Ривка божиться, що ніхто не заходив. Звідки ти здогадався, що попросив мене взяти з собою світлини?
— Бо се – важливий документ. Я міг сфотографувати щось таке...
— Ясно.
— Добре, піду заберу камеру в Регінки.
— Чекай, а що ти думаєш про того маніяка?
— Я? У нього, видно, проблеми, ну, сам знаєш, з чим...
— То він зарізав учителя? – прошепотів Влодко, озираючись на двері.
— Хто?
— Скажу потім. Як будемо в Дрогобичі.
Коли Юліан повернувся з камерою, почав пакувати її в торбу, а тоді сказав:
— Хто рився у моїх речах, той — нападник. Але я не міг наражати на небезпеку Лейбину родину. Нехай лишається усе, як є.
Потім посміхнувся і сказав:
— Думав зробити се на місці, але краще потішити тебе зараз...
І вийняв з-за пазухи конверта.
— На, се корабельна карта до Америки. Але не з твоєї агенції. У тебе таке небезпечне життя і клімат тут непідходящий...
— Господи! – остовпів Влодко. – Та се ж купа грошей!
— Я непогано заробив на весіллях і похоронах, і зароблю ще.
— У тебе ж самого нічого нема...
— Якби я щось мав, то, певно, не був би щедрим.
— Я тобі поверну ті гроші.
— Як вийде. Коли захоруєш, чи буде потреба, пиши мені "до запитання" на Відень. Через тиждень відпливає твій корабель.
— О, може, поїду з урізькими людьми! Вже мали бути готові їхні пашпорти. Не знаю, як тобі дякувати, Юліане... Може, се сон? Ніхто задурно до мене навіть не посміхнувся. Чому ти се зробив?
— Комусь до щастя бракує малої дещиці. Я надивився таких випадків.
— А що мені сказати на службі?
— Скажеш, що дістав спадок.
— Ага.
Влодко задумався, а потім посміхнувся сумно:
— Ти знаєш, що я сам на світі. Таким хіба їхати до Америки чи Австралії. Ти міг би теж поїхати, Юліане!
— Я мандрую на схід. Із заходу на схід, супроти сонця. Але кажуть, що Земля кругла.Ця країна, вона не є ні цілком західна, ні цілком східна, і через те в ній ніби зупинився час. А де я спиняюсь, там відбуваються дивні речі. Може, се містика, але таке було вже нераз. Я тобі розповім по дорозі...
І ні один з них не обмовився про того чоловіка, якого охороняло тепер двоє жандармів. Перший ходив довкола дому, поки не стемніло, а другий на кухні бесідував з кухаркою Каролькою. Від пана Болеслава залишилася сама тінь. Він попросив принести дров і цілу ніч читав Лукреція, жодним чином не змінивши свого звичайного трибу життя. Чи було се мудро, чи ні — не нам судити, а тому Вищому Розуму, який дає людині стільки випробувань, скільки вона годна витримати. Отже, пан Болеслав був досить витривалим. Усі спроби спізнати його в цей період життя закінчувались непорозумінням, оскільки він нічого не говорив про себе. І не робив жодних змін у маєтку, так ніби мешкав у санаторії для тяжкохворих. Єдине, що могло свідчити за нього чи проти нього – се, ким він був до війни, ким на війні, і яким став після неї. Якою б війну не вважали закономірною і невідворотною історики та політики, вона перекреслювала те, що було записано у Книзі життя. І ще додамо: Уріж, який він тоді був, годився на те, щоби по ньому інтерпретувати Лукрецієву книгу "Про природу речей", бо тут існували у чистому вигляді хмари, вогонь, вода, віра й надія. Була й Любов, але присипана землею й завалена камінням до часу. Лише до часу.
... У корчмі пилися горівки і курились файки. Ґазди посходились, аби попрощатись з тими відважними, хто насмілився плисти на залізному кораблі через океан: три ґазди, дві ґаздині й четверо діточок, найменшому з яких було шість літ. Усе вже спродали й тепер ставили могорич, і підпивши, прощали один одному дрібні кривди. У жіноцтва мороз йшов по плечах, коли думали, що їхні сусіди нині остатній раз ночують у своїй хаті, та й виглядали вони так, ніби вже занесли ногу через поріг до іншого світу. Тому не хотіли їм завдавати ще більшого жалю, говорили здебільшого про пусте. Поміж тих, що виїжджали були Петро з Орком. Петро сидів між ґаздами, а Орко з тими хлопцями, що відтепер мали стати трохи не його братами, бо дорога не лише розлучає, а й зближує.
Люди брали з миски кислу капусту, з тареля хліб, й пили з одної фляшки горівку, а хлопцям дали пива. Петро з Орком різнились від решти, як тверде дерево від м’якого. Двері весь час рипали, і з сіней віяло зимним вітром. Хтось заходив, хтось виходив, і від того смуток ставав меншим. Удень були в церкві, сповідались. Петро з Орком казали, що вже висповідались учора. Отець Антоній промовчав, бо мав жалісливе серце. Недобре бути таким м’яким...
Чим пізніше і темніше ставало надворі, тим неспокійніше поводив себе Петро. Чим буйнішими ставали веселощі, тим більше хмурнів Петро на виду , бо люди, котрі сиділи довкола нього, не були обтяжені сумлінням. За собою мали гріхи, але то все були гріхи прощенні. І ніхто не міг знати, що не туга за рідним селом гризе Петра, а жаль за навіки загубленою душею. "Втопив’єм си , — думав чоловік, — і вже не виплину." Стрівся очима з Орком: "Волів би-с умерти в материній утробі, ніж маєш потинати людей". А той відповідав йому поглядом: "Треба було перше помститися за смерть свого вітця, а не полишати то на мене!" " Дивися, який мудрий зробився з чужої мудрости!" Син у відповідь посміхався і очі мав уже не мамині, лагідні сиві, а темні й зимні, як лід.
...Врешті скінчились одні проводи, почались інші. Глухої ночі в лозах опирі пили горівку й закушували печеною гускою.
— Аби вам там так добре велося, як рибі у воді!
І пхали Оркові в кишеню дрібні гроші, аж тяжка стала.
— Аби-с, хлопче, найшов собі файну жінку! І слухай Старшого!
Петро, вже зовсім п’яний, гнівався, що не казали слухатися передовсім його, відвертав лице.
— А, може, лишитеся? Будете мати всьо...
— Завше можна вернутися назад. Тепер маєте велику родину, не будете самі...
Сліпий Матій грав на скрипці й опирі скакали довкола вогню, обійнявшись за плечі. П’яний Петро схилився на груди старій бабі й одно питався:
— Скажіть мені, цьоцю, потяв я їх чи не потяв?
— Потяв, синку, потяв. І так хитро, що ніхто не здогадався!
— А поліція?
— Ніби наших в поліції нема! А скажи мені, Петрусю, чи жаль тобі тих, кого-с потяв?
— Трохи жаль.
— Ха-ха ! – реготалась баба. – А тата свого не жаль і вуйка?
— Та жаль, цьоцю.
— То си випиймо, аби-с не жалував більше нікого!
Випили ще.
— Ну, то як, далі тобі жаль?
— Вже менше, але жаль. Чому то так, цьоцю?
— Бо ми люди, й не можем жити цілком без серця. А вже, коли нібито вмремо, тоді стане легше.
— Як когось не хочеш, — повчав Орка хлопець-десятиліток, — возьми глини з його сліду й кидай у огонь. Тільки нам ще невільно таке робити.
-Чого? Того, що ми ще діти?
— Ні, бо тілько старший знає, кого не жаль. Ми з татом теж би їхали до Америки, та мамунця не хоче. Треба чекати, доки не вмре. То недовго, бо має сухоти...
— Я свою маму любив, — зітхнув Орко. — І не поїхав би до Америки, аби лиш вона й Орися жили...
— Зразу видно, який з тебе опир! В усьому винний твій тато, що не дав набратися сили.
— Лиши мого тата в спокої! – визвірився Орко, і враз усе стало йому противне: і співи, і танці.
— Тихо! Тихо! Зближається година! – почулися голоси.
Останньою замовкла скрипка, ніби їй струни урвались. Усі стали в коло. Старшому піднесли келішок, до половини наповнений горівкою. Він вийняв з кишені шило, вколов собі палець на правій руці й видусив з нього пару крапель крові.Далі інші так само дали свою кров. Тоді Старший поважно мовив:
— Пиймо, браття і сестри, абись-мо трималися вкупі, і аби крові у шклянці було більше, а горівки — менше.
Кожен мусив надпити горівки, змішаної з кров’ю. Оркові було спершу бридко. Він бачив, як тато тихцем виплюнув горівку з кров’ю у руку.
Як вернулися з лозів додому, не пам’ятали обоє. Коли Петро відкрив очі й побачив світло дня, усе йому видалось страшним нелюдським сном. Він устав, зняв зі стіни образ Спасителя, а той розпався у нього в руках, і з трухлявої деревини посипались дрібні чорні жуки. З переляку чоловік кинув образ на землю. Потім обережно підняв ті дві половини, поклав у піч, бо старі образи не викидали, а палили. І поставив варити горнець з бульбою на снідання і в дорогу.
Що розповів фотограф Юліан Влодкові, коли приїхали до Дрогобича
— Усі ці роки мені здавалось, що коли ми обидва вийдем з тої війни живими, то мусимо зустрітись. Доля часом навіщось зводить людей, і не давши їм вислухати одне одного, розводить. Так, я колись бачив у Швейцарії дівчину, на людній вулиці. Йшла мені назустріч і щось у ній було, чого не можу забути дотепер. Її світлий образ став для мене скарбом, хоч більше ніколи її не бачив. Людська природа така недосконала, і сю недосконалість може компенсувати лише глибина почуттів.
Війна дає змогу відчути сю глибину, а потім одним махом перекреслити лінії долі. Я відкрив се на обличчях убитих і поранених. Єдине, чого я ніколи не робив: — се знімати страти полонених, дезертирів і мародерів, хоча останні видавались мені взірцем упадку людяності, і їх на війні було більше, ніж дезертирів та героїв. Мене мобілізували на війну, і моє ремесло, можливо, врятувало мені життя. Добре те ремесло, що однаково добре служить війні та миру...
Так-от, Влодку, се трапилось в Італії, поблизу Падуї. В околицях була битва, і ми прибули після неї. Снаряди й кулі пошкодили чимало прегарних старовинних будівель, та я не смів їх фотографувати, бо се були наші снаряди. Та й на тлі смутної руїни не хотілося скидатись безсоромним газетярем, що вийшов на полювання. Я – старомодний чоловік, котрий шанує жінок і священиків. Є речі, яких би я не фотографував нізащо, бо вони не заслуговують того, щоб на них дивитись. Не тому, що я боюсь ханжества і фарисейства: мені самому не хочеться на таке дивитись.
Затишшя на війні цінуєш. Ніби заново пізнаєш запахи, кольори... Я блукав по місті, надибуючи речі, несумісні з вулицею: побиті дзеркала, дитячі забавки, ліжка й посуд. Так я добрів до цвинтаря, що, здавалося, жив своїм окремим життям. То був гарний старовинний цвинтар, зарослий жасмином і бузком, що якраз цвіли, але у повітрі витав запах пороху й диму. Я сів на потріскану кам’яну лаву, над якою нависали грона бузку. Час на цвинтарі минає непомітно. Я думав, що мене ніхто не бачить, напевно, так воно й було. Весняне сонце розморило мене, і я задрімав на хвилю, а прокинувшись, пішов не у той бік.