свідки ці справді бачили цю різню з міста, але нічого не могли вдіяти для порятунку тих, кого вбивали, бо самі вже чекали такої ж долі.
Шафранський не помилився: то були гайдамаки. Відчай примушував захищатися, хоч надія на успіх була менш, ніж сумнівна. При слабкому і нерішучому губернаторі Шафранський сам взяв у свої руки захист міста і відразу ж розпорядився обороною, як головний командир. Він роздав зброю євреям і поставив їх біля палісадів, наказуючи стріляти, як тільки гайдамаки спробують наблизитись. У баштових брамах біля гармат він поставив надвірну піхоту і сам керував діями артилерії. Добре озброєні піші козаки — "лизні" — також були посаджені ним за палісадами разом з єврейськими стрільцями. Мости, що вели у місто, були підняті.
Гайдамаки, вирізавши табір, підступили до міста. Деякі з них, переходячи передмістя, кидались до брам, але картеч зупинила їх, і вони, підібравши поранених з криками кинулись назад. Тоді насунула набагато більша юрба — це вже були не тільки гайдамаки, а й козацький полк, який зрадив Умані. Одна частина натовпу кинулась до палісадів, друга — до кріпосних воріт, збираючись штурмом взяти або башти, або дерев’яні стіни. Та з башт їх поливали картеччю жолнери, а з-за палісадів били по них з рушниць євреї та "лизні", просуваючи їх у щілини. Боязкі євреї, незважаючи на свою національну антипатію до війни, діяли відмінно, і самі поляки віддавали їм належне у тій енергії, з якою вони виконували обов’язки стрільців.
Будучи відбитими картеччю і рушничним вогнем, гайдамаки спускалися вниз від замка, шалено ганяли передмістям, вбиваючи без розбору усіх, хто траплявся у них на шляху, і поляків, і міщан. Потім гайдамаки з новою силою кидались на башти і палісади, і знову їх відбивали.
Ці відчайдушні напади і цей захист тяглися дуже довго, тоді як гайдамацькі кулі і ядра літали вже містом і падали між народом.