Змучився без вас, гадав, що і в мене є свій рідний куток... Ну що ж! Помилився й тут, старий йолоп! Боїшся прийняти і в цей святий вечір? І сю ніч, коли добрий хазяїн не вижене й собаки з хати? Гаразд!.. Не біда! Підемо шукати собі притулку хоч у темному лісі. *
— Татку, не йдіть,—прошепотів Васько, сильно надуваючи губи, і міцно схопив батька за руку.
— Синку, тобі жаль татка? — промовив Кармелюк і його голос затремтів від хвилювання.— Дитя моє любе... спасибі тобі...
При звукові цього голосу чоловіка серце в Марини затіпалось і влесливі панові обіцянки, і погрози та залякування батюшки,— все зникло в одну мить перед цим голосом,— зостався тільки жаль до нещасного вигнанця.
— Янку, бідолашний мій! — скрикнула вона тихо.—
Чого, чого ти прийшов сюди?.. :
І, притиснувши чоловіка до грудей, Марина істерично заридала.
XXIX
— Марино! Дружино моя, що тут сталося? — дивуючись, промовив Кармелюк.
— Нічого, нічого! — зашепотіла Марина, одриваючись од його грудей і злякано озираючись на всі боки.— Як ти прийшов сюди? Чи не бачив тебе хто?
— Ніхто не бачив; надворі завірюха мете, за п’ять ступнів людину од дерева не одрізииш. Та хіба пани ще й досі
.не заспокоїлися?
— Ні... ні... Ти не знаєш, вони все бачать, усе чують...
— Заспокойся, голубко,—перервав Марину Кармелюк, стискуючи її гарячі руки,— ти геть пополотніла, вся гориш. Кажу тобі: ніхто мене не бачив, я тут пробуду з вами до світанку, а завтра вночі знову прийду.
— До світанку! — скрикнула з жахом Марина: — Ні, цього не можна робити, треба йти!
— Та чому ж? Кажи толком, Марино,— вже тривожно промовив Кармелюк,— що ж, засідка яка? — Ти знаєш щось?
— Не знаю... ні... Авжея"... стривай... кругом усі говорять... Пани все ждуть... Янчевський тут.
— А... пан Янчевський тут!.. Виходить, облаву на хутряного звіра зробити хочуть,— похмуро протяг Кармелюк,— оточити лігво та й викурити...
— Ой господи боженьку, що ж це я? — з жахом прошепотіла Марина, хапаючись за голову.
Але Кармелюк сприйняв цей шепіт за прояв страху.
— Та заспокойся, Марино, жінко,— промовив він, кладучи свою руку на її плече.—Я ж тепер не хлоп панський, а страшний Кармелюк,—тільки-но я заявлюся — і кинуться всі пани навтікача...
— Іване, облиш на бога... їх там багато... Молю тебе... хоч заради цих дітей. Ох, заради цих нещасних!
Марина згадала облесливі обіцянки панові, і вона гірко заридала, затуливши обличчя руками.
— Чекай-но, Марино, заспокойся,—ласкаво промовив Кармелюк,— ще ж ніч паша, зараз же пани не застукають, а треба обміркувати все раз назавжди.
Він скинув бекешу й шапку, обійняв Марину й посадив її на лаві. Васько під час цієї сцени стояв коло батька, на-хмуривши брови, й часто кліпав очима; тепер він теж підійшов до батька й спинився коло нього. Кармелюк пригорнув до себе сина.
—— Слухай, Марино,— мовив він спокійно,-— якщо пани взялися ловити мене, вони не забудуть і вас; не піймають мене — на вас помстяться.
При цих чоловікових словах Марина здригнула від голови до п’ят.
— Не жити вам тут,—казав Кармелюк.—Я зробив усе, щоб перевезти вас у Бессарабію, є паспорти, є гроші й коні, все... Доїдемо до Дзвонарів, а там жде вірна людина. Миттю переправлю вас, улаштую, й заживете...
— Татку, я поїду з вами! — з захватом прошепотів Васько.
— Поїдеш, синку, вільним будеш,— піднесено промовив Кармелюк і гаряче притис до себе дитину.
— Ні, ні! — скрикнула Марина.— Не може цього бути! Не може цього бути! — вдруге мовила вона вперто.—Пан піймає, піймає, кажу тобі,— майже крикнула вона, не даючи Кармелюкові заперечити, і додала пошепки: — Він стежить за мною.
— То їдьмо зараз,— кінь жде... бери дітей, а більше нічого не треба,— ця ніч іще наша.
— Ні один день, ні одна година...—перебила його Марина й схопилася з місця: — Іди, іди скоріше,— сказала вона знову швидким і переривчастим шепотом: — Христа ради, йди собі..-, вловлять тебе... замучать... і нас...
— То, виходить, відмовляєшся їхати і назавжди? — похмуро промовив Кармелюк, підводячись з місця.— Згадай, Марино: ти ж дружина мені і мати моїм дітям.
— Мати!.. Яка я мати! — скрикнула, гірко заридавши, Марина.— Я ворог їм! Я гадина проклята. Але ні, ні — хай усе пропаде,— не можу!!! Яику мій! Друже мій! — заговорила вона, обливаючись слізьми.— Не можу їхати... він піймає нас відразу... Та поглянь, яка я стала, куди мені .їхати! Пора збиратися в іншу дорогу; ой, поглянь на мене! Мені ж недовго зосталося жити! — пекучим зойком вирвались у Марини останні слова. Вперше ця страшна думка постала перед нею з усією виразністю. Марина обхопила чоловіка за шию руками й, припавши до його грудей головою, за7 плакала безпорадно й гірко.
— Марино... Марино...— прошепотів Кармелюк, притискаючи до себе худе тіло дружини, що здригалася ридаючи.
— Чекай-но, Янку,— мовила знову Марина, одриваючи голову од чоловікових грудей і витираючи сльози рукавами,— може, не побачимось уже тут... Прости мене... за все, за все... за мої дорікання, за злість... Я знаю, не така тобі потрібна була дружина!.. Та чи винна я?.. Ой боже мій, і мені ж хотілося жити...
— Бог з тобою, Марино, чи тобі просити мене?.. Ти про
сти за те, що хоча й не з своєї волі, а все ж таки скалічив твоє життя,— промовив Кармедюк затремтілим від хвилювання голосом. у
— Що було, те минуло,—казала далі, ковтаючи сльози, Марина.— Та коли ти хочеш, щоб хоч на тому світі душа моя зазнала спокою, то присягнися мені, що ти покаєшся, що покинеш душогубство. Господь милостивий, Янку... Він простить, помилує... Подумай про свою душу, про дітей... твій гріх упаде й на них.
— Присягаюсь тобі, Марино,— з глибоким почуттям промовив Кармелюк,— не проливав я з своєї вини людської крові і не проллю, не був я душогубом і не буду; присягаюся, що житиму тільки для добра людям, братам своїм...
— Спасибі, Янку... спасибі...— прошепотіла Марина, зовсім знесилена гарячим поривом.— Дітей не забудь... коли покину їх... вони ж були нашою втіхою...
— Марино,—скрикнув Кармелюк,— нехай мене бог забуде, якщо я коли-небудь забуду їх. Прощаюсь з вами, але тільки до весни...
— На бога, Йване!..
— Не бійся, Марино, прийду по вас, але не сам.
— Вечерю святу, ось вона,— Марина подала чоловікові зав’язану Васьком вечерю,— візьми з собою... це я... може, востаннє...
— Татку! — скрикнув із слізьми Васько.—Не йдіть од нас... Я вас не дам панам... Не дам... не дам! — Хлопчик обняв батькові коліна й, уткнувшись у них головою, голосно заплакав.
— Сину мій! — прошепотів Кармелюк і гаряче притис хлопчика до своїх грудей.— Ні... годі... Не можу! Візьми його!.. Нехай вас бог береже! — скрикнув він, із зусиллям одриваючись од сина; передав заплаканого хлопчика дружині й, закривши очі рукою, поквапно вийшов з хати.
Ледве стримуючи ридання, що підступили до горла, вийшов Кармелюк у сіии.
Коли двері за ним причинилися, в голові його мимохіть постало питання: чи скоро переступить він знову цей поріг? І' серце Кармелюково защеміло: з глибини душі піднялося темне передчуття, що більше він уже не вернеться сюди ніколи.*,
Він ще раз оглянувся на дружину, постать якої біліла ледь помітною плямою коло стіни темних сіней, ще раз махнув їй рукою, насунув на очі шапку й поринув у глибоку темряву ночі.
Ішов сніг, густий і м’який та лапатий; він беззвучно падав на землю; лягав тонким шаром иа Кармелюків одяг, нависав на брови, заліплював очі. .Було тихо кругом, жоден звук не порушував нічного безгоміння... Здавалося, чиясь незрима, але могутня рука хотіла придушити цим холодним, білим покровом будь-яке життя иа промерзлій землі, будь-який звук, будь-який порив людського серця...
Кармелюк ще раз оглянувся иа свою рідну хату, змахнув рукавом непрохану сльозу, насунув на голову шапку й хутко пішов уперед, намагаючись заглушити хоч цим рухом нестерпний сердечний біль. ’
Густий мерехтливий сніг укривав усе кругом білою пеленою. На відстані десяти ступнів важко було розпізнати дорогу; зрідка мелькали крізь цю білу неспокійну пелену світлими плямами маленькі вікна завіяних снігом хат. І не думаючи про дорогу, Кармелюк пробирався вперед, не збиваючись з путі. Кожен поворот, кожен рівчак були йому добре знайомі.
Але тепер ці маленькі подробиці рідної місцевості, що завжди викликали в нього золоті спогади дитинства, ис привертали до себе його уваги.
Він мовчки йшов уперед, понуривши голову, не дивлячись" перед собою. Його думки були там, у тій рідній, убогій хаті, яку він залишив, тепер теплій і світлій хаті з кутею й узваром під образами. Йому хотілося вернутися назад, рвучко відчинити двері, пригорнути до себе хвору дружину, дітей і сказати їм крізь сльози: "Не виганяйте мене, прийміть до себе... Я ж нещасний, окрадений долею батько! Я піду завтра до пана і впаду перед ним ца коліна, я благатиму його, щоб він простив мене, забув усе... Я змучився, втомився, я нічого вже більш не хочу — ні волі, ні долі... Я працюватиму, як вірне бидло'... Дайте мені тільки пожити тут з моїми рідними синками, підтримати їх, нещасних, малих, ні в чому неповинних". Та Кармелюк розумів краще за всіх, що назад йому не було вороття. В плутаних, недоказаних словах дружини, в її гарячкових, зляканих ^ухах, у тому, як вона хапливо виряджала його, в усьому цьому був якийсь лиховісний зміст...
"Чи не стежать тут за мною? — подумав він із болем.— Може статися... Скоріше, скоріше звідси! В т$мний ліс, у печери!.& Лисиці мають нори, вовчиця сидить у своему лігві, годуючи грудьми вовченят,— тільки ти не маєш ні сім’ї, ні рідного гнізда! Тільки ти, навіть у цю святу ніч, мусиш іти крізь завірюху й негоду все далі й далі, світ за очі, далі від тепла й світла, і людської оселі!.."*
Кармелюк міцно притис до грудей загорнуту в хустку святу вечерю, яку дружина дала йому, й тихо прошепотів:
— Куди йти? Де прихилити голову?
Перед ним знову постала допіру пережита сцена, блідий, змучений образ дружини, її мова... І щось гостре, пекуче, гірке піднялося з глибини душі й геть затопило груди...
Опустивши голову на груди, мовчки йшов Кармелюк, не помічаючи нічого навколо. За ним линули його чорні думи...
Отак йому пощастило вже вибратися за село, як нараз його спинив чийсь хрипкий, п’яний оклик.
Кармелюк здригнув, інстинктивно вхопився за ножа й підвів голову.
Перед ним стояв якийсь присадкуватий чоловік, закутаний у свитку, з насунутою на очі відлогою.