2013-2015. На межі

Вона восьмикласниця, ходила до цієї школи із сусіднього села, він вісімнадцятирічний міський парубок, який приїхав із далекого Мурманська, де служив його батько, до дідуся й бабусі. Стояла тоді п'янка подільська весна. Ото вона й накрила їх своїм духмяним покривалом, налаштувала серденята на один ритм, натягнула між ними дроти зв'язку, і потекли ними хвилюючі імпульси. Спілкувалися, не розмовляючи. Він віз її на велосипеді додому в Дятилівку, слухали весну і одне одного. Рік не бачилися, потім Володя написав їй із армії листа, вона відповіла, а коли повернувся додому, епістолярний роман плавно перетік у реальний. Через рік побралися, переїхали до Обухова на Київщині, де Володин батько, як демобілізований військовослужбовець, одержав квартиру. Але молодятам хотілося мати окреме гніздо. Обоє працювали — він електриком на "картонажці", вона вихователем дитячого садка, проте з їхніми заробітками про квартиру чи дім годі було й мріяти. Однак Володя був не з тих, хто опускав руки і занурювавсь у безнадію. Вважав, що з долею можна позмагатися, адже вона підкоряється сильним і цілеспрямованим. Були у його плані прориву на фронті сімейного добробуту і чорний "бумер", себто німецьке авто екстра-класу, і подорожі світом, і багато чого іншого. Варіантів "бліцкригу" проти злиднів тодішнє життя пропонувало небагато: бізнес (для цього потрібні були стартові гроші), нечесні промисли (Володя був шляхетної породи) або робота за кордоном. Обрав останнє. Те, що опинився на Кіпрі в ролі легального високооплачуваного працівника, — справжнє диво. Але ті, хто знав Володю, кажуть, що він за кілька хвилин міг справити на будь— кого приємне враження. Певно, такою ж довірою перейнялися до нього і роботодавці. Їхав на рік, але Європа швидко затягувала у свій солодкий вир, він опирався цьому, бо хотів жити на Батьківщині. Іще трішки, обіцяв собі. І так п'ять років. Навіть була думка забрати сюди родину. Помаранчевий Майдан став тією рукою, яка висмикнула його з патоки старого континенту. Простояв серед людського моря від початку й до кінця. Радів перемозі: "Навіщо та Європа, коли ми почали будувати її тут". А потім разом із усіма обурювався безпорадністю нової влади. "Все — ніякої політики, всі вони однакові", — можна було почути від нього, як і від усіх розчарованих. Присвятив себе родині, дітям, придбав двокімнатну квартиру в Обухові і те омріяне БМВ, заснував невеличкий меблевий бізнес, хоча продовжував працювати електриком на "картонажці". Був жадібним до життя, намагався опанувати і час, і простір, щоб показати дружині й дітям увесь світ — возив їх на всілякі виставки, екскурсії, концерти, ходив із ними у походи, брав участь у фестивалях БМВ, читав багато історичних розвідок. Він був центром того міні-всесвіту, випромінюючи любов до життя та людей. Пошив власноруч костюм Діда Мороза і в новорічні свята обходив домівки друзів, кумів, колег, аби привітати і засіяти на добро. Умів лагодити будь-яку техніку, та особливо любив копирсатися в годинниках. "Час не повинен стояти, бо це погана прикмета", — казав. Навіть почаклував над старою дідовою настінною "зозулькою", і вона... закувала! Попри те що пів свого віку прожив у Росії, палко любив Україну, але його не можна було назвати націоналістом. Своїй дружині і друзям казав: "У мене два недоліки: я не знаю української мови та Гімну України".

Протягом 2013-го стежив за кожним євроінтеграційним кроком держави. Був шокований тим, що Янукович не підписав Угоду про асоціацію з ЄС. Не знаходив собі місця після побиття студентів 30 листопада. А 2 грудня вже був на Майдані. Чергував там, як мовиться, без відриву від виробництва. Дві доби на фабриці, а ті дні, коли мав відсипатися, проводив на головній площі країни. В особливо напружений час брав відпустку за власний рахунок. Не пристав до жодного із майданівських формувань, вирішив бути "вільним стрільцем". Таких було чимало, вони об'єдналися в окремий намет, який назвали "Паровоз Анархія". Перше слово відображало зовнішній вигляд їхнього житла, над котрим височіла труба, з якої валив чорний дим, а друге — політичні переконання пасажирів. Через два тижні прийшов додому і похвалився дружині: "Привітай мене, я вже вивчив разом із Русланою Гімн України". На Майдані Володя потоваришував із рок-музикантом із Краматорська Іваном Пантелєєвим. "У нього були такі проникливі й зворушливі пісні, ніби він наперед знав про те, що станеться в Україні", — розповідає Світлана. Раз на тиждень Володя привозив частину своєї команди до себе в Обухів — помитися, обігрітися, поласувати домашніми харчами. Ті таємні вечері починались і завершувалися дискусіями про майбутнє України аж на ранок. На руках у Володі спала маленька Віолета, а дружина Світлана сиділа за столом, втомлено підперши маленьким кулачком голову. Це вже були сформовані революціонери, які вважали, що тиран від трону добровільно не відмовиться. "Це наш останній шанс: або ми поміняємо цю владу, або будемо рабами все життя", — говорив Володя.

Світлана з сином і маленькою Віолетою не пропускала жодного Віча. Мешканці анархічного намету після подій на вулиці Грушевського подарували дівчинці маленький шоломчик з автографами і гаслами Революції. В середині лютого над Майданом почали згущуватися хмари. Щось мало статися. Це відчували всі. Світлана щоразу проводжала чоловіка плачучи. "Ну що з нами може трапитися? Стріляти вони не будуть, за що? Ми ж проти них не на танках ідемо", — заспокоював дружину. 18 лютого сказав їй, що не приїде, поки щось не вирішиться. 20-го о 7.30 вона йому зателефонувала. У слухавці відгукнувся смертельно втомлений голос, Володя пояснив, що третю добу не спить. "Ходимо, як роботи", — сказав, почувся також чийсь голос із мегафона: "Відходьте всі до сцени, можлива нова атака "Беркуту".

Світлана зв'язалася з ним через годину. Говорили недовго. "Відключаюся, бо сідає батарея", — пояснив. Потім знову стала його набирати — не відповідає. Стала добиватися до Івана Пантелєєва — знала, що вони завжди поруч. Подзвонив Володя. Це було за двадцять хвилин до його загибелі. Вона відчула, що відбувається щось страшне і непоправне. Майже голосила: "Благаю тебе, відійди до сцени, пожалій дітей, не сироти їх!" Він видушив із себе лише одне слово: "Добре...". Після 22 років спільного життя вона добре вивчила інтонації його голосу і вловила в них.цілковиту безвихідь. "Я ходила по хаті й заломлювала руки, я відчула його смерть, хоча дізналася про це тільки через три години, але о 10.15 (коли не стало Володі) в мене душа просто закричала", — згадує Світлана. О пів на дванадцяту на її телефоні висвітився номер... Вані Пантелєєва. "Живі?!" — зраділа вона. Якась чужа людина запитала, чи відоме їй ім'я власника цього телефона, бо він щойно загинув. Вона розповіла все, що знає про Ваню, і стала допитуватися, чи немає там біля нього Володі Чаплінського. Про смерть чоловіка повідомив сусід по дачі, якому теж зателефонували невідомі: той був першим у Володиному списку абонентів. Вони з сином взяли таксі й помчали в Київ на Майдан. Забігли до Михайлівського собору. Там уся підлога була встелена мертвими тілами, накритими закривавленими ковдрами і простирадлами. Вона стала відкривати кожне, а їй кажуть: "Жіночко, не шукайте, вони всі підписані, вашого чоловіка тут нема". Зажевріла надія: "А може, помилка?". На Майдан вони не бігли, а летіли. Під ялинкою лежало шестеро загиблих, але і там Володю не знайшли. Перед порогом готелю "Україна" її зупинила Ольга Богомолець зі списком і запитала, хто вона. "Ви можете мені навіть не зачитувати, я знаю, що він тут", — мовила я їй і показала у той бік, де лежав чоловік, хоча вони всі були накриті", — розповідає, ковтаючи сльози. Відкрила. Боже! Справді він! "Володю!" — зойкнула і мало не зомліла.

Чиєсь любительське відео зафіксувало останні хвилини життя Володі. Ось він сидить за деревом на Інститутській, поряд — хлопчина у блакитному шоломі, за два метри лежить убитий Ваня Пантелєєв. Володя робить рух, щоб витягнути свого друга з-під вогню. "Хлясь!" — лунає постріл, ніби удар батога невидимого наглядача. Це сучий син випускає кулю, яка влучає Володі в шию. Він підводиться і нарешті виконує прохання дружини відійти до Майдану, робить два кроки і падає. Поблизу того фатального дерева 20 лютого було вбито 39 майданівців. Найбільше. То було місце страти українських великомучеників, ще одна наша Голгофа. Вони заплатили своїми життями за довготривалу пасивність суспільства. За принцип: "Моя хата скраю".

Світлана знайшла в собі сили прочитати висновки судової експертизи. У Володю влучила страшна куля зі зміщеним центром ваги: вдарила в шию, пошматувала всі нутрощі й вийшла через нирки. "За що таке звірство? Ось подивіться, чим вони були озброєні", — показує чоловіків щит, зроблений із кришки старої пральної машини.

Вона разом із іншими родичами героїв не пропускала жодного судового засідання, на якому розглядають справи "чорних снайперів". "Я вилажу на підвіконня, щоб подивитися в очі тим собакам у клітці, які розстрілювали беззбройних людей. І кричу їм: "За що?!" А вони відводять погляд. Але найприкріше те, що нелюди мають свою групу підтримки, котра вигукує на засіданнях: "Слава Беркуту!", — обурюється Світлана.

Його іменем назвали вулицю в Обухові. На будинку, де мешкав, а також на фабриці відкрили меморіальні дошки. Неподалік розбили алею Героїв Небесної сотні. Відкриває її портрет Володимира Чаплінського. Щодня маленька Віолета, повертаючись зі школи, кладе біля підніжжя знака свої подарунки тату: малюнки, фігурки, виліплені із пластиліну, каштани, квіти. Довго вдивляється в рідне обличчя. А потім смикає маму за руку: "Дивись, дивись, тато мені всміхнувся!". А наступного дня: "Сьогодні він якийсь сумний". Зупинилася дідова "зозулька" в квартирі Чаплінських. До друзів Володимира не приходить більше Дід Мороз на Новий кік. Світ утратив гарну добру людину, а Україна — великого патріота, який разом зі своїми побратимами відкрив їй шлях до свободи...

Філософія подвигу

13 червня 2014 року.