Перед тим Сагайдачний став військом біля Донського монастиря щоб пропустити обоз. Московські ратники вийшли назустріч щоб перешкодити з'єднанню ворожих сил, але Запорозьке Військо мало таку вражаючу силу, що на московських ратників напав невимовний жах, и вони не спромоглися зрушити з місця. Пропустивши обоз Запорозьке Військо неспішним майже парадним маршем рушило до Тушина. На світанку королевич Владислав зі своєю свитою у супроводі канцлера Сапеги, гетьмана Ходкевича та комісарів польського сейму, виїхав з Тушина зустрічати запорозькі полки.
Це було для змучених дворічною "смішною", як говорив Сагайдачний, війною поляків вражаючим видовищем. Попереду полкових колон їхав хорунжий із знаменом, яке подарував королевич, за ним на чорному арабському жеребці з булавою, подарунком Владислава, їхав Сагайдачний, на два кроки від нього хорунжі з військовими стягами запорожців і козацька старшина. За ними рухались військові колони козаків. Причому, вони були вишикувані не як завше по куренях, що було зручно в бою, а на європейський манер: першими йшли кінні козаки. Їх було стільки, що здавалося ліс списів рухався по шляху, виблискуючи на сонці. Далі йшли піші вояки озброєні вже не луками, а мушкетами, за ними колоною армата на кінній тязі, а в завершення обоз.
Великі вози навантажені набоями до мушкетів, ядрами до гармат, провізією, та іншим добром, крім перевезення вантажів мали і інше, суто військове призначення. Ніхто краще козаків не вмів за лічені години будувати в чистому полі неприступний табір-фортецю, і за його стінами відбивати ворожі атаки. А робилося це так, вози виставляли чотирикутником, а всередині ставили другий ряд возів і зв'язували до купи цепами. З зовнішніх сторін копали рів глибиною до двох метрів, а викопаною землею засипали вози. На верху, таким чином зведених стін, встановлювали гармати і влаштовували свої шанці вояки з мушкетами. Висота таких фортечних стін могла сягати разом зі стінами рову до чотирьох метрів. За такими стінами, при наявності набоїв, їжі та води, козаки витримували облогу тижнями.
"Ну хто мені зможе перешкодити з такою силою стати Московським царем!" – радісно думав королевич Владислав, вітаючи помахом руки військо Сагайдачного.
Під'їхавши за декілька кроків до королевича, Сагайдачний хвацько зіскочив з коня, якого за вуздечку спритно підхопив Максим Лобода, і підійшовши до королевича, застиг в шанобливому поклоні. Королевич теж зійшов з коня і привітавшись з Сагайдачним злегка обійнявши його за плечі. Це не відповідало етикету, але мимоволі вилилось тим почуттям подяки і пошани, яке переповнювало королевича.
Це почуття пошани до видатного воїна Речі Посполитої, Владислав проніс через весь час їхнього знайомства хоч і був той не поляк, а русин і сповідував іншу віру. На вечір, після розміщення військ Сагайдачного, королевич Владислав провів урочисту аудієнцію, під час якої Сагайдачний передав королевичу полонених воєвод і царських послів Хрущова та Бредіхіна, затриманих з листами до Криму.
В той же день на вечір, королевич Владислав призначив велику військову Раду, на яку були запрошені польські комісари, литовський гетьман Карл Ходкевич з польськими військовими начальниками, литовський канцлер Лев Сапега, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з полковою старшиною. Приміщення, в якому засідала Рада було не велике, а учасників аж забагато, і ще до прибуття королевича було набите високопоставленими шляхетними особами. По їх поведінці можна було зразу визначити хто є хто.
Представники сейму і короля Польщі, комісари, зрозуміло, вважали себе головними на цій нараді, і тому зверхньо поглядали на литовців, хоч ті і були вищі по посадах в державній ієрархії. Литовці виглядали змученими і невпевненими. Ця, на перший погляд невідповідність пояснювалась просто: Лев Сапега ніс відповідальність перед королевичем і військом за те, що не привіз гроші, а це спричинило до бунту жовнірів. І хоч всі добре розуміли, що грошей не отримали від сейму, але вину поклали на канцлера Сапегу. Бойові дії і напрям руху війська визначали комісари, а за поразки і прорахунки відповідати Карлу Ходкевичу.
Сагайдачний зі старшиною розмістилися окремою групою і лише зрідка перемовлялись, вони ще не встигли відпочити але поводили себе незалежно і зовсім не зважали на гонорових комісарів. Коли зайшов королевич в оточенні близьких сановників та московських бояр, що стали на бік королевича, комісари за деякий час замовкли.
Королевич Владислав, перечекавши гомін, почав нараду:
— Вельмишановне панство! Я зібрав вас на Раду, щоб сьогодні визначити час штурму і завоювання Москви. Після чого я, законно обраний цар московський, займу свій трон. Вважаю відкладати штурм Москви, коли до мого війська, приєдналося Запорозьке Військо, з гетьманом Сагайдачним, сміливим і вмілим військовим керівником, немає сенсу. Прошу панове висловити свої пропозиції.
Першим, як то і пасує у військових Радах, взяв слово Карл Ходкевич:
— Вельмишановне панство! Сьогодні ми знаходимося за декілька кроків від завершення нашого многотрудного походу. Збільшення військової сили за рахунок козаків забезпечить нам успішний штурм, і захоплення Москви в короткий час. А далі вже справа дипломатів. Ваша високосте! Нам потрібно до двох днів, щоби внести корективи в попередні плани і ми приступимо до облоги та взяття міста.
Під час його виступу польські комісари продовжували розмовляти і деколи досить голосно. Коли Ходкевич закінчив свій виступ, з місця заговорив один із комісарів Костянтин Плихта, не даючи королевичу вести Раду.
— Пане гетьмане, ви тут нам розповідаєте про плани захоплення Москви, а скажіть, ви хоч знаєте висоту кріпосних стін? Та може й це не головне, комісарів турбує чи в спромозі ви ще зібрати своїх вояків, вони у вас розбігаються цілими хоругвами!
– То, прошу пана, питання до сейму, а радше до його комісарів, з ласки яких вояки голодні і без жалування два роки!
Різко відказав Ходкевич.
– Ви, пане гетьмане, не шукайте причин, з яких не вмієте керувати військом. Ви ж не пастух, а гетьман, то правуйте військом, в цьому ваше завдання, а не комісарам роботу знаходити. А наша справа бути вухами і очима сейму в поході, та вчасно доповідати сейму і його величності королю про недолугі дії військових.
Під час його короткого виступу, а вірніше сварки з гетьманом, комісари підтримували його вигуками: "достеменно так!", "то є факт!", "про що мова!". Тим хто був уперше на такій нараді стало зрозуміло, що це не перша їх сварка. А полковники Запорозького Війська, які ніколи не були на засіданнях сейму, а на військових нарадах у гетьмана говорили лише тоді коли гетьман запитає, не могли зрозуміти хто керує військом польським.
Королевич, щоб припинити сварку надав слово Сагайдачному.
Сагайдачний піднявся, але комісари не звертаючи на нього уваги продовжували паплюжити дії гетьмана Ходкевича. Почекавши хвилину Сагайдачний голосно і доволі різко звернувся до королевича:
– Ваша високість, якщо це військова Рада, в якості кого тут присутні ці горласті пани? А якщо то є засідання сейму, то я не маю честі на ньому бути присутнім! Дозвольте мені з полковниками піти з наради!
Комісари враз затихли. Сагайдачного вони не знали, але були вражені зухвалістю цього холопа, якому надана така не по рангу честь. Місце холопа за дверима підводити коня до пана та допомагати пану ногу в стремено ставити, а він голос тут підвищує! Але королевич не дав їм це вимовити в голос, він підвівся і високим фальцетом напружуючи голос викрикнув:
– Панове комісари, я прошу до уваги!
Королевич вперше за час походу підвищив голос на комісарів. Це була друга поспіль несподіванка для комісарів, і вони якось враз потухли і замовкли. Зрозуміло, Сагайдачний в їх особі знайшов надійних ворогів, але це його не дуже хвилювало бо друзями, ба навіть союзниками вони б йому ніколи не стали, хоч він і був такий же шляхтич і підданий Речі Посполитої. Для комісарів він був схизматик і не захотів стати католиком, чим відніс себе до людей нижчого сорту. Сагайдачному це добре було відомо, тому він, більше не звертаючи уваги на комісарів, продовжив виступ.
– Я вважаю, що його високість, королевич Владислав поставив нам військовим завдання і ми розробимо план дій, щоби потім його узгодити з його високістю. Панове розуміють, що військовий план тільки тоді буде мати сенс, коли буде відомий і утриманий в таємниці, а не на такій нараді. Це забезпечить добре його виконання. В мене все, панове.
Сагайдачний сів, хоч присутні чекали, що він після такого різкого початку буде продовжувати сварку з комісарами. Всім давно була в печінках їх пихатість та зарозумілість і хотілось, щоб цей сміливець, який зумів показати їх місце, ще трохи по них потоптався. Але Сагайдачному було не до вистав, він зрозумів, що від комісарів допомоги він не дочекається, хіба перепон. Проте мовчання затяглось, і щоб якось вийти з положення, знову заговорив королевич.
– Я пропоную облогу Москви доручити гетьману Сагайдачному. Мислю, що учасники наради зі мною згодяться, і на цьому всі можуть бути вільні.
Коли Владислав сповістив про закінчення наради, Сагайдачний мав надію, що він продовжить її у вузькому колі з ним та гетьманом Ходкевичем. На його запитання про це, королевич відповів: – Пане Сагайдачний, я не маю військового досвіду, і не зможу радити таким досвідченим воякам, тому повністю покладаюсь в військових справах на вас. А участь у вашій нараді може взяти пан Сапега. Канцлер знаходився поруч і почувши своє прізвище підійшов до королевича з Сагайдачним.
– Слухаю, ваша високість!
– Пане Сапего! Я вам доручаю провести нараду з гетьманами про деталі спільного штурму і взяття Москви. І будете мені доповідати при необхідності залагодження спірних питань.
Сапега зупинив Гетьмана Ходкевича, який вже виходив, і підвів до Сагайдачного:
– Здається, панове гетьмани, ви ще зблизька не знайомі. Це моя провина, наплив подій сьогодні такий, що я не встиг, але здається тільки тепер ця необхідність виникла. Чи не так?
Після привітання Сагайдачний без прийнятого в таких випадках вступу, перейшов зразу до справи.
– Пане гетьмане, ми з вами повинні скласти план облоги, визначити час штурму і дії наших військ при цьому.