І скільки б не відділилося — чи купка, чи двійко, чи одна навіть — все одно співатимуть. Таке вже повітря розточується над оцією землею, такі вже тут трави ростуть...
А от і Катрин голосочок чути. Удвох із Христею — подруга її любима —йдуть і співають. У Катрі голос нижченький, то вона заспівує:
А у Христі голосок тоненький, як дзвіночок. Мов голочка в душу тобі пролазить. Та як ударять удвох:
— —*г* * " І !.
* _
і л [їїг іа
— — — — —IV ч
: ***'.; .
м.
ґ
***** * * ё —
<1— ІЛ
І плететься-мережиться мелодія, щоб усяке нею чарувалося, як от мати... Стала з полумиском у руці й задумалася... заслухалася... Та й батько. Ніби пужално оглядає, а то ж він радіє душею, що спів такий прекрасний.
А й дівчатка самі мабуть знають підсвідомо, що сіють зараз безсмертну красу своїм співом, що самі вони втілення краси, а спів їх — це та ж симфонія зірок небесних, це той же передзвін перлин-рос уранці, вітру шепіт і далеких обріїв голубіння.
Задумала в саду спати Поміж яблуньками,
Всі ніченьку розмовляти З тими парубками.
...Бач якої!.. Ох господи, господи... А чи давно ж воно дитиночкою було, василечками та лялечками бавилося — а тепер он-ба!.. Що значить — пора прийшла...
Ой дай мені, моя мамо,
Вишиту сорочку —Грають хлопці на дудочку
В вишневім садочку.
...Ге —ге, на дудочку... Вони тобі й на сопілочку й на скрипочку втешуть —аби слухала! Знають, чим дівча підманити. Не одна й така була, що й життя занапастила через оту сопілочку. Ох гріхи, гріхи...
Ой дай мені, моя мати,
Рожевую бинду.
Не зачиняй, мамцю, двері Бо я скоро прийду...
...Ото-то!.. Знаємо ми, як ви скоро приходите. Це так що дожидай коло других півнів або й ще пізніше. А двері незачинені нехай стоять. Розумна!.. Чужа дочка, невісточка Сидить на лавонці:
"Ой, не пускай, мати, дочки —Дочка любить хлопців".
...А тобі яке діло, спитать би? Чи я сама не знаю, що моїй дочці треба? І чого воно оті невістки такий нарід уредний? Що не її ж діло, а от...
Пісня обірвалася коло самісіньких воріт. Мов і розраховано було її тільки досі. Дзвінкий поцілунок і ще дзвінкіше прощання:
— Прощай, Ка-а-атре!..
— Прощай, Хри-и-исте! — і у двір увійшла вся розпромінена Катря.
Очі блищать, губи піврозкрилися, мов іще і ще цілувати хотять. Принесла з собою запах поля й квінтесенцію людської радості.
А матері б саме оце насварити, так... язик не повертається. А тут іще, мов на злість — тільки що дівчата перестали, а соловей як вдарить, як розсиплеться, як розсиплеться!.. І де він узявся такий голосистий. Прямо слова не дасть сказати.
Вечеряти сіли надворі. В хаті душно, а тут так гарно. Катря звивається, подаючи вечерю, та все у неї так швиденько, меткенько виходить. Мов квіточка вихиляється. Або оті пташки жовтобрюшечки, що аж сміятися хочеться, дивлячись, як воно стрибає.
А он вечірня зіронька ласкавая показалася, краса небес українських. Глянула на неї Катря й осміхнулася. Мабуть, щось говорилося, дивлячись на ту зіроньку... мабуть, щось шепотілося...
А матері здається, що вона таки мусить щось сказати дочці, навчити. Дівчата молоді, так вони ж дурні. Як їх не наставити на добрий розум... хіба довго до нещастя?
— Ти ж оце після вечері, гляди мені, спати зараз.
— Га? Що ви кажете, мамо?
Катерина тільки рукою махне — за чортовими солов’ями й не чути нічого.
Повечеряли... Батько довго молиться до схід сонця і шепіт його молитви змішується з шепотами ночі, співом зірок, тріскотом цвіркунів невидимих. Микита махнув чи не махнув пару разів рукою коло пики й подавсь зараз у солому. Завтра ж рано вставати, а не хоті-ітиметься.
І нараз десь на вулиці, заглушуючи соловейка, розітнулася дівоча пісня. Жвавіше забігала кров у жилах тих дівчат, що ще не впоралися, от як Катря. А матері зиркають та бубонять.
— Ач ідолянські дівки! І втоми ж на них немає... А ти чого ложками гримотиш? Сверблять п’яти?
— Та я недовго...
— Недовго... Знаємо ми ваше недовго. Гляди ж мені, щоб зараз і додому.
І стелить меншій дітворі коло хати, бо вони вже всі куняють, головки посхиляли, мов підкошені квіточки. Марієчка скулилася, що й не видно її, тільки сорочечка біліє.
І Йосипка винесли мати, поклали коло себе...
— Тарасе! А ти чого? Лягай! Он там скраю. Та Богу помолимось, а то я тебе знаю.
Тарас молиться. Але молитва його якась особлива: там і зіронька вечірняя... садок вишневий коло хати... хрущі над вишнями гудуть... Катрина пісня...
Лягає, вкривається свитою, але не спиться йому. Дивиться, як мати стали на коліна і моляться, а лице таке скорбне-скорбне та змучене.
"...Господи, продовжи... Господи, задерж", — доноситься іноді ледве чутний шепіт, і Тарас бачить, як по лиці матері котяться сльози.
Чулим материнським хрестом хрестить мати діток і лягає коло них... Затихло все... Тільки дівчата та соловейко не затих.
Так у піснях та легендах росла та пишалася перед малим Тарасом Україна, мов дівчина в квітках. І ні горе всенародне, ні тисячолітній гніт, ні ріки крові й сліз — ніщо не могло заглушити в цім краю могутніх джерел поезії, що пробивалася крізь скаженість кріпацького буття, пробивалася в усьому: в русі дівчини над криницею, в пісні скорботній над смужкою поля, в мережаних занозах, сопілці чабана раннім ранком на могилі. І в оцій істоті пробилися. Крізь рантухову сорочку й порепану на сонці шкіру. Духи якісь незримі благословенні літали над цією русявою голівкою й берегли, а бережучи, провели — і через сирітство тяжке, і через панські передпокої, сніги півночі, степи чужі палючі...
XXV
Ходив, мов у чарівному сні якомусь, Тарасик. Він сам не знав, що це з ним. Такого ще не бувало. Мов спало що в душі, а прийшов день, почувся голос —встань і мисли! — і хтось другий, замість Тараса, якийсь інший Тарас устав і розкрив очі. А, розкривши, побачив таємниці внутрішнього життя живих істот, навчився розуміти мову безмовних, і сонця світло, і шепіт трав. Забував, що є хата, домашні в тій хаті, забував, що треба їсти. У священному трепеті ходив від травини до травини й слухав, що вони говорять.
Полюбив Пединову могилу. Так гарно дивитися з неї, як сонце заходить. Нагріється вона за день і дихає теплом. Полином пахне степовий... чебрець...
...Наближаючись до могили, побачив, що на ній хтось сидить. Тарасові стало неприємно. Це ж не можна буде подивитись на захід сонця. Але хто ж би
то був?
Тарас став... Ледве донеслися звуки... А-а-а!.. Так це ж Перебендя! Старий кобзар-бідага, що й хати не має, а живе так, з громадської ласки. Тільки на ласку ту не набивається, а так: закличе хто до хати — піде, а не закличе — сам де попроситься, переночує під тином. Ще й заспіває: "Ой не шуми, луже, зелений байраче! Не плач, ка’, не журися, молодий козаче!.."
І такий він наче безжурний якийсь! Другий би нарікав на долю, скаржився, а цей — ні. Навпаки — ще й зажартує. І сам засміється й других насмішить. Сумної тобі пісні ніколи до кінця не доспіває. Почати почне:
Ой був в Січі старий козак на прізвище Чалий, вигодував сина Саву козакам на славу.
Проспіває ще стихів із десяток, а потім ні з того, ні з сього як учеше "Ой дівчина горлиця до козака горнеться". То хто старіший часом і скаже:
— Ти б, стара собако, про божественне співав, а ти, бач, "Горлиці" витинаєш.
— А вам, бабусю, про божественное хочеться? Ну нате вам і божественного. І починає жалібним голосом:
Ой був собі старий Лазур, а я його знав: була в нього сіра свита, а я й тую вкрав.
— Пху, нечиста сила! Смійся, смійся, поки не засмієшся на кутні.
— Моя черга за вами, бабусю.
— Я не мелю язиком дурного. Я про божественне думаю.
— Ех, бабусю! Як то кажуть: не хвалися хвалний хвалнощу, а умний умнощу, а мудрий мудрощу, а сильний силою не хвалися, а ви, бабусю рідна, богомільством своїм. Нехай кажде про себе зна.
Отакий він Перебендя. Отакого бачив і знав Тарас, отакого бачили й знали люди. А оце — якийсь інший Перебендя сидить на могилі. Це не веселун громадський, що жартами бавить дівчат на вигоні, співаючи "Гриця", а парубкам витинає до танцю.
...Сидить сам на могилі, шапку зняв. Війне вітер — розвиває дідову чуприну... струни дзвенять журними переборами, а старечий голос, повний безмежного жалю, ледве вимовляє слова пісні:
Позволь, батьку отамане, нам на башті стати —не попустим Текелію Січ руінувати.
Та як підніме-підніме голосом — і заплаче, не може за сльозами вивести далі. А Тарас чує, що і в нього підступають сльози до горла, що наче й він розуміє історичну кривду, заподіяну народові зруйнуванням свободного ордена, який відкликався на кожне повстання, на кожний бунтарський виступ проти пана і всякого іншого гнобителя.
Для Совгиря Січа була більше романтикою вітробуйного коня та срібної зброї, а дід... Чого плакав цей дід? Невже йому жаль було жупанів оксамитових та сап’янців чобіт? Ні, не цей жаль, мабуть, витискав сльози з погаслих очей.
То був плач по свободі й носителях її, то була скорб по єдиному джерелу сили, що могла боротися з поневоленням. Сяка-така була Січ Запорожська, а все ж, кріпак мав де прихилити голову, мав куди втекти, коли терпцю не стало, мав звідки грозити своєму гнобителю поновним приходом, на коні із зброєю в руках. Сяка-така була Січ Запорожська — а все ж коли крик призивний чувся з пригноблених сел — "поможіть, брати запорожці!" — Січ ішла. І в повстання Хмельницького, Виговського, Брюховецького, Дорошенка, Мазепи й останнього з нещасливих — Орлика. І в гайдамаччину ішла і всюди, де боротьба, де потрібна поміч і керівництво й відвага.
Отож і плакав старий дід, одною ногою стоячи в гробі, що тепер уже нема Січі, що тепер уже нічим обмежити рабоволодаря, що тепер поміщик уже нічого не боїться й не знає меж своїй сваволі. І за красою минулого плакав старий дід, бо там була і краса, і за поезію, бо там була й поезія.
Мимоволі Тарас схлипнув сильніше. Старий перестав грати, прислухався.
* А хто тут коло мене?
— Це я, дідусю...
— А хто саме?
— Я, Тарас...
— А-а! Грицьків? Ну здоров був, здоров був. А чого ж ти плачеш?
Тарас не вмів сказати — "того, чого й ви, дідусю" — й тільки захлипав дужче. Дід обняв його однією рукою, другою гладив по голівці, а сльози текли у нього із сліпих очей... І плакали так два кобзарі над недолею рідного краю...
Коли заспокоїлися, Тарас сів біля діда.
— Чого це ви, дідусю, сидите тут самі?
— Е, сину...