Підвелись і поникли голови старшини. Всі вони побачили мішаний людський потік, що котився з міста просто на них.
— Невольники, невольники, невольники… — вітром пронеслося по козацьких гуртах.
Гетьман стояв, дивився журними очима на цей людський потік і мовчав чекаюче. Потік із чоловіків, жінок і навіть дітей у лахмітті, що тіль-тіль прикривало голе тіло, підкотився до гетьманських ніг. Передні, а за ними й усі інші впали навколішки і з сльозами радості дякували гетьманові за визволення з тяжкої неволі та благали його забрати їх із собою.
Сагайдачний, ледве втримуючись, щоб і собі не заплакати, зійшов із підвищення до них, узяв одного з хлопчиків на руки й поцілував його в щоку.
— Такий гарний козарлюга, — мовив до зніяковілої дитини, — а попав татарам у ясир. Як же це так?
— Татка вдома не було, — відповів малий, збентежено дивлячись на свої пучки й вертячи в них кінець драного, брудного рукава своєї зотлілої вже на плечах сорочечки, — а вони вдерлися в хату, маму вбили, мене з Оленкою, — показав пальцем на дівчину, — потягли з собою, а хату підпалили.
Видно було, що дитині вже не раз доводилося відповідати на такі, як гетьманове, питання, й воно говорило це як завчене.
— Та чом же ти не оборонив і себе, й Оленку? А звешся козаком.
Хлопець здивовано повернув голову й скоса глянув ув очі гетьманові й на його бороду.
— Хіба ви, діду, не розумієте — чом?.. У них і шаблі, й списи, й луки, а в мене навіть палиці в руках не було.
Довкола засміялися.
— Встаньте, люди добрі, годі вам клячати, як у церкві! — погукнув гетьман на невольників, а далі знов до хлопця: — Це правда, що без зброї не оборонишся. А ти хотів би мати шаблю?
— Атож, — посміхнувся хлопець.
— А що ти нею робив би?
— Утік би на Запорожжя, як дядько Мартин, та рубав би татар…
— Який Мартин?! — раптом вихопилося з гурту, й немолодий уже братчик поквапно продерся крізь натовп невольників наперед. — Чи не Махненко? — питав, звертаючись то до Оленки, то до хлопця. — В мене справді була племінниця й звалася Оленка… Хлопця не пам'ятаю.
Дівчина дивилася на нього поширеними очима, спочатку пополотніла на виду, потім заллялася червінню по саму шию…
— Дядечку ріднесенький! — кинулася козакові на шию. — Таж я вас пізнала тепер…
— Ну, дивись!.. Ну, глянь, — радісно говорив Мартин Передерій, колишній Махненко, здіймаючи її руки з плечей своїх і ворушачи вусом, щоб не засльозитися. — То сестру… неньку вашу, вбито?.. Ну, прокляті! — потряс він кулаком у повітрі. — Бив вас та й ще битиму!.. Пробачте, батьку, що перебив вам…
— Нічого, нічого, Мартине, — лагідно промовив розчулений Сагайдачний. — Візьми ж ось і небожа та дай молодому козакові добру шабельку: добрий з нього запорожець вийде. — Він іще раз поцілував хлопця в щоку і спустив на землю. — Дякуй Богу, що поміг визволити з неволі бусурменської й не допустив невірним зробити з нього яничара.
Мартин із небогою і небожем малим відійшов набік.
— І ви, мої любі, — звернувся до людей, — не мені дякуйте, а милосердному Господеві, що дав нам силу й справив нас сюди. Дякуйте й моліться за благородні душі отих, — гетьман зняв шапку, перехрестився й показав рукою на боєвище, — що поклали в чеснім бою лицарське життя своє за ваше визволення з безвічної неволі. Царство небесне їм!..
Невольники скидали шапки, хто мав, і побожно хрестилися, шепочучи молитви.
— Дякуйте, люди добрі, й отим, що лишилися живі, щоб і далі визволяти й боронити таких безталанних, як ви. А тепер… Ви ж, мабуть, голодні на татарському кошті? Та й пообдиралися, бачу, так, що сором глянути… Тож ідіть попастися й одягтися в місто: там же ще не все згоріло, й буде що вам і попоїсти, буде в що й одягтися. А потім поможете козакам попереносити татарські добра на наші каторги та байдаки. Та стережіться, щоб якийсь недобиток бусурменський потайний не підстрелив…
— Нема вже, батьку, нікого в місті, — загуло в натовпі. — Всі багатії їхні встигли поховатися в другім зáмку!..
— Нічого, ми ось трохи відпочинемо та й за тих візьмемося, — промовив гетьман, — довго варуватися не будемо. 3 Богом же, мої голуб'ята!.. Та не паліть там нічого більш поки що: може, нам треба буде на ніч розвести багаття, то щоб було чим.
Невольники, кланяючись, підходили до міста, розчулені, врадувані… А гетьман, відпустивши своїх бойовиків до вечора підкріпитися й виспатись, сам із старшиною пішов оглянути бойовище й укріплення другого зáмку. Зненацька погляд його зустрівся з поглядом Хмелевим. Він зупинився.
— Слухай, пане писарю, — промовив зсувора, — з яких це часів повелося серед бою герці справляти?.. Де той другий тур, Жбурляй?
— Я тут, батьку гетьмане! — озвався від свого куреня Павло, що стояв, розмовляючи з батьком.
— Лицарський гонор, батьку, велить не ухилятися й не ховатися за чужу спину, коли тебе викликають, — відповів, ховаючи під усом веселу усмішку, Хмель.
— Гонор?.. А розум?
— У доброго лицаря вони все в парі.
Гетьман посварився на нього пальцем.
— Ходи з нами, старий! — погукнув на Сокиру. — Та й тура свого тягни з собою: нехай привчається.
XXII
Надвечір цього самого дня ворожі чати на баштах бачили, як уся козацька виправа, лишивши на березі озброєних невольників, одплила далеко в море. Перед цим дивилися крізь бойниці в стінах і вікнах на баштах, як гяври визбирували на бойовищі трупи своїх одновірців і переносили їх на галери, лишаючи трупи правовірних лежати й далі на полі бою: отже, догадалися, що невірні вирушили в жалобний похід — ховати в глибинах морських своїх мертвих — і що всі оті галери та байдаки не забаряться вернутись назад. Що тоді?.. Страшне питання — краще не думати над ним. Щоправда, кафський мурза їхній устиг погнати до Бахчисарая вістовця, прудкого, як північний вітер, за потугою, але чи наспіє тая ханська поміч у свій час?.. Шкода! Хіба що ворог спочиватиме після тяжкої, кривавої різанини ще хоч одну добу…
І як же мудро та хитро пошили їх усіх у дурні ті невірні собаки з отими "турками", з отією "втечею" й "боєм" на морі! Хіба могли б козаки здобути зáмок, якби одурена лукавим способом старшина замкова не відчинила їм назустріч важку браму сама, аби врятувати від видимої "загибелі" отих "турків"? Ніколи в світі: не такі будівничі споруджали зáмок, щоб перші-ліпші здобичники опанували його!..
Що ж далі?.. Мурза сподівається, що козаки, пограбувавши місто, гулятимуть і пиячитимуть кілька день за козацьким звичаєм і зáмок відразу не полізуть здобувати, а тим часом наспіє бахчисарайська потуга. Але щось не видко й не чути, щоб невірні гуляли та пиячили, хоч у місті по багацьких льохах є тих напоїв, заборонених кораном (для бідних людей, розуміється!), хоч залийся. Щоправда, не видко й не чути, щоб і до приступу готувалися… Чи не думають, поховавши оце своїх мертвих, знятися — коли не вночі, то на ранок — і забратися звідси до лиха?.. Хоч навіщо тоді зчаста-згуста чати їхні довкола зáмку?.. Хіба їх розбереш… Може, й знов якусь вигадку готують, щоб одурити… Великий Аллах! Що це?!
З моря, куди відпливли запорозькі байдаки й галери, розітнувся глухий гуркіт гармат: раз, удруге, втретє. Вартові прислухались, а тому, що далі знову стало тихо, догадалися, що то невірні, поховавши загиблих у бою товаришів своїх, прощали їх жалобною ясою з гармат. На тому заспокоїлись і почали відправляти свій звичайний намаз при заході сонця, хоч і не кликав уже до нього дзвінкий і співучий голос муедзина з вежі мінарета, бо від мечеті в місті лишилися самі закурені стіни та чорні слупи, а мулла з муедзином поховалися в покоях у мурзи в зáмку.
Та помилялися вартові, гадаючи, що гетьман, опанувавши пристань, пригороди, фортецю й місто, тим задовольнився, здобрів. Ще виряжаючись із Січі, він поклав собі до ощадку зруйнувати Кафу, це прокляте гніздо хижаків, що торгували християнськими душами й тілом. І коли тепер не кинув він своєї потуги відразу й на другий зáмок, то лише тому, що намірився здобути його з найменшими стратами людей своїх. Він уже добре розвідав, що залоги там жодної, опріч нечисленної варти, нема, зате в зáмок, як тільки почали вчора з ночі горіти пригороди, повтікало похапцем із міста, захопивши все, що мало найкоштовніше, численне татарське вельможне панство й багатії.
Щоб не викликати чорта з пекла самим, татарські гармати на баштах мовчали через увесь день, хоч легко могли накоїти чималого шелесту й шкоди, коли б почали бити по пристані. Сагайдачний добре знав причину такого татарського миролюбства й тільки посміхався в бороду, а вернувшися з похорону на морі в пристань, він сам із старшиною побував на галерах і сам понаводив, понацілював усі гармати свої на ті кілька башт, що стриміли в різних місцях над зáмком; а зробивши це, звелів не рухатись і чекати гасла. Частину свого війська з озброєними визволенцями післав під покривкою ночі в обхід на допомогу чатам, якби бусурмени поривались втікати через стіни із зáмку. Велено було не ховатися, а на безпечній відстані запалити в пригородах усе, що ще не спалено там, і навидноці у татарських вартових удавати, що готується рішучий приступ: це примусить обложенців відірвати частину оборони, щоб забезпечити задні стіни, й значно послабить опір біля брами. Головна частина війська, не засвічуючи жодною світла, тихо шикувалася попід стінами на майдані, а з міста підвезено було два величезні дубові тарани на добре підмазаних колесах: зроблено їх було за вказівками Сагайдачного ще за дня й приховано в густім саду одного з утікачів — вельможі татарського. Щоб приспати увагу варти й обложенців, пущено з наказу гетьмана ману на них: на одній за одною галерах засвітилися вогні, почулася музика, дудніння бубнів, а найголосніше — співи та гучний, невгаваючий регіт, що вилясками котився лоном спокійного моря, вдарявся в стіни зáмку, вертаючись назад химерною луною, й стрибав спустошеними вулицями передмістя.
Татарська варта на баштах і й дірах бойниць бачила й чула той гамір на пристані, й спасенна надія на те, що буря пронесеться й не зачепить зáмку, окриляла пригноблений дух її. Не звертала навіть особливої уваги на досить підозру шамотню в противнім кінці майдану, гадаючи собі, що то жадливі здобичники з козаків, а певніше — з невольників, грабують у темряві ніким не вартовані трупи правовірних.