Іван залитий щастям і, здається, вперше, як появився дома, розгубився. Не має, видно, сили володіти собою — і це одночас здобило і понижувало його. Певно, рівно, по-королівському тримав себе старий. До своїх сусідів казав: — Це, дорогі мої, все, чого я просив від Господа Бога. Бачити всіх разом і всіх щасливими.
— Я зовсім вірю в призначення, — казала до Водяного Таня. — У нашій родині тепер повно щастя. Однак уявіть, що цілі довгі чотири роки у нас було, як на похороні. Кожне це свято проводили ми в сльозах. Іван пішов і не вернувся. Не мали від нього ніяких вісток, і тато вже хотіли його вписати в грамотку. Сопрон загруз у своєму Сибірі. Один тільки раз коротко написав, що війна, що безліч роботи, що не має й хвилинки вільного часу. Потім умирає Маруся, а вона ж для нас була всім. Я мусила кинути студії.
— Щастя, Татяно Григорівно, ходить завжди разом з нещастям.
— Від чого це залежить?
— Від законів рівноваги.
— Невже не можна людям на це впливати?
— Мабуть, не можна. Мені ще іноді здається, що певну дозу впливу на це має сонце. В кожному разі на нервову систему людей.
— А!
— Це вже моя теорія.
— І як ви це уявляєте?
— Сонячні плями. Без сумніву, вони спричиняють бурі й смерчі в природі. Чому б не мали вони такого самого впливу на нашу нервову систему?
— Це дуже можливо. Професор Попов читав нам лекції на тему ультрапроменів.
— Що торкається ультрапроменів, — вмішався до розмови Микола Степанович, що сидів біля Тані, — то найкраще їх діяння можна відчути в Криму.
— Цікаво чому, Миколо Степановичу? — питає Таня.
— Це смуга діяння сонячних плям, і там бувають землетруси.
— На полюсах також. Північне сяйво.
— А бували ви на Криму? — звернулась Таня до Водяного.
— Бував. І не раз.
— А я от не була. Хоч і недалеко. Ми все не мали часу.
— Знайдемо час, Татяно Григорівно, — казав Микола Степанович. — Ось тільки скінчиться ота революція — зберемося всі, на пароплав — і в Крим на Чорне море. Прекрасне, я вам кажу, те Чорне море. А буряне, як чорт. Тисяча дев’ятсот другого року ми зі своєю старою зробили подорож до Туапсе. От же нас погойдало.
— По-моєму, — каже Водяний, — найкращі подорожі все-таки до Фінляндії.
— Но! Не кажіть, Миколо Івановичу. А чи не доводилось вам отак у квітні проїхатись на візнику з Туапсе до Сочі? Го! Особливо, коли надвечір… І коли сонце отак туди, над морем, ніби горіючий дім. Ви не кажіть.
— Я все-таки люблю північ, — каже рішуче Водяний.
— Але не Петроград, — сказала Таня.
— І навіть Петроград. Єдине в Росії місце, де чується пульс, ритм, пружність. Південь надто ледачий.
— А як вам Київ?
— Київ — виїмок. Це наша древність. Київ дає певність. І я люблю Київ.
— А! Київ! Я там скінчив університет. Що це була за розкіш! — казав Микола Степанович, налив чарку і вилив її одним махом у рот. Перейшли на революцію. Микола Степанович пристрасно любить цю тему. Революція для нього — "ідея, священний огонь, що пожирає гниль і забобони". Водяний не перечить. Він тільки каже:
— Але революціонери ніколи не догадуються, що життя ніколи не буде таким, яким його хочуть мати.
— Чому? — твердо й рішуче ставить питання Микола Степанович.
— Бо такого не було і бути не може.
— Невже не можна людям жити по-людськи.
— Все це залежить від людей. Смійтесь — не смійтесь, але в історії Росії найдосконалішим часом був шматок між 1905 і 1914 роками. Це був час, коли в Росії блиснув промінчик того, що можна назвати "свобода".
— Ви думаєте, що більше не буде свободи.
— Не думаю. Я переконаний.
— Чому — дозвольте знати.
— Там, де починають рикати оте "дайош" — хрипке, п’яне, дурне… Повірте мені: там не може бути свободи.
— Невже ми такі нещасні. — проказала Таня.
— У нашій душі сидить тьма… І її не можемо перейти. Темне місце. Пляма. Нам потрібна довга, вірна, розумно ведена освіта. Це міг зробити царат, не зробив — пропало. І то надовго. Що маємо тепер, це буде не свобода, а драконія.
— Ах, ви, Миколо Івановичу, надто чорно бачите.
— Вибачте. Це такі мої особисті окуляри. Єдиним моїм щастям може бути, коли я трагічно помилюсь. І я хочу помилятись. Мої передчуття — це просто Божа кара. Але часом це буває також і на добре. Це спасло мені не раз життя, особливо на фронті.
У другому місці розливався Афоген Васильович.
— Я, — виголошував він — за природою педагог. Я жив, як жив, але хто може мені щось закинути, — що я, наприклад, не виконував свого обов’язку громадянина. Я вірно служив ідеї свого государства і служу їй нині і прісно, і во віки віків, — повернувся він до Сопрона, що, нахиливши голову, уважно слухав.
— Не можу нічого тут сказати, Афогене Васильовичу, — сказав на це не Сопрон, а Петро, що чув мову.
— Ви нам дали перше, основне знання історії.
— І географії, — додає Сопрон. — Але, Афогене Васильовичу, — до часу, поки я не почав їздити сам по географії, я дуже мало собі те все уявляв.
— Сибір у нас взагалі мало знане місце, — сказав Афоген Васильович. — Але тепер ми, панове, не будемо думати про Сибір. Маємо ось пречудові… Татяно Григорівно. Як це зветься.
— Голубці!
— Так під голубці, панове! — сказав Петро і підніс чарку.
— Бійтеся Бога! — пищала Наталя Петрівна. — Скільки можна?
— В таких випадках не питають.
— А п’ють, — додав Петро.
— І знову ллють, — сказав доктор. — А! Я знаю! Це все, щоб ми знизили марку. Але треба вам знати, що мій предок був кошовим на Запоріжжі. А там, ви знаєте, як бувало… Ге! То був народ!
— Нічого був народ, — казав Афоген Васильович. — Пили!
— І вміли це робити. Тепер би таких вояків.
— Тепер, — сказав на це Іван, — треба трохи інших.
— Духом, кажу, таких, — не здавався доктор.
— По-моєму, і духом інших, — тримався свого Іван.
Всі шуміли, перехресним огнем літали слова і сміх. Простір швидко наповнявся дивним чадом, що всіх підносив у вись. Тільки Ольга і Андрій, здається, зовсім не були присутні в цьому середовищі. Обоє захоплено, забувши всіх і вся, дискутували. Андрій говорив: — Припустімо, в житті, на ділі це не так. Мистецтво має на меті також доповнювати, а не лише триматись конкретних формул. Хижацтво мислі, шалена гра уяви, те, що звемо гріх. Невидимі і несхопні поняття, зовсім недоступні тверезим душам, без запиту влазять до нас, турбують і ворохоблять. Пригадую вам ще раз Фауста, якого згадував сьогодні. Він йде у глибінь усіх початків. Для нього небо, пекло і земля так само намацальні, як кожний предмет. А так якраз повинно бути. Ми мусимо шукати істини.
— Для мене це, Андрію, високі мислі. Я в даний момент цікавлюсь більш жіночим.
— Не можна й цього відокремити від тих понять.
— В такому разі ми повинні більше знати, ніж знаю я.
— Ми знаємо мало всі. Але ми шукаємо.
— Я дуже хотіла б, щоби хтось мені підказав, чи правильно, наприклад, я роблю, що надто багато думаю про чуттєві справи.
— По-моєму, цього ніхто не може підказати. Це залежить від нас, від вдачі, від ваших духовних заложень.
— Не думаю питати у тих, що не можуть сказати. По-моєму, є такі люди, що дуже виразно ділять пізнання на їх складники. Візьмімо любов. Пізнати весь аромат такого чуття, мабуть, нікому не дано. Але все-таки наближення до цього може бути. Я вже не раз собі казала: нащо тобі ця мука, той неспокій, ті сильні гіркощі, та непевність? А потім з бігом часу, коли мінялись дні і ночі, коли життя було наскрізь буденне і коли я заходила на цвинтар і бачила нагробні камені, тоді в усьому я шукала якраз того, чого так уникала і боялась. Любов, мені здавалось, скрізь пише свої написи, і було б страшенно зле, коли б я не могла нічого з того прочитати. А потім та вічна, та якась чарівна сила руху. Боже мій! Андрію! Та чистота! Коли, наприклад, дівчина, ця цінність, я б сказала, від того, що падає у вічну безодню, шукає на самому краєчку такого спаду можливості горіти і цвісти, і разом пристрасно боятися! Ах, яка чарівна насолода цієї гри. І я дивуюсь, як люди мають відвагу казати нам про гріх! Я заперечую таке до нас відношення. Бо святість, по-моєму, виростає якраз у цих дуже напружених й схвильованих, можливо, найбільшим, що має людина, маленьких серцях.
— Ну! Певно, — сказав у душі здивований Андрій. — Це і є те, що я казав. Мистецтво серця.
— Я, Андрію, страшно, дуже страшно, часто до самозабуття, хотіла б перемогти в собі велику слабість, яку я маю — мою химеру. Я б хотіла натомість знайти велику, сильну, але справжню пристрасть. Я б хотіла пізнати не уявно, а в житті пристрасть у поєднанні з красою і насолодою. Співзвучність тіла і душі. Хотіла б усе це знати так, як є, і власне в дні, коли душа цвіте направду, коли нам світить сонце навіть уночі. І тут не тільки любов, форма співжиття, але ж те вище і найвище! Той чар! Поезія взаємин. Той дух єднання! Те божество, що родиться з поєднання великості і сили пристрасті.
— О! — сказав Андрій. — Ти, Ольго, знаєш!
— Це ще не досить!
— Нема поняття досить. Але твоє пізнання цілком достатнє, щоб перейти за межі буденного.
— Ти думаєш, Андрію? — спитала Ольга й поглянула на нього повним вдячності поглядом.
— Тааак! — протяжно сказав Андрій.
— А я, знаєш, вагалась неймовірно. Я страшно боюсь за себе, що я не те, що треба.
— Мені цей страх також дуже знайомий. Але у нас, напевно, це пройде. Ми все-таки в житті завжди знаходимо потрібне, справжнє опертя. І тут також.
— Це ти говориш тільки за нас, Морозів?
— О, ні! І за вас… Лоханських!
— Так вип’ємо, Андрію! Оцю одну! Ми двоє! Так, як є! — сказала зовсім тихо Ольга і налила собі й Андрієві. Взяли чарки, було довкола шумно, дивилися собі у вічі, торкнули скло до скла і випили. — Андрійчику! — сказала зовсім тихо Ольга.
Гра їх захоплених думок тривала. Вони досконало себе розуміли. Випите творило надзвичайну ясність думання. Торкалися себе одяг, пальці, коліна. Йшли собі назустріч, як ті, що знаються.
А стіл шумів, як хвилі моря, як ліс у бурю — наливались і спорожнювалися чарки. Андрій і Ольга виговорили собі право більше не пити, — тим краще, бо і Марія Олександрівна, що слідкувала за "дітьми", не раз у душі себе питала, чи не забагато вони випили. Решта не дотримувалась ніяких норм. Вони їх собі і не ставили. А час не йшов, а летів, мов вихор, години гнали, години і зникали швидше, ніж появилися. Гості самочинно вставали, переходили, хто куди.