До цього вона не потребує ні особистого щастя, ні прив’язаності до людини, ні приязні інших.
Шлях Паренді — барвиста мрія-казка. Вона їй заслонила все на світі. За казкою зник земний світ. Паренді не бачить ані людей, ані дійсності. Їй вистачає світу прекрасної уяви.
Шлях Прокули веде до Великих Сходів Досконалості.
Прокула поставила ногу на першу сходинку, що на ній написано: "Правда й гідність".
Але переступити цю сходинку, що зачарувала її своєю чеснотою, Прокула не має сили… Шукає поглядом написів на вищих сходинках, але не може їх прочитати! Занадто вони високо… далеко!.. А затриматись не можна, бо ж, коли не йдеш угору, злетиш із сходів униз. А там — безодня!..
Гелині очі світяться… хитнулись у повітрі та, мов човники, попливли до жриці.
Аполлодора швидко добула з туніки диптихон і стилос. Завжди їх мала причеплених до пояса, готових, щоб записати на них таємну мову Аполлона.
Ледве діткнулася натовщеної поверхні, стилос немов сам побіг…
"Початок і мета — Любов!" — писав стилос жриці. А рука її немов обтяглась ясною імлою. "Тобі, Клавдіє, Любов була така чужа, що ти не впізнала її, коли вона взяла тебе за руку, щоб попровадити до вишин. У цьому все: минуле й майбутнє".
Стилос спинився. Світляні очі зникли[462].
…………………
Сонце нового дня кинуло пригорщі сяйва й засипало ним море… Прокула розплющила очі й побачила схилену над собою Аполлодору. Ранок цілковито розцвів… Барвистою вартою стояли на його честь високі мальви коло фонтана.
— Дивний сон… — почала було матрона.
Але жриця поклала собі палець на уста:
— Закрий мовчанням посвятну таємницю, доміно! Її відслонили боги тобі. Нехай же в міцно стулених скойках душі утворюється дорогоцінна перла… Цієї ночі нас торкнувся промінь Надземного Світла…
Прокулин погляд шукає Паренді: вона лежить обличчям до підлоги, як у німому глибокому поклоні.
— Паренді… мертва, — тихо впало пекучою іскрою в Прокулине серце. Матрона звелась із ложа, взяла з вівтаря гірлянду квітів і мовчки поклала її на стужавіле тіло…
А думкою пропливло:
"Так мусило бути! Та, що не пчмічала життя, не помітила й смерті… Її існуванням була творчість. А творчість — безсмертна… Скільком обтяженим журбою, смутком, знесиленим дала Паренді облегшення… забуття болісті… відпочинок!.."
XIV. ТІЛЬКИ ЛЮДИНА
Простий човен важко просувався зеленим Роданом.
Силуети двох плавців чітко вимальовувались у прозорому повітрі тихого вечора, що таки, нарешті, прийшов по десятиденних дощах та хуртовинах[463].
Молодий варвар-весляр злегка повернув розкудовчену голову.
На його загорілій від сонця бронзовій шиї натяглися пружні виразні м’язи. Руки міцніш налягли на весла, а весла запінили воду довкола човна. Гребець ніби сперся на них, немов застромив їх у воду, як у землю, і з зусиллям просунув човна далі.
— Вже більше дощів не буде! — вказав рухом голови на молоденького серпка майже прозорого місяця. — Он як підняв уже вгору свої ріжки!
І радісно засміявся.
Загорнений у теплий плащ, керманич мовчки кивнув головою на знак згоди.
З-під спущеної на очі кобки його погляд побіг за блискучою борозною, що її лишала за собою керма. А за поглядом полинула й скупчена в собі його думка. Обоє згубились у свіжій тіні лісових хащ, схилених над водою.
Керманич обернувся знов обличчям до човна й подивився на молодого весляра.
Мілин тут нема, особливо тепер, по цих довгих дощах. Підводних скель чи каміння також нема. Аби лише не віднесло прудкою течією…
Але молодому весляреві тяжко замкнутись у мовчанні.
Міцно вдихнув у себе повітря, що пахло зів’ялим листям та нагрітою за дня водою, і, посміхаючись ясним усміхом, звів очі на керманича:
— Аж тяжко йняти віри, щоб по таких щоденних громовицях стала от така тиша!
Керманич повернув стерно: обминув стовбур дерева, вкинутий бурею в воду.
Весляр дужче наліг на весла.
Але мовчати не міг.
— І що того дерева!.. Що того бурелому!.. І все погнало в море! Буде рибалкам топливо! І в ліс не мусять… Все в тому морі є, все!
Просунулись ще вперед за черговий закрут.
Юнак знов заговорив:
— А Цідон — мисливець, знаєш його, отче Лазаре, вчора приплив з лісу саме цією дорогою!.. Так казав він, Цідон тобто, що бачив мертвого однорога! У загаті, що вище печери… Каже: як олень завбільшки! Каже: зовсім білий… А черево отакенне, роздуте, з води висунулося… — урвав налякано.
Відкинув спітніле волосся з чола й несміливо продовжував:
— Пробач, отче Лазаре! Так сама й лізе на язик ота… стародавня… нечиста сила!.. Я вже стільки часу про ту Беліссену й не згадував! А воно, бач, не здихаєшся!.. З лісу, мабуть, лізе!.. Бо де ж їй і бути, як не тут? Вкупі з василісками[464], однорогами[465], гаддям…
І замовчав, не отримавши відповіді.
Але за кілька хвилин пробував вже з іншого боку:
— Do Aquae Sextae[466], пастирю, річ видима, догребемось!.. То ж то зрадіє пастир Максимін[467]!.. То радітиме!.. Але чи застанемо ще живим єпископа Трофима[468]? Казав брат, що то прибув з листами, ніби привезено єпископа звідкілясь, із грецького міста… еге ж, з Мілета, казав! Зо-о— всім немічного! — протяг, ще й головою захитав. — Немічного зовсім! — ще повторив. — А коли його той брат бачив?.. Ще ж і хуртовина в дорозі того брата затримала!.. Щоб не спізнитись!.. Бо що ж тоді робити?
— Не бійся, брате Севере, — озвався нарешті спокійно й лагідно єпископ Массілії, витанійський Лазар. — Як буде на те воля Божа, то й із смертного ложа зведеться. Знаєш-бо сам: і я був мертвий — аж чотири дні.
Северові очі розплющились до можливих меж. Великі й наївно дитячі, дивились так, ніби несподівано побачили не живу людину, а примару.
Дарма що, як і всі массілійці-християни, знав, що учитель воскресив з— під важкого могильного каменя їхнього пастиря Лазара. Знав і те, що пастир Лазар найдобріший і наймудріший між усіма відомими йому людьми. Але й удома щоразу, коли бувала згадка про те воскресіння, робилося моторошно.
А що ж допіру тут, у диких хащах чи на широкій воді, де повно таємних істот?.. Та ще й при місяці, в присмерку!..
"Воно ж бо воскреслий із мертвих — те саме, що покійник!.. Із гробу вийшов!.. Але ж там був як кожний мертвий! — міркував молодий варвар. І гусяча шкіра одягла голу спину Севера… А холодний піт, немов мокрим рядном, відразу обліпив усе тіло…
"Міцні ж оці чари християнські!" — з побожною пошаною думав юнак.
І кінцем весла у правій руці зробив на воді ледве помітний знак хреста.
Подивився на єпископа, що, як і раніш, сидів майже нерухомо на кормі, замкнений у своїх думках, мов дім, обведений певною стіною.
Потроху заспокоївся. Але вже не говорив. Хапався мовчки за думку-згадку, що жвавіше почала вирувати в голові…
От майже ніхто не відважувався вже, без найбільшої конечності, зайти до лісу… тепер… після Дня Зустрічі Дужів… Та що Дужі?
Вони злетілись та й відлетіли!.. Хіба мало було блискавок? Було на чому вернутися, кому куди треба!.. Але біда, що в лісах, де ніколи не було великого хижого звір’я, оселилася та облуда-потвора… Одно слово: Тараска!
Такої-бо істоти навіть за часів Дужів, що то посвятний камінь-каллаїс у своїх могилах стережуть, напевно світ не бачив!..
І стає Северові, як жива, перед очима ота страховинна Тараска…
Голова у неї, як у розлюченого бика. А очі — людські! Тіло смугасте, як у дикого кота, тільки ж велике… Більше за кінське! А лапи… страшні! Могутні, костисті, сили неймовірної! А замість хвоста — живий гад!
Север ще з дитячих літ не боявся ніколи ні бика найлютішого, ні гада найбільшого. Але тут… знов мокрим полотном накриває страх порябілу спину.
Бо ж, якби ж то Тараска дихала, як всі тварини! А то в неї вухами дим виходить! Коли ж зареве, вогняні іскри та живе полум’я з пащі вилітають… А це її отруйне дихання всі сили відбирає тому, хто Тараску побачить…
Бо можна її углядіти тільки сам на сам. Хто ж відважиться таку потвору сам-один напасти?
Север глянув знову на єпископа. І відлягло від серця… дарма, що пастир Лазар — "живий мертвець"!
Бо ж таки сестра єпископова, Марта, тую страховинну облуду-Тараску зловила! І не тільки зловила, а своїм поясом ув’язала, як звичайного пса! Та й вивела геть… "Їж, — каже, — облудо несита, будяки, мох, гаддя різне!.. І буде тобі добре! А людям чи тваринам жодної шкоди чинити не смій!"
Ні, таки ж великі чари християнські!
І Север не має кого боятися від того часу, як став християнином! А й поготів, коли з них сам добрий єпископ Лазар, що чотири дні… Ну, про це ліпше, все ж таки, не згадувати! Бо знову сама собою ряба гусяча шкіра на спині набігає…
Цілком споночіло…
Почорніли темні хвилі… Відплив з неба й молоденький місяць. Звісно, радий спати! Як дитина! Бо молоденький!
А по зарослих хащами берегах не сплять желви. Звуками, мов разками намиста, скляного, крихкого, дзвінкого, визначають лінію берегів…
Тепло буде! Ще довго буде тепло, коли в цю пору відзиваються желви!
Однак Север спинив на закруті човна й натяг на себе свою галлійську туніку з довгими рукавами. Ще й запнув її кістяною шпонькою під шиєю.
Не було йому зимно — де ж би! Але ставало темно. Можна було не помітити, як десь хитнеться човен, і туніка сповзе у воду…
Подивився на єпископа, хотів йому пояснити затримку човна. Але побачив, що пастир молиться, як мав це у звичаю, коли день кінчався.
Тоді Север знов пустив човна на середину ріки. Намагаючись не хитати його, наліг на весла.
Вже недалеко!
Але коли б не занадто пізно допливти до печери!
Шкода, що нема вже там другої сестри єпископової, Марії! І навіщо вона відійшла з цієї печери? Кажуть: кудись у гори подалась…
Невелика ця покутницька печера. Але Лазар-єпископ та Север у ній добре відпочинуть…
Завжди там є напоготові хмиз сухий і добре кресало на ретязьку, прикріплене до входу.
Север запалить вогонь… І духи нечисті його бояться. Добра це річ — вогонь!
Кулешику собі зварять… Босою ногою намацав під лавою торбину… Є там! Удосталь наклала туди Марта і крупів, і сушеної риби, часнику, солі… Є й сулійка з оливою, свіжою, доброю, смачною!
Усміхнувся й облизався, сплюнув за облавок, бо набігла слина… Аж заплющився, уявляючи собі смак доброго гарячого кулешу…
Раптом човен, як норовистий кінь, метнувся вбік і мало не зачерпнув краєм води.
— Отче!.. Рятуй… Одноріг!..
Єпископ відкинув кобку.
Закутана імлою, що почала підійматися з води, недалеко від човна пливла неокреслена біла маса… Її контури стерлися у тьмянім присмерку.
Але образ був, дійсно, химерний: неначе водою несло трупа велетенського птаха з розпростертим одним крилом…
Лазар наліг на кермо і, привівши човна до рівноваги, наблизив його до білої маси.
Гострий, напружений зір молодого варвара пізнав:
— Людина!..